“…Співаю, тож існую” (мої роздуми про поезію Б.-І. Антонича)
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємин людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
А часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всі звірята..
Звірята й зорі, люди і рослини –
У всіх одна праматір,
Природа вічна, невичерпна і невтомна,
Хоч час крилатий з вітром лине..
(“З зелєних думок одного лиса”).
Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід
Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий обрій – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелена Євангелія”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.
Ось таємничіша природа
В безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
Що отруїла дні мої…
(“Елегія про перстень молодості”).
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(“Слово про чорний полк”).
Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу.
Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)