СПАРК, Мюріел Сара
(нар. 1918)
СПАРК, Мюріел Сара (Spark, Muriel Sarah – нар. 01.02.1918, Единбург) – англійська письменниця.
Спарк випала щаслива письменницька доля. Вона – один із найвидатніших майстрів англійського сатиричного роману повоєнного часу. її творчість оцінюється дуже високо не лише у Великобританії, а й за межами країни. За книгами Спарк пишуть сценарії, знімають фільми, ставлять спектаклі, уривки з її романів друкують у шкільних хрестоматіях як зразки стилістичної майстерності, її твори перекладено багатьма мовами світу. Не обходять увагою творчість
Мюріел Сара (у дівоцтві – Кемберг) народилась у Шотландії. її батько був євреєм, а матір – англійкою католицького віровизнання. Майбутня письменниця здобула освіту в единбурзькій жіночій школі Джеймса Гіллеспі. Прожила кілька років у південній Родезії (тепер – Зімбабве), де у 1938 р. одружилася із C. O. Спарком. У них народився син, але шлюб незабаром розпався, і Спарк повернулася в Англію та влаштувалася працювати у розвідувальний відділ Міністерства іноземних справ.
Спарк
За своє перше оповідання “Серафим і Замбесі”, яке вона надіслала на Різдвяний літературний конкурс 1951 р., Спарк була удостоєна головної премії газети “Observer” (1951). Мав успіх і перший роман “Розрадники” (1957).
Він продемонстрував, що Спарк – письменниця вже сформована, зі своєю філософією, ідеями, темами, неповторним художнім почерком. Але за удаваною легкістю та швидкістю входження у велику літературу стояли наполеглива письменницька праця і життєвий досвід: роки мандрів у колишніх англійських колоніях в Африці, робота в Міністерстві закордонних справ Великобританії, критико-літературна діяльність у поетичних часописах, стадія учнівства в поезії.
Спарк видала понад п’ятнадцять романів і повістей. Серед них: “Розрадники”, “Робінзон” (“Robinson”, 1958), “Memento mori” (1959), “Балада про Пекхем Рай” (1960), “Старі парубки” (“Bachelors”, 1960), “Міс Джін Броді в розквіті” (“The Prime of Miss JeanBrodie”, 1961), “Дівчата з малими достатками” (“The Girls of Slender Means”, 1963), “Мандельбаумсъка брама” (1965), “На публіку” (1968), “Місце водія” (“The Driver’s Seat”, 1970), “He заважати” (“Not to Disturb”, 1971), “Теплиця на Іст-рівер” (1973), “Абатиса Пруська” (1974), “Виселення” (1976), “Територіальні права” (“Territorial Rights”, 1979), “Навмисне зволікання” (1981), “Єдина проблема” (“The Only Problem”, 1984), “Далекий плач з Кенсингтона” (“A Far Cry From Kensington”, 1987). її перу належать також збірки оповідань і п’єси.
Творчість Спарк неоднорідна і нерівноцінна. Є в неї твори, на які вплинула екзистенціалістська філософія, деякі просякнуті містичними настроями. Не всі романи та повісті письменниці пов’язані з комічно-викривальною стихією, але саме сатиричні твори є найціннішою в ідейно-художньому аспекті частиною творчості Спарк. Тут найпослідовніше простежується зв’язок її романів з реалістичною традицією, а також своєрідність її поетики, неповторність письменницької манери, в якій гострота спостережень над реальними процесами поєднується з умовністю.
Перший роман Спарк “Розрадники” побачив світ через три роки після того, як письменниця перейшла в католицтво. Логічно, що особлива увага у романі була зосереджена на питаннях релігії, але в трактуванні авторки ці питання нерозривно пов’язані з критикою середнього класу. Вже тут письменниця продемонструвала ті засоби створення художніх образів, принципи опанування естетичної дійсності, які стануть основними і набудуть подальшого розвитку у її творчості. За словами Спарк, створення “Розрадників” було своєрідною перевіркою, чи зможе вона працювати у романному жанрі. “Розрадники” – роман про те, як пишеться роман. Головна героїня – Керолайн – не тільки пише книжку, а й усвідомлює, що сама вона – персонаж роману іншого автора.
Якщо в першому романі літературний експеримент переважає над соціальним аналізом, то в наступних книгах єдність форми та змісту виявляється дедалі гармонійнішою. Хоча “Memento mori”, “На публіку” і “Теплиця на Іст-рівер” близькі за темами й ідеями, трактування і прийоми освоєння проблем у них відрізняються.
У повісті “На публіку” використано засоби вірогідного відображення явищ життя. Заголовок, який вибрала письменниця, можна було би поставити епіграфом до її творчості в цілому. Він – програмний. Життя героїв (і не лише кіноакторки Аннабел та її чоловіка-невдахи Фредеріка, котрі удають зразкову та щасливу подружню пару) – це життя напоказ, на продаж. Проте сатиричному висміюванню у книзі підлягають не стільки окремі представники середнього класу, скільки західна “індустрія розваг”, кінобізнес. Головне завдання такого мистецтва полягає, на думку Спарк, у моральному тискові на особистість, насильному насадженні лицемірних і згубних норм поведінки, у формуванні засобами “масової культури” посередньої людини суспільства споживання.
Вибір персонажів у “Memento mori” продиктований темою фізичного та морального зубожіння, розпаду людської особистості. Як вважає Г. Анджапарідзе, літні протагоністи роману могли би бути героями “Танка блазнів” О. Хакслі чи “Мерзенної плоті” І. Во. Герої живуть здебільшого минулим, бо їхнє сьогодення сумне: читання некрологів, складання заповітів, чекання смерті. Але в минулому також нічого хорошого не залишилось. У кращому випадку на правах сучасника можна полаяти Г. Джеймса чи Д. Томаса, згадати епізод із життя російського царського двору. Вчинками персонажів керує стихія фарсу, ознаки якого спостерігаються не тільки в розвитку подій, айв окремих темах твору. Відтворення процесу деградації представників середнього класу, позбавлене оцінно-емоційних моментів, дало привід критикам звинувачувати Спарк у байдужості до людини, навіть у цинізмі. Така думка уявляється безпідставною. Уже в “Memento mori” вперше з’являється позитивний герой – відставний інспектор поліції Генрі Мортімер, котрий приватно розслідує справу про таємничі телефонні дзвінки, які бентежать старих. На відміну від інших учасників фарсу, Г. Мортімеру не страшні нагадування таємничого голосу, який по телефону попереджає про смерть. Він бачить сенс буття у спадкоємності поколінь, у нерозривній єдності минулого з майбутнім. Його розуміння життя передбачає включення людини у нескінченний вир природи. Ідеал письменниці, втілений у цьому образі, протистоїть життєвій філософії середнього класу.
Більше того, Спарк досягає високого трагедійного пафосу у трактуванні людини тоді, коли йдеться про загальнолюдські поняття. Трагічними обертонами відрізняється від “Memento mori” повість “Теплиця на Іст-рівер”. Дія повісті відбувається на двох рівнях, у двох часових площинах: сучасність – Нью-Йорк, місто “вівісекторів розуму”, де у фарсі родинного життя беруть участь головні герої – Ельза, Пол, їхні діти; і воєнний час, коли Ельза та Пол працювали на британську розвідку. Поєднання відносно спокійної оповіді про події воєнного часу з нервовою й уривчастою розповіддю про сучасний абсурдний Нью-Йорк із розгортанням і просуванням дії до розв’язки дедалі чіткіше набуває трагічного змісту. Автор використовує прийом гротеску: фарс ускладнюється елементами трагічного, трагічне переплітається з комічним, фантастичний план – з реальним. Метафора “людина-привид” у повісті із засобу створення художнього образу переходить у змістовний ряд. Виявляється, що Ельза, Пол та їхні друзі загинули в розбомбленому поїзді ще під час війни. Персонажі Спарк мертві не тільки духовно, а й фізично. Проте герої-привиди нічим не відрізняються від мешканців міста-гіганта. Він населений такими самими “порожніми людьми”, які тільки й можуть існувати в задушливій атмосфері морального застою.
П’ять інших повістей і романів Спарк (“Балада про Пекхем Рай”, “Абатиса Круська”, “Територіальні права”, “Міс Джін Броді в розквіті” та “Виселення”) можна виділити в окремий цикл і розглядати в комплексі. Приводом для такого об’єднання служить наявність у цих творах певних ознак, притаманних жанру “крутійського” роману: подібність принципів створення образів головних героїв, яка зумовлює композицію творів, схожість прийомів їхньої побудови. І Дугал Дуглас, і абатиса Круська, і Х’юберт Маліндейн, і Роберт Лівер, і Сенді Стрейнджер (правда, остання з деякими застереженнями) ведуть свій родовід від героїв “крутійських” романів. П’ять книжок письменниці об’єднуються також за єдиною тематичною ознакою, оскільки провідною у них є тема влади та грошей і їхнього згубного впливу.
А. Мессі в монографії про Спарк підкреслює, що письменницю завжди цікавив світ багатіїв як об’єкт художнього дослідження. Ця увага не була викликана снобізмом, багаті приваблювали її в плані більшої свободи у виборі своєї долі, яку часто-густо перетворювали на добровільний кошмар. Спарк цікавить проблема руйнівних властивостей грошей, як лікаря – картина розвитку гострої та невиліковної хвороби. Звичайно ж, свобода багатих, навіть якщо це свобода саморуйнації, виявиться примарною. Вони так само припнуті до обставин, як і всі інші. Врешті-решт, і сама Спарк зрозуміє і зобразить цю залежність в одному з романів циклу – “Виселення”.
А в “Баладі про Пекхем Рай” вона викриє початкову стадію процесу накопичення, прагнення будь-якими засобами вирватися за межі середнього класу або принаймні зійти хоча б на щабель угору, а також руйнівний вплив грошей на людину. У “Міс Джін Броді в розквіті” Спарк змальовує виховання честолюбства та снобізму, жаги володарювати. В “Абатисі Круській” будуть проаналізовані методи й засоби, за допомогою яких досягають високого становища в суспільстві, влади і грошей. Гонитва за грошима та її руйнівні для особистості наслідки – одна з головних тем “Територіальних прав”.
У “Баладі про Пекхем Рай” об’єктом дослідження, як і в більшості інших творів, є середній клас Великобританії. Тут романістка використовує свій улюблений прийом іронічної пародії. Пекхем Рай – пристойне передмістя Лондона. Іронія Спарк полягає в тому, що вона ставить знак рівності між суспільністю Пекхема і “дном життя”. Передмістя густо заселене типовими представниками середнього класу. Тут переважає “пуританський” тип моралі, а “мірилом морального життя… є успіх у його грошовому еквіваленті”. Шкала моральних цінностей у Пекхемі дуже проста: чим багатша людина, тим вища її моральність. Згідно із цією простою істиною вибудовується ієрархія передмістя. Усі представники середнього класу зображені в сатиричному плані. Персонажі “Балади” заклопотані тим, щоби приховати правду, підмінити її фікцією. Вони настільки успішно впоралися з цим завданням, що знадобився Дугал Дуглас, образ якого створений за канонами жанру “крутійського” роману, щоби оголити дно їхніх міщанських душ. Дугал Дуглас мандрує світом. Спарк вихоплює та показує широким планом тільки один епізод – перебування Дугласа у Пекхемі. Про інші пригоди героя ми дізнаємося з декількох абзаців. Така побудова повісті пояснюється тим, що центр ваги припадає на дослідження сутності мешканців Пекхема, а не на розвиток образу крутія.
Дугал Дуглас, як йому й належить, – шахрай. Він, наприклад, показує довірливим пекхемським міщанам дві Гулі на своїй голові, переконуючи їх, ніби це ампутовані ріжки, які свідчать про його диявольське походження. Зі спокійною совістю Дугал Дуглас працює на дві конкуруючі фірми одночасно, намовляючи персонал прогулювати роботу. Він життєрадісний, має неабиякий акторський хист. Викриття Дугалом брехні та фальші, якими пройняті стосунки пекхемців, має форму бешкетної бурлескної гри. Як “експерт з питань настроїв персоналу”, герой має змогу спілкуватися з більшістю мешканців Пекхема. І він влаштовує в міщанському болоті справжній блазенський карнавал, у вихорі якого злітають маски з поважних пекхемців, оголюючи їхню непривабливу сутність. Але, щоб самому брати участь у такому танку, Дугалу доводиться одягати різні маски. Тому він удає із себе чи то професора, чи то телерепортера, чи то духівника, чи то “кривоногого діяча зі світоглядом”. Поки Дугал лишається самим собою, Спарк зображає його в гумористичних тонах, використовує елементи буфонади, але варто йому натягти якусь маску, гумор обертається на дошкульну і прискіпливу сатиру.
У повісті мова всіх без винятку персонажів стилізована, але стилізована особливим чином. Це не імітація певного стилю, а гра з ним, що переходить у пародію. Спарк неначе передражнює своїх героїв, ретельно копіює говірку багатоголосого міщанського натовпу й одночасно обігрує її. Стилістичне оформлення мови не тільки вказує на соціальну приналежність її носіїв, їхній культурний рівень, темперамент, а й виявляє їхню моральну деформацію, потаємну сутність.
Дещо осібно стоїть другий твір циклу – роман “Міс Джін Броді в розквіті”, де у Спарк уперше з’являються політичні мотиви, органічно вплетені в сюжет роману виховання. Письменниця показує, яким чином в единбурзькій жіночій школі Марсії Блейн дівчатам із заможних родин прищеплюють ті якості, які роблять середній клас таким непривабливим, лицемірно-брехливим та аморальним. Одним словом, тут викохують майбутніх пекхемців. Спарк зосереджується переважно на зображенні процесу виховання невеличкої групки з шести дівчат учителькою Джін Броді. Взявши на себе роль провидіння, вона чистих і юних створінь перетворює у моральних потвор. Особливо сильно позначився вплив учительки на одній із учениць – Сенді Стрейнджер.
Хоча Джін Броді має зловісні задуми, її образ залишається комічним. Комізм проникає крізь щілину, яка утворюється через невідповідність двох іпостасей міс Броді – шкільної вчительки-фашистки з профілем римської матрони, небайдужої до коричневого кольору та Б. Муссоліні, вождя клану, влада якого до певного часу залишається необмеженою, і смішної старої дівки, жертви власної системи виховання. Про цю другу іпостась шкільної вчительки Спарк пише з м’якою іронією. У героїні дивним чином поєдналися пристрасть до фашизму, на який вона дивилась очима середньостатистичної “маленької людини”, та дивакуватість “справжньої единбурзької старої діви найсуворішого гарту”. Звідси випливає двоїстість образу, його трагікомізм: міс Джін Броді є складовою частиною того середовища, яке породило фашизм, але вона ж виявилася і його жертвою. Тому такий мінливий іронічний тон письменниці відносно героїні – від злого, ущипливо насмішкуватого та знущального, коли йдеться про домагання новоявленого “дуче”, до сумної, співчутливої усмішки, коли вона розповідає про жінку, нещасливу у своєму приватному житті. В такі хвилини Джін Броді нагадує письменниці Единбург з його мінливістю і контрастами.
Порівняння з Единбургом зовсім не випадкове. Все, що є гарного у Джін Броді, – від Единбурга, починаючи від трохи смішного единбурзького акценту і закінчуючи щирою любов’ю до його пам’ятників, до його старожитностей, до його традицій та історії.
Образ Единбурга має в романі велике змістове навантаження. Він – одне із джерел формування крутійської сутності Сенді. Під пером Спарк рідний Единбург постає не просто звичайним містом, а світом, у якому панує атмосфера пікарески. Единбург – це пристановище знедолених, хаос бідності та принижень, бруду і жорстокості. Міс Броді веде дівчат у Старе місто – частину Единбурга, де, за її словами, творилась історія. Але дівчата бачать не історію, а живу та страшну дійсність 30-х років XX ст. Для Сенді похід у Старе місто обернувся на міні-мандри по дну суспільства. За час екскурсії вона довідалася про життя більше, ніж за всі попередні роки.
Основні події розігруються між двома полюсами, на одному з яких перебуває образ міс Броді, а на іншому – Сенді. На прикладі Сенді письменниця простежує розвиток і становлення сучасного героя-пікаро. Вже прізвище Сенді (“чужий”, “сторонній”) указує на одну з основних якостей пікаро – його самотність на великому шляху життя. У “Міс Джін Броді в розквіті “провідна, основоположна для пікарескної оповіді тема мандрів, виховання дорогою символічно показана в епізоді мандрів дітей по Старому місту – центральному в романі.
Наскрізна для книжки – тема “втрачених ілюзій”, початок якій дав “крутійський” роман. Сенді проходить традиційний для пікаро шлях – від дитячої наївності і незнання до повного та гіркого розчарування. Аналізуючи вчинки Сенді, їхні причини та мотиви, проникаючи у внутрішній світ героїні, письменниця створює психологічний портрет сучасного пікаро, зображує його духовні мандри у світі, що втратив моральні орієнтири.
Вершиною пародійного мистецтва Спарк стала повість “Абатиса Круська”. Дослідники (Г. Анджапарідзе, В. Івашова, В. Муравйов, Б. Кайзер та ін.) слушно вказують, що “Абатиса Круська” – це дотепна, феєрична пародія вотергейтського скандалу.
В основу повісті покладений прийом зіставлення далеких за сенсом і масштабами речей, тобто один із основних засобів створення гротескних форм. Проте “Абатису Круську” не можна беззастережно зараховувати до жанру гротеску, оскільки в повісті відсутній елемент, який створює атмосферу химерності. У випадку з “Абатисою Круською” йдеться про повість-парадокс. У книжці все парадоксальне – починаючи від місця події і завершуючи дійовими особами, їхніми ідеями та вчинками. Усі ці парадокси нанизані на єдиний стрижень – релігію, яка уявляється письменниці не менш парадоксальною.
У повісті модель світу скорочується до розмірів католицького монастиря, але тим грандіознішими видаються інтриги черниць. Особливо якщо порівняти їх з подіями набагато більшого масштабу. “Тиха” обитель тільки зовні тиха, її трусить передвиборна пропасниця: францисканки та прихильниці єзуїтів борються за владу після смерті старої ігумені. Цю боротьбу очолює владолюбна і досвідчена у “мистецтві” інтриг черниця Олександра. Шляхетне походження не заважає сестрі Олександрі вдаватися до найбрудніших засобів у боротьбі за владу: вся територія монастиря обплутана дротами апаратури підслуховування, телекамерами та магнітофонами. Але новітня електронна техніка не заважає Олександрі суворо дотримуватися традиційних церковних ритуалів у монастирі. Бо життя в цій установі базується на видимості – релігійності, порядності, благочесті тощо. Як і передмістя Лондона, община монастиря живе лише “на публіку”.
Антиподом абатиси є безмежно віддана їй сестра Вініфріда, котра уособлює “дурість безмежну і непроглядну”. Саме за допомогою образу дурнуватої Вініфріди остаточно розвінчується Олександра. Коли перед абатисою постає проблема вибору: або зрадити бідолашну Вініфріду, або розголосити всі свої брудні справи, Олександра віддає перевагу першому – і привселюдно звинувачує вірну Вініфріду в усіх смертних гріхах.
Олександра створює у своєму монастирі такі умови, коли можна з управністю фокусника ставити високі моральні поняття з ніг на голову. У її “задзеркаллі” недоліки та вади обертаються на чесноти. І, навпаки, – вимоги честі та сумління стають прикрою перепоною в досягненні честолюбних задумів. Тому в цьому світі “символів і магії, алегорії та містицизму обман нічого не значить, брехні не існує, підробка неможлива”. Цю цитату взято з іншого роману Спарк – “Виселення”.
Роман “Виселення” – один із небагатьох великих за розміром творів Спарк. Її схильність до порівняно невеликих оповідних форм зрозуміла й до певної міри пояснюється внутрішніми властивостями творів, в основу яких покладений сміх. Стислість оповіді підкреслюється багатьма дослідниками як невід’ємна особливість стилю письменниці. М. Бредбері в збірці критичних статей “Можливості” називає форму її творів новелістичною, а В. Муравйов – “конспектами романів”.
У романі Спарк події в основному розгортаються в часі. Місце дії майже не змінюється – це берег озера Немі в Італії, де у трьох віллах, які належать мільярдерці та маркізі, живуть діючі особи твору. Роман будується як ланцюг епізодів, об’єднуючою ланкою яких є герой – Х’юберт Маліндейн, котрого показано в критичний для нього період. Він уособлює той спарківський тип героя-шахрая, котрий воює за місце під сонцем. Х’юберт правильно оцінює свої можливості й усі події сприймає з цинічною веселістю і нахабством. “У мені сидить диявол сміху, без якого я би пропав”, – зізнається герой. Почавши свою бурхливу діяльність чи то хлопчиком “на побігеньках”, чи то нахлібником Мегі, герой на початку дії так управно завоював довіру своєї покровительки, що вона збудувала для нього віллу на березі озера. Але Х’юберт не застрахований від різних поворотів долі. Таким поворотом для нього став шлюб Мегі й італійського маркіза, котрий наполягає на виселенні Х’юберта з вілли. Герой-крутій використовує всі свої принади і хитрість, щоб утриматися на поверхні. Не зазнаючи докорів сумління, він сфабрикував свій родовід, що сягає начебто до богині Діани. Потім, передбачаючи майбутні прикрощі, нишком вивозить усі цінні речі з вілли й замінює їх підробками.
Як в “Абатисі Пруській” чарівливій крутійці Олександрі протиставлена дурна та довірлива сестра Вініфріда, так у “Виселенні” Х’юберт Маліндейн протистоїть сліпучо вродливій і безмірно дурній маркізі ді Туліо-Фріолі, або просто Мегі. На початку роману вона з’являється в ролі казкової багатійки, обраниці долі. Але їй бракує розуму та спритності, щоби вести боротьбу з пройдисвітами та шахраями, які поступово крадуть її майно і доводять до злиднів. її грабують усі, забираючи гроші, коштовності, будинки та меблі.
Урешті-решт Мегі зрозуміє, що бути неймовірно вродливою і дурною в тому суспільстві, де вона живе, невигідно і навіть небезпечно. Тому вона почне з того, на чому зупинився Х’юберт, – вона вирішить за всяку ціну повернути своє майно – за допомогою брехні, шахрайства, навіть насильства. Закінчується роман мирною розмовою Мегі та Х’юберта, в якій вона повідомляє, що викрала одного з винуватців її теперішнього жалюгідного стану і буде тримати під замком доти, доки той не віддасть грошей. На цьому завершується оповідь про Х’юберта і про те, як він відстоював своє місце під сонцем багатих та можновладних.
Хоча тон роману в основному насмішкувато-іронічний, та крізь в’їдливий сміх пробиваються нотки втоми та жалю. Ненав’язливо розкидані у “Виселенні” натяки перетворюються на чітко виражений мотив “кінця віку”. З відходом із життя представників інтелігенції старшого покоління зникають моральні й етичні критерії гуманістичного мистецтва. Залишаються ділки, крутії, шахраї, залишається примарна гонитва за матеріальним достатком.
Ідейно-художня цілісність, соціально-критичне спрямування, блискучий талант сатирика, органічне поєднання традицій і новацій, самобутній, неповторний стиль дають змогу високо оцінити творчість Спарк і поставити її ім’я в ряд таких видатних майстрів англійської літератури, як І. Во, Г. Грін, В. голдінг, А. Мердокта ін.
Спарк видала п’ять збірок оповідань, поетичну збірку “Вибрані вірші “(“Collected Poems”, 1967) і п’єсу “Доктори філософії” (“Doctors of Philosophy”, 1962). У 1993 p., у віці 75 років, Спарк написала “Curriculum Vitae: Автобіографія”, де розповіла про перші тридцять дев’ять років свого життя. У 1993 p. Спарк вшанували орденом Британської імперії. Її останній роман – “Пособництво та підбурювання” (“Aiding and Abetting”, 2001).
І. Києнко
(2 votes, average: 3.00 out of 5)