Спогаду сучасників про Гумилеве
ДО 1910-1912 р. ставляться спогади про Гумилеве г-жи В. Неведомской. Вона і її молодий чоловік були власниками маєтку Подобино, старого дворянського гнізда в шести верстах від набагато більше скромного Слєпньова, де Гумилев і його дружина проводили літо після повернення з весільної подорожі. У це літо Неведомские познайомилися з ними й зустрічалися ледве не щодня. Неведомская згадує про те, як винахідливий був Гумилев у вигадуванні різних ігор. Користуючись досить великою стайнею Неведомских, він придумав гру в “цирк”.
Микола Степанович
Селяни обступили нас і стали розпитувати – хто ми такі? Гумилев, не замислюючись, відповів, що ми бродячий цирк і їдемо на ярмарок у сусіднє повітове місто давати подання. Селяни попросили нас показати наше мистецтво, і ми проробили перед ними всю нашу “програму”. Публіка прийшла в захват, і хтось почав збирати мідяки в нашу користь. Отут ми зніяковіли й поспішно зникли. Неведомская розповідає також про придуманий Гумилевим грі в “типи”, у якій кожний із граючих зображував який-небудь певний образ або тип, наприклад “Дон Кихота” або “Пліткаря”, або “Велику Інтриганку”, або “Людини, що говорить усім правду в очі”, причому Повинен був проводити свою роль у повсякденному житті. При цьому призначені ролі могли зовсім не відповідати й навіть суперечити теперішньому характеру даного “актора”. У результаті іноді виникали гострі положення. Старше покоління ставилося критично до цієї гри, молодих же “захоплювала саме відома ризикованість гри”.
Із цього приводу г-жа Неведомская говорить, що в характері Гумилева “була чорта, що змушувала його шукати й створювати ризиковані положення, хоча б лише психологічно”, хоча було в нього потяг і до небезпеки чисто фізичної. Згадуючи осінь 1911 року, г-жа Неведомская розповідає про п’єсу, що склав Гумилев для виконання мешканцями Подобина, коли завзяті дощі загнали їх у будинок.* Гумилев був не тільки автором, але й режисером. Г-жа Неведомская пише: Його наснага й вигадлива фантазія підкоряли нас повністю й ми покірно відтворювали ті образи, які він нам вселяв. Всі фігури цієї п’єси схематичні, як і образи віршів і поем Гумилева. Адже й живих людей, з якими він зіштовхувався, Н. С. схематизував і загострював, застосовуючись до типу співрозмовника, до його “ковзана”, ведучи розмову так, що людина ставала рельєфним; при цьому “стилизуемий об’єкт” навіть не зауважував, що Н. С. його увесь час “стилізує”.
В 1911 році в Гумилевих народився син Лев. До цього ж року ставиться народження Цеху Поетів, – літературної організації, що спочатку поєднувала дуже різноманітних поетів (у неї входили й Блоки В’ячеслав Іванов), але незабаром дала поштовх до виникнення акмеизма, що, як літературна течія, протиставив себе символізму. Тут не місце говорити про цьому докладно. Нагадаємо тільки, що до 1910 року ставиться знаменита суперечка про символізм. У створеному при “Аполлонові” Суспільстві Ревнителів Художнього Слова були прочитані доповіді про символізм В’ячеслава Іванова й Олександра Блоку. Обоє ці доповіді були надруковані в № 8 “Аполлона” (1910 р.). А в наступному номері з’явилася коротка й уїдлива відповідь на них В. Я. Брюсова, озаглавлений “Про мовлення рабської, у захист поезії”. Усередині символізму намітилася криза, і два із зайвим року через на сторінках того її “Аполлона” (1913, № 1) Гумилев і Сергій Городецький у статтях літературних маніфестів, що носили характер, проголосили, що йде на зміну символізму акмеизм або адамизм. Гумилев став визнаним вождем акмеизма (який одночасно протиставив себе й народившемуся незадовго до того футуризму), а “Аполлон” його органом
Цех Поетів перетворився в організацію поэтов-акмеистов, і при ньому виник невеликий журнальчик “Гіперборею”, що виходив в 1912 – 1913 р., і видавництво того ж імені. Проголошений Гумилевим акмеизм у його власній Творчості всього повніше й отчетливее виразився у вишедшей саме в цей час (1912 р.) збірнику “Чуже небо”, куди Гумилев включив і чотири вірші Теофиля Готьє, одного із чотирьох поетів – досить один на одного несхожих – яким акмеисти проголосили своїми зразками. Один із чотирьох віршів Готьє, що ввійшли в “Чуже небо” (“Мистецтво”), може розглядатися як свого роду кредо акмеизма. Через два тода Після цього Гумилев випустив цілий тім перекладів з Готьє – “Емалі й камеї” (1914 р.).
Хоча С. К. Маковский у своєму етюді про Гумилеве й говорить, що недостатнє знайомство із французькою мовою іноді й підводило Гумилева в цих перекладах, інший знавець французької літератури, сам ставший французьким есеїстом і критиком, покійний А. Я. Левинсон, писав у некролозі Гумилева: Мені донині здається кращим пам’ятником цієї пори в житті Гумилева безцінний переклад “Емалей і камей”, воістину чудо перевтілення у вигляд улюбленого Имготье.
Не можна представити, при корінній різниці у віршуванні французькому й російському, у природному ритмі й артикуляції обох мов, більше разючого враження тотожності обох текстів. І не подумайте, що настільки повної аналогії можливо досягти лише обдуманістю й досконалістю фактури, виробленістю ремесла; отут потрібно збагнення більше глибоке, поетичне братерство з іноземним віршотворцям
У ці роки, що передували світовій війні, Гумилев жив інтенсивним життям: “Аполлон”, Цех Поетів, “Гіперборею”, літературні зустрічі на вежі у В’ячеслава Іванова, нічні збіговиська в “Бродячому Собаці”, про які добре сказала у своїх віршах Ганна Ахматова й розповів в “Петербурзьких зимах” Георгій Іванов. Але й не тільки це, а й поїздка, в Італію в 1912 році, плодом якої з’явився ряд віршів, спочатку надрукованих в “Росіянці Думки” П. Б. Струве (постійними співробітниками якої в ці роки стали й Гумилев і Ахматова) і в інших журналах, а потім увійшли здебільшого в книгу “Сагайдак”; і нова подорож в 1913 році в Африку, цього разу обставлене як наукова експедиція, с дорученням від Академії Наук (у цій подорожі Гумилева супроводжував його сімнадцятилітній племінник, Микола Леонідович Цвіркунів).
Про цю подорож в Африку (а може бути почасти й про колишні) Гумилев писав у надруковані вперше в “Аполлонові” “П’ятистопних ямбах”: Але проходили місяці, назад Я плив і відвозив ікла слонів, Картини абиссинских майстрів, Хутра пантер – мені подобалися їхні плями – И те, що колись було незрозуміло, Презренье до миру й утома снів. Про свої мисливські подвиги в Африці Гумилев розповів у нарисі, що буде включений в останній тім нашого Зібрання творів, разом з іншою прозою Гумилева. “П’ятистопні ямби” – одне із самих особистих і автобіографічних віршів Гумилева, що до того вражав своєю “об’єктивністю, своєю “безособовістю” у віршах. Повні гіркоти рядка в цих “Ямбах” явно звернені до А. А. Ахматовій і виявляють наметившуюся до цього часу в їхніх відносинах глибоку й непоправну тріщину:
Я знаю, життя не вдалося… і ти, Ти, для кого шукав я на Леванті Нетлінний пурпур королівських мантій, Я програв тебе, як Дамаянти Колись програв божевільний Наль. Злетіли кості, дзвінкі як сталь, Упали кості – і була засмучуйся Сказала ти, замислена, строго: “Я вірила, любила занадто багато, А йду, не вірячи, не люблячи, И перед особою Всевидючого Бога, Бути може саме себе гублячи, Навік я відрікаюся від тебе”. Твоїх волось не смів поцілувати я, Ні навіть стиснути холодних, тонких рук Я сам собі був бридкий, як павук, Мене лякав і мучив кожного звук И ти пішла в простому й темному платті, Схожа на древнє Распятье.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)