СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ – АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ (1859-1930)
Літературний детектив
АРТУР КОНАН ДОЙЛЬ (1859-1930)
СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ
Розділ 2. ПРОКЛЯТТЯ РОДУ БАСКЕРВІЛІВ
– У мене в кишені лежить один манускрипт1, – сказав доктор Джеймс Мортімер.
– Я помітив це, коли ви входили сюди, – відгукнувся Холмс.
– …Це запис одного переказу, який живе в роду Баскервілів.
Доктор Мортімер повернув манускрипт до світла і високим рипучим голосом прочитав ось таку дивовижну й стародавню повість:
– “Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але оскільки я – прямий нащадок
Знайте ж, що за часів Великого повстанця… замок Баскервілів належав
Збожеволіла, чуючи співи, крики и страшне богохульство, що долинали до неї знизу… Кінець кінцем, зовсім знетямившись від страху, вона зробила те, на що побоявся б зважитися навіть найсміливіший і найспритніший чоловік – за допомогою плюща, який вкривав (і все ще вкриває) південну стіну замку, вона спустилася вниз і подалася через вересове пустище до батьківської оселі… Трапилося так, що через якийсь час Гуго залишив гостей з наміром віднести своїй полонянці їсти й пити, можливо, в нього було на думці й щось гірше – але виявив, що клітка порожня, а пташка зникла. І тоді, треба гадати, в нього вселився диявол, бо, збігши сходами вниз до бенкетної зали, він скочив на стіл, ногами розкидав дзбани з вином і тарелі й загорлав перед своїм чарколюбним товариством, що ладен цієї ж ночі віддати тіло й душу силам зла, аби лише наздогнати дівчисько… Гуго вибіг із замку, наказуючи слугам осідлати його кобилу і спустити собак. Давши їм понюхати хустку, яка належала дівчині, він таким чином пустив їх по її сліду і разом з усією зграєю, що люто гавкала, поскакав через залите місячним світлом мохове болото.
Приятелі його якийсь час стояли пороззявлявши роти, не здатні зрозуміти, чого знялася вся ця метушня. Але незабаром вони збагнули своїм задурманеним вином розумом, якого гатунку подія може відбутися на вересовому пустищі… Поступово до їхніх очманілих голів повернулося трохи здорового глузду, і всі вони, числом тринадцять, скочили на коней і кинулися наздоганяти Гуго…
Вони проскакали з милю або й дві, коли зустріли на пустищі нічного пастуха і спитали його, чи не бачив він погоню. Чоловік той, як розповідають, перелякався до нестями і спочатку не годен був здобутися й на слово, але кінець кінцем сказав, що він справді бачив нещасну дівицю, по слідах якої бігли собаки. “Та я бачив не тільки це, – додав він, – бо Гуго Баскервіль проскакав повз мене на своїй чорній кобилі, а за ним мовчки гнався страшний псяюра, нехай сохранить і помилує мене Бог від такої напасті”…
Вершники зупинилися, тепер, як ви можете здогадатися, вони були набагато тверезіші, ніж тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість не бажала їхати далі, але троє з них, найхоробріших або, можливо, найп’яніших, поїхали вниз горловиною западини. Западина поширшала і перетворилася на улоговину, де вони побачили два великих кам’яних стовпи, поставлені, – вони ще стоять і досі, – якимись нині забутими людьми в стародавні часи. Місяць яскраво освітлював невеличку галявину, а посеред неї лежала нещасна дівиця, яка вмерла від страху й виснаження сил. Але волосся на головах цих трьох відчайдухів заворушилося не тому, що вони побачили мертве тіло дівчини, і не тому також, що поряд з ним лежало тіло Гуго Баскервіля, ні, їх нажахала бридка потвора, величезний чорний звір, з вигляду собака, але більший за будь-якого собаку, що його коли-небудь бачило око смертного, – цей звір стояв над Гуго, вчепившись йому в горло… Гуляки з криком рвонули з копита через пустище. Один з них, кажуть, від побаченого вмер тієї самої ночі, а двоє інших до кінця своїх днів були несповна розуму.
– Що вказує на жорстокість Гуго?
– Як дів чині вдалося втекти?
Отака, сини мої, легенда про появу собаки, який відтоді заподіяв нашому роду стільки лиха. А записав я її тільки тому, що відоме таїть у собі менше жахливого, ніж здогади й натяки. Не можна також заперечувати, що багатьох з нашого роду спостигла сумна смерть, завжди нагла, кривава й таємнича. Нехай же Провидіння не обмине нас своєю безмежною ласкою, бо воно не може карати невинних після третього або четвертого коліна, як сказано в Святому Письмі. Цьому Провидінню, сини мої, я доручаю вас і раджу вам остерігатися ходити пустищем у нічні години, коли бенкетують сили зла.
(Написав власною рукою Гуго Баскервіль для синів Роджера й Джона із забороною нічого не казати сестрі їхній Елізабет.)”
Закінчивши читати цю дивовижну повість, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоба і втупився в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок сигари в камін.
– Ну то й що? – спитав він.
– Хіба це не цікаво?
– Цікаво для збирачів казок.
Доктор Мортімер видобув з кишені складену в кілька разів газету.
– Добре, містере Холмсе, зараз ми дамо вам щось свіжіше. Ось у мене номер “Девоншірської хроніки” за чотирнадцяте травня цього року. В ньому вміщено короткий звіт про факти, виявлені у зв’язку із смертю сера Чарльза Баскервіля, що сталася за кілька днів раніше.
Мій друг трохи нахилився вперед, погляд у нього зробився уважним. Наш відвідувач повернув окуляри на старе місце й почав:
“…Не можна сказати, щоб слідство до кінця з’ясувало всі обставини, пов’язані зі смертю сера Чарльза, але воно поклало край чуткам, породженим місцевими забобонами. Не існує підстав для якихось припущень про злочин або про те, що смерть настала не з природної причини. Сер Чарльз був удівцем і людиною, так би мовити, з ексцентричним складом розуму. Незважаючи на свої чималі статки, він вирізнявся скромними потребами і вся внутрішня прислуга в Баскервіль-холі складалася з однієї подружньої пари на прізвище Беррімор…
…Того вечора він, як звичайно, вийшов на свою вечірню прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся. Беррімор стривожився, засвітив ліхтар
– Як виглядав звір?
– Що заповідав автор рукопису?
– Якою людиною був сер Чарльз?
І пішов шукати свого хазяїна. На півдорозі біля алеї є хвіртка, яке веде на вересове пустище. Із слідів можна було зрозуміти, що сер Чарльз якийсь час стояв біля тієї хвіртки. Потім він пішов алеєю далі, і в самому її кінці було знайдено його тіло. Слідство погодилося з даними медичної експертизи розтину тіла, який виявив застарілу органічну хворобу серця. І це добре, бо надзвичайно важливо, щоб спадкоємець сера Чарльзабез перешкод оселився в Баскервіль-холі й продовжив його добрі діла, перервані таким сумним чином. Якби прозаїчні висновки слідства остаточно не поклали край романтичним домислам, що поширилися у зв’язку з цією подією, то для Баскервіль-холу важко було б знайти нового хазяїна. Відомо, що найближчим родичем сера Чарльза Баскервіля є містер Генрі Баскервіль (якщо він іще живий), шурин меншого брата покійного. Генрі Баскервіль, ще молода людина, перебуває, за останніми даними, десь в Америці, тому зроблено належні запити з метою повідомити його про одержану ним спадщину”.
Доктор Мортімер склав газету і знову сховав її в кишеню.
– Ось загальновідомі факти, містере Холмсе, опубліковані в зв’язку із смертю сера Чарльза Баскервіля.
– Які деталі оповіді здаються важливими?
– Повинен подякувати вам за те, – відповів Шерлок Холмс, – що ви звернули мою увагу на справу, яка, безумовно, не позбавлена певної цікавості… Познайомте мене не із\загальновідомими фактами, –
Холмс відкинувся на спинку крісла і склав пальці рук пучками один до одного з байдужим і безстороннім виразом обличчя.
– Якщо я це зроблю, – почав доктор Мортімер, явно хвилюючись, – то скажу те, чого ще нікому не казав…
Вересове пустище – це вкрай малолюдна місцевість, і тому тамтешні жителі дуже полюбляють спілкуватися. Саме завдяки цьому я часто бачився з сером Чарльзом Баскервілем. За винятком містера Френкленда, власника лефтерського замку, та ще містера Степлтона, натураліста, на багато миль навколо більше немає освічених людей. Серові Чарльзу більше подобалося самотнє життя, але його хвороба зблизила нас, цьому сприяла також спільність наших наукових інтересів. Протягом останніх місяців мені ставало дедалі очевидніше, що нервова система сера Чарльза напружена до краю. Він узяв цю легенду, яку я вам оце прочитав, дуже близько до серця – настільки близько, що хоч і прогулювався у своїх власних володіннях, але ніщо не могло змусити його вийти ввечері на пустище. І хоч як неймовірно це може здатися, містере Холмсе, він був щиро переконаний у тому, що над його родом тяжіє жахливе прокляття.
– Як сер Чарльз поставився до історій з минулого свого роду?
– Що пригнічувало Чарльза?
– Який випадок трапився, напередодні?
Його постійно переслідувала думка про присутність чогось страшного, і він не раз питав мене, чи не бачив я під час своїх нічних візитів до хворих якої-небудь незвичайної істоти і чи не чув собачого гавкання. Добре пам’ятаю свій вечірній приїзд до сера Чарльза десь тижнів за три перед тією фатальною подією. Він випадково був біля вхідних дверей. Я виліз із кабріолета, зупинився перед сером Чарльзом і раптом побачив, що він з невимовним жахом в очах дивиться кудись поверх мого плеча. Я різко крутнувся на місці, але встиг лише мигцем помітити, як щось схоже на чимале чорне теля промайнуло в кінці алеї.
Дворецький Беррімор, який знайшов тієї ночі тіло сера Чарльза, послав до мене верхи конюха Перкінса, а оскільки допізна засидівся за роботою, то зміг швидко, не більше як за годину, добратися до Баскервіль-холу. Я… уважно оглянув тіло, до якого ніхто до мого приїзду не доторкався… Але на слідстві Беррімор дав одне помилкове свідчення. Він сказав, що на землі навколо тіла слідів не було. Він просто їх не помітив. Проте я помітив – недалеко від тіла – свіжі й чіткі…
– Сліди?
– Сліди.
– Чоловічі чи жіночі?
Доктор Мортімер на мить якось дивно подивився на нас і майже пошепки відповів:
– Містере Холмсе, то були сліди величезного собаки!
– Чиї то були сліди?
Розділ 4. СЕР ГЕНРІ БАСКЕРВІЛЬ
Наступного дня ми поснідали рано, і Холмсу, одягненому в халат, довелося трохи почекати домовленої зустрічі. Наші клієнти були точними: як тільки годинник вибив десяту, з’явився доктор Мортімер у супроводі молодого баронета. Той виявився невеликим на зріст, але дуже міцним, жвавим чоловіком років тридцяти з темними очима й густими чорними бровами на енергійному обличчі, яке мало задерикуватий вираз. Одягнений він був у твідовий, з червонястим полиском костюм, а його-засмагла шкіра свідчила про те, що більшу частину часу він проводить просто неба, проте твердий погляд і спокійна впевненість у поводженні виказували в ньому джентльмена.
– Сер Генрі Баскервіль, – відрекомендував його доктор Мортімер.
– Так, саме він, – мовив баронет. – Дивна річ, містере Шерлоку Холмсе, але якби мій друг не запропонував мені завітати до вас сьогодні вранці, я зробив би це самостійно. Я чув, ви вмієте розгадувати невеличкі загадки, а я цього ранку зіткнувся з такою, над якою треба добре посушити голову, але мені цей ребус не до снаги.
Як виглядав сер Генрі?
– Прошу вас, сідайте, сер Генрі. Чи правильно я зрозумів, що після приїзду в Лондон з вами трапилося щось незвичайне?
– Цьому випадку я не надаю надто великого значення, містере Холмсе. Цілком імовірно, що це просто якийсь жарт. Сьогодні вранці я одержав цього листа, якщо його можна так назвати.
Холмс вийняв з конверта піваркуша паперу, згорнутого вчетверо. Розгорнув його й поклав на стіл.
Посередині листка стояла одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до одного слів. Там було таке:
“Якщо життя вам не набридло і ви не хочете збожеволіти, тримайтеся далі від пустища”.
Слово “пустище” було написано чорнилом, але друкованими літерами.
– Так от, може, ви скажете мені, містере Шерлоку Холмсе, – повів далі сер Генрі Баскервіль, – що, чорт забирай, це означає і хто так дуже цікавиться моїми справами?
Ще до того, як ви підете з цієї кімнати, сер Генрі, ми поділимося з вами нашими знаннями, – заспокоїв його Шерлок Холмс. – …А тепер, сер Генрі, скажіть, будь ласка, чи не трапилося з вами чогось цікавого після того, як ви прибули в Лондон?
– Та ні, містере Холмсе. Мабуть, ні.
– Ви не помітили, за вами ніхто не йшов слідом, не стежив за вами?
– Здається, я опинився в якомусь пригодницькому романі, – сказав наш відвідувач. – Якого біса комусь треба ходити або стежити за мною?
– Зараз ми до цього дійдемо. Ви нічого більше не можете розповісти нам, перш ніж ми перейдемо до основного?
– Ну, це залежить від того, що саме, на ваш погляд, варте уваги.
– Та все, що так чи так виходить за рамки повсякденного буденного життя. Сер Генрі посміхнувся.
– Я ще мало знаю англійські звичаї, бо майже все життя провів у Сполучених Штатах і Канаді. Але думаю, що коли у вас зникає один черевик, це не вважається тут нормальним.
– Ви загубили один черевик?
– Мій любий сер, – вигукнув доктор Мортімер, – ваш черевик просто помилково поклали кудись в інше місце! Він знайдеться, як тільки ви повернетесь у готель. Чи варто турбувати містера Холмса такими дрібницями!
– Ну, мене ж спитали, чи не трапилося зі мною що-небудь не зовсім звичайне.
– Чому баронет прийшов до Холмса?
У детективному оповіданні велику роль відіграють деталі. Вони створюють загадкову атмосферу і породжують здогади.
– Яка незвичайна подія трапилася із сером Генрі?
– Здається мені, джентльмени, – рішуче почав баронет, – я надто багато говорю, хоч майже нічого не знаю. Пора вже вам додержати свого слова і детально пояснити мені куди ви хилите.
– Ваша вимога цілком обгрунтована, – погодився Холмс. – Докторе “Мортімере, на мою думку, вам треба розповісти все серові Генрі так, як ви розповіли нам.
Підбадьорений цією підтримкою, наш учений друг видобув з кишені свої папери і виклав усю історію так, як і напередодні вранці. Сер Генрі Баскервіль слухав доктора з глибокою увагою, час від часу перериваючи розповідь здивованими вигуками.
– Ну, я, здається, одержав спадщину, за яку мстяться, – мовив він, коли довгу оповідь було закінчено. – Звичайно, я чув про собаку ще в дитинстві. Цю історію любили розповідати в нашій родині, але я ніколи не ставився до неї серйозно.
– Немає такого диявола в пеклі, містере Холмсе, і немає такої людини на землі, які можуть перешкодити мені поїхати в своє родове гніздо – оце й є моя остаточна відповідь. – Чорні брови сера Генрі нахмурилися, смагляве обличчя залило рум’янцем. Бурхлива й непогамовна баскервільська натура явно давала себе знати в цьому останньому представнику старовинного роду.
– До речі, – вів він далі, – а що, коли ви з вашим другом доктором Вотсоном завітаєте до нас на ленч десь годині о другій? На той час я зможу більш ясно сказати вам, що саме робитиму…
Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами й загатили за собою вхідні двері. І тут Холмс миттю Перетворився з млявого марудника на людину дії. – Вдягайтеся, Вотсоне, швидко! Не можна гаяти й хвилини! – Він кинувся в свою кімнату, на ходу знімаючи з себе халат, і зразу ж повернувся назад уже в сюртуці. Ми збігли сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль були ярдів за двісті попереду нас – вони йшли в напрямку Оксфорд-стріт.
Біля одного з магазинів сер Генрі і доктор Мортімер, розглядаючи вітрину, трохи затрималися, і Холмс зупинився теж. За мить він задоволено клацнув язиком, і я, простеживши за напрямком його уважного погляду, побачив, що кеб, який зупинився був на протилежному боці вулиці, знову повільно рушив уперед. В кебі сидів пасажир.
– Цей чоловік нам і потрібен, Вотсоне! Ходімо! Хоч роздивимось його добре, якщо нічого іншого не зможемо зробити.
Крізь бічне віконце кеба я мигцем побачив густу чорну бороду і пронизливі очі, що невідривно дивилися на нас. І зразу ж прочинилося віконце на дашку кеба, кучеру різким голосом було щось наказано, і кеб шалено помчав по Ріджент-стріт. Холмс роззирнувся, шукаючи очима вільний екіпаж, але не побачив жодного…
– Ось тобі й маєш! – з серцем мовив блідий від досади Холмс…
– З того, що ми знаємо, випливає очевидна річ: за Баскервілем хтось дуже пильно стежить від його приїзду в Лондон.
– Як сприймаються події?
У детективному оповіданні велику роль відіграють діалоги. Вони наближають читача до подій, роблячи його свідком, породжують асоціації.
– Як Холмс слідкує?
– Яким був той чоловік?
Розділ 8. ПЕРШИЙ ЗВІТ ДОКТОРА ВОТСОНА
Починаючи від цього дня я викладатиму перебіг подій, переписуючи свої власні листи до містера Шерлока Холмса, які лежать переді мною на столі.
За винятком одного аркушика всі вони збереглися й передають мої переживання й підозри значно точніше, ніж я міг би це зробити, покладаючись тільки на свою пам’ять, яка й досі добре зберігає ті трагічні події.
Замок Баскервілів,
13 жовтня
Любий Холмсе!
…Якщо ви протягом останніх кількох днів не одержували від мене ніяких відомостей, то лише тому, що до сьогодні не було нічого вартого уваги. Але потім трапилася одна дивовижна подія, про яку я розповім трохи згодом. А зараз, перш за все, я повинен ознайомити вас з деякими обставинами, характерними для ситуації в цілому.
Одна з цих обставин – про неї я майже не згадував у попередніх листах, – це злочинець, який утік з в’язниці й ховається десь на пустищі. …Минуло вже два тижні, відколи він утік, і протягом цього часу ніхто-його не бачив і ніхто про нього не чув.
Просто неймовірно, щоб людина могла протриматися в пустищі весь цей час. Звичайно, немає нічого легшого, як сховатися там. Але їжі в пустищі ніякісінької, хіба що він впіймав і зарізав якусь із овець, що гам пасуться. Тому ми вважаємо, що злочинець зовсім пішов з цих місць і, як наслідок, люди на далеких фермах можуть спати спокійно.
Нас, здорових, міцних чоловіків у баскервільському замку аж четверо, і в разі чого ми змогли б добре про себе подбати, але мушу вам зізнатися, що я переживав тяжкі хвилини, коли думав про Степлтонів.
Вони не мають сусідів, а тому ніхто не прийшов би на допомогу. Одна дівчина-служниця, старий слуга, сестра і брат – а він не надто великий силач, – оце й усі мешканці Мерріпіт-хаус…
Наш друг баронет починає виявляти неабияку зацікавленість нашою прекрасною сусідкою. Та це й не дивно, бо він людина діяльна, енергійна і страшенно нудиться в цій глушині, а вона – чарівна й гарнюща на вроду жінка. В ній відчувається якась пристрасність і екзотичність, що є прямою протилежністю її холодному й стриманому брату… Такий, як у нього, сухий полиск в очах і міцно стулені тонкі губи часто свідчать про самовпевнену і, можливо, сувору вдачу. Вам було б цікаво взятися за вивчення цього натураліста.
– Хто переповідає далі події?
– Які нові обставини з’явилися?
– Хто мешкав у Мерріпіт-хаус?
Він був з візитом до замку Баскервілів того ж дня, а наступного ранку повів нас із сером Генрі показати те місце, де нібито відбулася подія, з якої народилася легенда про нечестивого Гуго. Пройшовши кілька миль у глиб пустища, ми опинилися в такому закутку, з самого лиховісного вигляду якого стає зрозуміло, чому виник подібний переказ… Це місце точно відповідало тій сцені, на якій відбулася давня трагедія. Сер Генрі з великою цікавістю роздивлявся на всі боки й не переставав розпитувати Степлтона, чи той справді вірить у можливість втручання надприродних сил у людські справи. Тон він узяв безтурботний, але було зрозуміло, що до розмови сер Генрі ставиться по-справжньому серйозно. Степлтон відповідав стримано, але не важко було помітити, що каже він менше, ніж міг би, і не висловлює свою думку до кінця лише тому, що щадить баронетові почуття. Він розповів нам про кілька схожих випадків, коли родини зазнавали на собі якогось зловорожого впливу, і у нас створилося враження, що він, так само як інші, вірить легенді про собаку Баскервілів…
До речі, вашу вказівку не дозволяти серові Генрі виходити з дому самому мені буде виконувати складніше, якщо до всіх інших наших труднощів додасться ще й любовна ситуація. Моя присутність швидко перестане бути бажаною тут, якщо я надто неухильно дотримуватимуся вашої вказівки.
…Відколи я писав вам востаннє, я познайомився ще з одним сусідом. Його звуть містер Френкленд, він з лефтерського замку і живе від нас за чотири милі на південь. Це літній чоловік, червоновидий, сивий і дратівливий… Останнім часом він знайшов собі досить дивне заняття: будучи астрономом-аматором і маючи чудову підзорну трубу, він цілими днями лежить на даху свого будинку і з краю в край оглядає пустище, бо сподівається виявити втікача-злочинця. Якби містер Френкленд усе своє завзяття спрямував тільки на це, все було б добре, але ходять чутки, ніби він має намір вчинити позов на доктора Мортімера, бо той викопав з могили в Довгій Западині череп неолітичної людини, не діставши на те згоди найближчих родичів покійного. Авжеж, містер Френкленд докладає чималих зусиль, щоб позбавити наше життя одноманітності, вносячи в нього трохи комізму саме там, де він украй погрібний.
– Що стає пристрастю літнього англійського джентльмена?
– Як зовнішність відбиває характер?
Зверни увагу, як описано народження легенди, яка існує десятиліття. На відміну від літературної, тут ідеться про побутову легенду.
Легенда існує, бо є таємнича подія, невизначена атмосфера. Як про це сказано в тексті?
А тепер, повідомивши вас про все, що стосується втікача-злочинця, Степлтонів, доктора Мортімера й Френкленда з лефтерського замку, я зупинюся, на мій погляд, на найбільш важливому і розповім ще трохи про Берріморів, зокрема про дивовижну подію, що трапилася минулої ночі.
…Минулої ночі, близько другої години, мене розбудили скрадливі кроки біля моєї кімнати. Я встав, відчинив двері й визирнув. Коридором повзла чиясь довга чорна тінь. Вона падала від чоловіка, який ішов майже нечутно. Він був у спідній сорочці, штанях і босий. Я бачив тільки його обриси, але зріст чоловіка підказав мені, що це Беррімор. Він просувався вперед дуже повільно й обережно, в усіх його рухах було щось невимовно злодійкувате й злочинне.
Коли я вийшов на галерею, Беррімор був уже в дальньому кінці другого коридора, того, що за залою, і з мерехтіння світла крізь відчинені двері я зрозумів, що він увійшов до однієї з кімнат. Тихо, як тільки міг, я прокрався вздовж коридора й зазирнув з-за одвірка в кімнату.
Беррімор стояв, причаївшись біля вікна, й тримав свічку біля шибки… Я не уявляю, що все це означає, але в цьому похмурому будинку кояться таємничі речі, до суті яких ми раніше чи пізніше докопаємося.
Не буду турбувати вас викладом своїх власних теорій, оскільки ви просили мене повідомляти вам тільки голі факти…”
– У чому полягає гумор англійця-оповідача?
– Що дивного було в поведінці Беррімора?
– Що робив Беррімор?
Розділ 9. ДРУГИЙ ЗВІТ ДОКТОРА BOTCOHA. СВІТЛО В ПУСТИЩІ
Любий Холмсе!
“…Після сніданку я зустрівся з бароном у його кабінеті і розповів про все, що бачив. Він був здивований менше, ніж я сподівався.
– Мені відомо, що Беррімор розгулює ночами, і я давно збираюся поговорити з ним про це, – сказав він. – Двічі або й тричі я чув його кроки в коридорі приблизно саме в той час, що й ви.
– Тоді, можливо, він ходить до того вікна щоночі? – висловив я припущення.
– Можливо. А коли так, то ми маємо змогу вистежити його й подивитися, що йому там треба. Цікаво, що зробив би Холмс, якби був тут?
– Я впевнений, він зробив би саме те, що ви оце запропонували, – відповів я. – Пішов би слідом за Беррімором і подивився б, що той робить.
– Які слова в тексті вказують на логічний зв’язок між фактами й подіями?
– Про що була розмова з бароном?
– Тоді давайте простежимо за ним удвох.
Сер Генрі задоволено потер руки, явно радіючи майбутній пригоді, яка мала урізноманітнити незвично спокійне для нього життя в цих краях.
…Поздоровте мене, дорогий Холмсе, і скажіть мені, що як ваш представник я вас не розчарував і що ви не шкодуєте за ту довіру, яку виявили мені, пославши сюди. Адже однієї-єдиної ночі вистачило щоб усе розплутати.
Я сказав “однієї-єдиної ночі”, але насправді потрібно було дві, бо в першу ми зазнали цілковитої невдачі… Наступної ночі прикрутили гніт у лампі, палили цигарки й сиділи тихо-тихо. Ви не повірите, як повільно спливала година за годиною, проте нам допомагала та напружена терплячість, що її повинен відчувати мисливець, стежачи за пасткою, в яку як, він сподівається, попадеться дичина. Вибило першу годину, другу, у відчаї ми знову майже відмовилися від свого наміру, коли раптом обидва випросталися у своїх кріслах і насторожились, а від утоми не лишилося й сліду. В коридорі під чиїмись кроками зарипіла підлога. Ми почули, як ці звуки спочатку порівнялися з нашою кімнатою, а потім завмерли вдалині. Баронет відчинив двері, і ми рушили слідом за невідомим. Він уже проминув галерею, і в коридорі панувала суцільна темрява. Потім він увійшов у ті самі двері, що й першого разу, бо свічка спочатку висвітила в темряві їх отвір, далі вони зачинилися, і з кімнати в морок коридора потягнувся один-єдиний жовтий промінчик. Ми з усіма пересторогами просувалися до того промінчика, пробуючи ногами кожну мостину, перш ніж перенести на неї всю нашу вагу. З обережності ми не взулися, але стара підлога все одно потріскувала рипіла… Коли ми кінець кінцем дісталися до дверей і зазирнули в кімнату, Беррімор стояв біля вікна, тримаючи в руці свічку і майже притулившись обличчям до шибки – і точнісінько так, як позаминулої ночі.
Ми не мали заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до числа тих людей, які вважають рішучі вчинки найбільш природними. Він увійшов до кімнати. Беррімор, із свистом вдихнувши повітря, відскочив від вікна і, блідий, як мрець, став перед нами, тремтячи всім тілом. У його темних очах, що блищали на білій масці обличчя й дивилися то на сера Генрі, то на мене, застигли жах і здивування.
– Слухайте, Берріморе, – суворо мовив сер Генрі, – ми вирішили домогтися від вас правди, отож що швидше ми її від вас почуємо, то менше у вас буде неприємностей. Ну, швидше! І без брехні! Що ви робили біля вікна?
– Як сер Генрі ставився до пригод?
– Як описується очікування?
– Чому воно, попри одноманітність, стає пригодою?
– Які де талі створюють психологічну напругу оповіді?
– Як виглядав дворецький?
Якою була ніч?
– Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі сер, це не моя таємниця, а тому я не можу видати її. Якби вона нікого, крім мене, не стосувалась, я розповів би вам усе.
Раптом мені сяйнула несподівана думка, і я взяв свічку з тремтячої руки дворецького.
– Чоловік подавав нею сигнал, – сказав я. –
Нумо подивимося, чи буде якась відповідь.
Я підніс свічку до вікна, як робив це Беррімор, і почав вдивлятися в темряву ночі. Місяць сховався за хмарами, і я зміг побачити лише стіну чорних дерев і трохи світлішу пляму пустища. І раптом я радісно скрикнув, бо темну запону ночі прорізала крихітна цятка жовтавого світла й непорушно застигла в нічному мороці, обмеженому прямокутником вікна.
– Дивіться! – вигукнув я.
– Ні, ні, сер, це нічого… нічого не означає! – не витримав дворецький. – Запевняю вас, сер…
– Ану, поводіть свічкою, Вотсоне! – вигукнув баронет. –
Бачите, той вогник також рухається з боку в бік! Ну, негіднику, ви й далі будете заперечувати, що то сигнал? Та не мовчіть! Хто отой ваш спільник, що це за змова?
– Ви себе зганьбили. їй право, вам повинно бути соромно. Ваш рід жив разом з моїм під оцим дахом понад сто років і ось тепер ви в якійсь чорній змові проти мене.
– Ні, ні, сер, не проти вас! – почувся жіночий голос, і місіс Беррімор, ще переляканіша і блідіша, ніж її чоловік, з’явилася у дверях. Ця дебела жінка з накинутою на плечі шаллю і в спідниці могла б здатися смішною, якби не переживання, написані на її обличчі.
– Та кажіть же все відверто! В чому справа?
– Мій нещасний брат сидить голодний у пустищі. Ми не можемо дати йому померти біля самісінького нашого порога. Світло у вікні є сигналом, що їжу для нього приготовлено, а отой його вогник показує місце, куди її треба принести.
– Отже, ваш брат і є той…
– В’язень-утікач, сер… злочинець Селден.
– Що ж, я не можу дорікати вам за те, що ви допомагали своїй дружині. Забудьте те, що я вам сказав. Ідіть тепер обоє до себе, а про цю справу ми ще поговоримо вранці…
– Якщо Беррімор носив туди їжу, то недалеко. А він чекає,
Цей негідник, біля своєї свічки. їй Богу, Вотсоне, я піду і впіймаю його!
Така сама думка сяйнула й мені. Цей чоловік небезпечний для суспільства, він страшенний негідник, його не можна ні пожаліти, ні простити. Ми тільки виконаємо свій обов’язок, якщо скористаємося з нагоди повернути його туди, де він нікому не зможе заподіяти шкоди.
– Якою була таємниця?
– Що вирішили друзі?
Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже вирушили в похід…
– Слухайте, Вотсоне, – мовив баронет, – а що сказав би з цього приводу Холмс? Пам’ятаєте: “в темні години сили зла бувають наймогутніші”?
І наче у відповідь на ці слова десь на безмежних похмурих просторах пустища раптом виник той дивний звук, який я вже чув біля великої Грімпенської трясовини. Крізь нічне безгоміння він долинув до нас разом із вітром – спочатку це було протяжливе глухе гарчання, яке перейшло невдовзі в несамовите виття, а далі в тужливий стогін, після чого все затихло. Цей звук – різкий, дикий і загрозливий – повторювався знову й знову, наповнюючи повітря трепетом. Баронет схопив мене за рукав, і навіть у темряві видно було, як зблідло в нього обличчя.
– Вотсоне, – мовив баронет, – це вив собака. Кров похолола у мене в жилах – голос сера Генрі здригнувся, а це означало одне: його опанував раптовий жах…
Спотикаючись у темряві, ми повільно рушили далі між скелястих пагорбів, чорні обриси яких звідусюди оточували нас, прямуючи на жовту цяточку, що вперто горіла попереду…
Я і сер Генрі непогані бігуни і перебуваємо в досить добрій формі, але ми швидко зрозуміли, що втікача нам не наздогнати… Ми зупинилися, сіли, ледве переводячи подих, на два камені і почали спостерігати, як Утікач зникає вдалині.
І саме в цю хвилину трапилося найдивовижніше і найнесподіваніше.
Вважаючи подальшу погоню безнадійною, ми вже встали, щоб повернути додому. Місяць низько висів над пустищем праворуч від нас, і на нижньому краї його срібного кружала чітко вимальовувалася зубчаста гранітна вершина пагорба. І на тій вершині я побачив темну, наче з чорного дерева, людську постать, що окреслилася на блискучому місячному тлі. Не подумайте, Холмсе, що то була галюцинація. Запевняю вас, ніколи в житті я нічого не бачив більш виразно. Наскільки я можу судити, це був високий на зріст худорлявий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши на грудях руки і похиливши голову, – так, наче поринув у роздуми, дивлячись на величезну торф’яну й гранітну пустелю, що розляглася перед нами. Скрикнувши від здивування, я показав на нього баронету, але протягом тієї миті, коли я відвів очі, щоб схопити сера Генрі за руку, невідомий зник. Гостра вершина пагорба, як і перше, врізалася в нижній край місячного кола, та мовчазної непорушної постаті на ній уже не було…”
– Яким був звук?
– Що робить події особливо зловісними?
– Як виглядав чоловік на вершині пагорба?
Розділ 10. УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ДОКТОРА ВОТСОНА
16 жовтня. Нудний туманний день, сіється дрібний дощ… Сумно і надворі, і в будинку. Баронет усе ще перебуває в похмурому гуморі після нічних переживань. У мене теж якийсь тягар на серці, я постійно відчуваю, що мені загрожує небезпека, ще жахливіша від того, що я не можу визначити, звідки вона на мене насувається.
А хіба я не маю підстав почувати себе саме так?..
Якщо навіть не брати собаку до уваги, залишаються чиїсь підступи в Лондоні, чоловік у кебі, а також лист, в якому сера Генрі застерігали відносно пустища. У всякому разі, тут немає нічого неприродного, хоч докласти до цього рук міг як друг, намагаючись захистити баронета, так і ворог. Де він тепер, цей друг чи ворог? Зостався в Лондоні чи приїхав сюди слідом за нами? Невже… Невже той незнайомий на гранітній вершині пагорба – це він?
Якби мені вдалося знайти цього чоловіка, тоді всі ускладнення для нас нарешті закінчились би. А тому всі свої зусилля я повинен спрямувати на це…
17 жовтня. Сьогодні цілий день ллє дощ, вода біжить з даху й шурхотить у листі плюща на стіні…
Цього непогожого, тоскного дня відбулася ще одна подія, яку я повинен описати. Маю на увазі мою останню розмову з Беррімором, яка дає мені в руки сильну карту, – коли настане слушний час, я з неї піду…
– Ну що, – спитав я, – поїхав уже ваш дорогоцінний родич чи все ще десь ховається?
– Не знаю, сер. Господи, та хоч би вже поїхав, бо тут від нього самі тільки неприємності! Я навіть не чув про нього відколи востаннє відніс йому в пустище їжу, а це було три дні тому.
– А тоді ви його бачили?
– Ні, сер, але їжі на місці не було, коли я на другий день туди пішов.
– Отже, він ще там?
– Та треба думати, що так, сер, якщо тільки їжу не взяв отой другий.
Моя рука з чашкою кави завмерла на півдорозі, а я витріщився на Беррімора.
– Ви знаєте, що там ще хтось?
– Так, сер, у пустищі переховується ще один чоловік… Мені говорив про нього Селден, сер, з тиждень чи більше тому. Той чоловік теж ховається, але він, наскільки я зрозумів, не каторжник.
– До речі, про незнайомого, – мовив я. – Ви можете що-небудь розповісти про нього? Що казав Селден? Він знає, де той ховається або що робить?
– Яким був настрій героїв?
Для читача створена особлива умова гри наввипередки з героєм. Він все знає, але має здогадатися, вигадати те, що бракує в тексті.
– Як шукає пояснення Вотсон?
– Про що була розмова з дворецьким?
– Який чоловік був ще на пустирі?
– Селден бачив його двічі чи тричі, але той чоловік – битий жук, і моєму родичу не вдалося чогось про нього довідатися. Наскільки Селден зрозумів, це якийсь джентльмен, але що саме той робить у пустищі, для нього лишилося загадкою…
Коли дворецький пішов, я наблизився до темного вікна й подивився крізь каламутну шибку на хмари, що бігли вгорі, й на дерева, верхівки яких метлялися під поривами вітру. Як пристрасно треба ненавидіти, щоб з власної волі зачаїтися в такому місці й у такий час! І які серйозні, продумані наміри повинні бути в того чоловіка, щоб він піддавав себе цим тяжким випробуванням! Там, у кам’яній хижі в пустищі, здається, й сховано самісіньку сіль проблеми, над якою я постійно сушу собі голову. Присягаюсь, не мине й дня, як я зроблю все, що в людських силах, щоб розкрити цю таємницю.
– Яким Вотсон уявляє загадкового чоловіка?
– А як гадаєш ти, що було в хижці на пустищі?
Розділ 12. СМЕРТЬ У ПУСТИЩІ
Мені перехопило подих, і хвилину чи дві я сидів, не наважуючись повірити власним вухам. Потім до мене повернувся дар мови, і я відчув, як неймовірний тягар відповідальності ніби миттю зник з моєї душі. Цей холодний, уїдливий, іронічний голос міг належати лише одній-однісінькій в усьому світі людині.
– Холмсе!- вигукнуто. – Холмсе!
– Виходьте, – сказав він, – і, будь ласка, обережно з револьвером.
Нахилившись під кривим одвірком, я вийшов і побачив його – Холмс сидів на камені, і його сірі очі весело заблищали, коли він зупинив погляд на моїй здивованій фізіономії. Він схуд і змарнів, але вигляд у нього був бадьорий і впевнений, обличчя з тонкими рисами, – обвітрене й бронзове від сонця. Одягнутий у твідовій костюм і сукняне кепі, Холмс нічим не відрізнявся від звичайнісіньких туристів, що забивалися в пустище, більше того, він примудрився не зрадити властиву йому котячу пристрасть до охайності, підборіддя в нього було гладенько виголено, а сорочка сяяла чистотою так, ніби він перебував на Бейкер-стріт.
– Я й не уявляв, що ви знайшли мою випадкову схованку… А як вам вдалося знайти, де я ховаюся? Мабуть, ви побачили мене під час погоні за каторжником, коли я був такий необережний, ідо дозволив собі постовбичити на тлі місяця.
– Так, саме тоді я вас і побачив.
– І, напевно, обнишпорили всі халупи, поки не набрели на цю?
– Ні, бачили вашого хлопчину, і це підказало мені, де вас шукати
І побачив його, звичайно, старий джентльмен з підзорною трубою. Коли я вперше помітив відблиски сонця на її лінзі, то й не зрозумів був, що то таке…
–
– Як виглядав Холмс?
– Що ж, я страшенно радий, що ви тут, бо, признаюся, всю оцю відповідальність разом з таємничістю мої нерви починають не витримувати. Але як, скажіть на Божу милість, ви тут опинилися і що робите? Я вважав, що ви на Бейкер-стріт розплутуєте ту справу про шантаж.
– Цього я й хотів – щоб ви так вважали.
– Отже, всі мої звіти пропали марно! – Голос у мене аж затремтів, коли я згадав, з якою старанністю й гордістю їх писав.
Холмс видобув з кишені пачку листів:
– Ось вони, ваші звіти, дорогий друже, і запевняю, їх зачитано мало не до дірок…
– Зараз я поділюся з вами деякою інформацією навзамін почутої від вас. Леді, яку знають тут як міс Степлтон, насправді є його дружиною.
– Але навіщо потрібний такий хитрий обман?
– А ось навіщо: Степлтон передбачив, що вона буде набагато йому корисніша в ролі вільної жінки.
Всі мої підсвідомі здогади, всі мої невиразні підозри набрали раптом чітких обрисів і зосередились навколо натураліста. У цьому байдужому, безбарвному чоловікові в солом’яному брилі і з сачком я побачив щось жахливе – це була істота, наділена безмежним терпінням і хитрістю, з усміхненим обличчям і жорстоким серцем.
– Отже, це і є наш ворог, це він стежив за нами в Лондоні?
– Саме так я й розгадав цю загадку.
– А попередження… воно надійшло від неї?
– Авжеж, від неї.
В мороці, що так довго оточував мене, вималювалися обриси якоїсь страхітливої підлоти.
– Але чи впевнені ви в цьому, Холмсе? Звідки ви дізналися, що ця жінка – дружина Степлтона?
– А звідти. Коли Степлтон зустрівся з вами вперше, він настільки забувся, що розповів вам шматок своєї справжньої біографії, – мені здається, він встиг безліч разів пошкодувати про це. Так, колись у нього справді була школа на Півночі Англії. А немає ж нічого легшого, ніж знайти директора школи… Я навів довідки і виявилося, що в одній школі відбулися просто жахливі події і що чоловік, якому вона належала, – прізвище в нього було інше – втік разом із своєю дружиною. Прикмети цих людей цілком збіглися з прикметами Степлтонів. А коли я дізнався, що він захоплювався ентомологією3, всі мої сумніви остаточно розвіялися.
– І останнє запитання, Холмсе, – сказав я, підводячись, – нам не треба нічого приховувати один від одного. Що все це означає? Що йому потрібно? Холмс відповів, притишивши голос:
3Ентомологія – наука про комах.
– Як діалог характеризує стосунки двох детективів?
Які факти відкриваються?
Яким постає Степлтон?
Чи здогадувався ти особисто, що Степлтон – злочинець? Чому?
– Як Холмс розкрив таємницю?
– Йому потрібне вбивство, Вотсоне, – витончене, заздалегідь обмірковане навмисне вбивство. Не розпитуйте мене про подробиці. Він ось-ось потрапить у мої сіті, хоч уже встиг обплутати сера Генрі
Своїми. З вашою допомогою він уже майже у мене в руках. Нам тепер загрожує тільки одна небезпека. Він може завдати удару раніше від нас. Слухайте!
Моторошний зойк – довгий зойк жаху й болю розітнув тишу пустища. Від цього страхітливого крику в мене аж кров у жилах похолола.
Цей крик, гучний і несамовитий, долинув до нас звіддаля з похмурої рівнини. Аж ось він почувся ближче, став ще гучнішим і благальнішим.
– Де це? – пошепки спитав Холмс, і з того, як у нього зірвався голос, я зрозумів, що й він, людина із залізними нервами, приголомшений до глибини душі. – Де це кричать, Вотсоне?
Болісний крик знову розітнув нічну тишу, цього разу ще гучніше й ближче. І до нього долучився якийсь новий звук – глухе, притишене гарчання, досить мелодійне і водночас загрозливе, воно лунало то дужче, то слабше, нагадуючи безперервний гомін моря.
– Це собака! – вигукнув Холмс. – Ану, Вотсоне, біжімо туди. Боже милий, аби тільки встигнути!..
– Але стривайте! Що це?
На тому схилі ми побачили щось темне, неправильної форми. Коли ми підбігли ближче, темний предмет набрав чіткіших обрисів.
Це була людина, вона лежала долілиць, підвернувши під якимось жахливим кутом голову, підвівши плечі й випнувши спину так, наче робила сальто. Холмс доторкнувся до тіла, скрикнув від жаху і відсмикнув руку. Сірник висвітив таке, від чого серця в нас завмерли – перед нами лежало мертве тіло сера Генрі Баскервіля!
Ще б пак! Адже ні я, ні Холмс не могли забути незвичайний червонястий твідовий костюм Генрі Баскервіля, той самий, у якому він уперше завітав до нас на Бейкер-стріт. Ми тільки на мить побачили цей костюм, а потім сірник спалахнув востаннє й згас так само, як у наших серцях згасла надія. Холмс застогнав, і навіть у темряві стало видно, як зблідло його обличчя.
– Подумати тільки, ми чули його крик – Боже мій, який крик! – і не змогли врятувати сера Генрі! Де цей клятий псюра, що призвів його до смерті? Може, ховається тут серед скель? А де Степлтон? Він відповість за це…
Холмс нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, сміючись і тиснучи мені руку.
– Борода! Борода! У цього чоловіка борода!
– Борода?
– Чому ситуація загострюється?
– Яким був крик?
– Що супроводжувало крик?
– Яка деталь остаточно переконала детективів, що постраждалий – сер Генрі?
– Чому так зрадів Холмс?
– Як було знайдено тіло?
– Це не баронет, це… це мій сусід, каторжник!
Я миттю все зрозумів. Я згадав, як баронет казав мені, що подарував свій старий одяг Беррімору. Беррімор віддав його Селденові, щоб допомогти тому втекти. Черевики, сорочка, кепі – все це колись належало серу Генрі. Так, трагедія залишалася трагедією, але, за законами своєї країни, Селден принаймні заслуговував на смерть. З радісним серцем, вдячний долі за те, що не сталося найгіршого, я пояснив Холмсу, в чому справа.
– Отже, причина смерті бідолахи – одяг, – мовив він. – Цілком зрозуміло, що собацюру пустили по сліду, давши понюхати якусь із речей сера Генрі, – найімовірніше, черевик, що зник у готелі, – от він і погнався за цим чоловіком… А тепер давайте вирішимо, що нам робити з тілом цього нещасного. Не можемо ж ми покинути його тут лисицям і воронам.
-Ого, що це, Вотсоне? Невже це він сам власною персоною. Ну й дива! І яке зухвальство! Ні слова про наші підозрі, ні слова, бо інакше всі мої плани буде зруйновано.
З пустища до нас наближалася людина – я побачив тьмяний вогник сигари. Місяць світив яскраво, і я зразу впізнав вертку, рухливу постать і швидку ходу натураліста. Помітивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.
– Докторе Вотсоне! Невже це ви? Аж ніяк не чекав зустріти вас у пустищі вночі. Але Боже мій, що це? Що трапилося? Не може бути, невже це сер Генрі?
Степлтон пробіг повз мене й нахилився над мертвим тілом. Я почув, як він різко вдихнув повітря, сигара випала у нього з пальців.
– Хто… хто це? – спитав він, затинаючись.
– Селден, каторжник, що втік з прінстаунської тюрми. Степлтон повернув до нас бліде як у мерця обличчя, ціною величезних зусиль приховавши своє здивування й розчарування. Він пильно подивився спочатку на Холмса, потім на Мене.
– Ось тобі й маєш! Жахлива подія! Як же це сталося?
– Здається, впав з тієї скелі й скрутив собі в’язи.
Ми з другом прогулювалися й почули крик.
– Я теж почув крик. Він і витягнув мене з дому.
Я переживав за сера Генрі.
– Чому саме за сера Генрі? – не стримався я.
– Тому що він мав зайти до нас сьогодні. Але не зайшов, і це, природно, дуже мене здивувало. Коли ж я почув у пустищі крик, то занепокоївся, чи не загрожує йому небезпека. До речі, – його очі перескочили з мене на Холмса, – крім крику, ви нічого не чули?
– Ні, – відказав Холмс. – А ви?
– Теж ні.
– Тоді навіщо про це питати?
– Як висувається припущення і перевіряється логікою?
– Якою була реакція Степлтона?
– О, хіба ви не знаєте, які історії розповідають тутешні селяни про привид якогось собаки і таке інше? Подейкують, ніби він бігає ночами в пустищі. От я й поцікавився, чи не чули ви його сьогодні.
– Сподіваюсь, ваш візит сюди проллє світло на події, які завели нас у глухий кут.
Холмс знизав плечима.
– Не завжди можна досягти успіху, на який сподіваєшся. Досліднику потрібні не легенди й чутки, а факти. Щось нічого з цією справою у мене не виходить.
Мій друг говорив найщирішим і найнезацікавленішим тоном. Степлтон все ще не зводив з нього погляду.
– Проаналізуй хід розмови.
Розділ 13. СІТІ РОЗСТАВЛЕНО
…Сер Генрі не стільки здивувався, скільки зрадів появі Шерлока Холмса, бо вже кілька днів чекав, що той, дізнавшись про останні події, в Лондоні не затримається. За пізньою вечерею ми розповіли серові Генрі стільки з відомого нам, скільки йому необхідно було знати. Але спочатку мені довелося виконати один неприємний обов’язок – розповісти Беррімору і його дружині про смерть Селдена. Дворецький зустрів цю звістку з явною полегкістю, а місіс Беррімор гірко заплакала, закривши обличчя фартушиною. Для всього світу Селден був злочинцем, напівтвариною-напівдияволом, але для неї він завжди залишався маленьким норовливим хлопчиком з її юності, дитиною, яка чіплялася за її руку…
– Але ж у якому стані наша власна справа? – спитав баронет. – Чи вдалося вам хоч трохи її розплутати? Ми з Вотсоном, відколи приїхали сюди, ще нічого не зробили.
– Думаю, в скорому часі я матиму змогу зробити становище набагато для вас зрозумілішим. Справа виявилася надзвичайно важкою і неймовірно складною…
Холмс раптом замовк і пильним поглядом втупився кудись поверх моєї голови.
– Що трапилося? – в один голос вигукнули ми з сером Генрі.
Коли Холмс опустив очі, я побачив, що він намагається вгамувати якесь внутрішнє хвилювання. Обличчя в нього було спокійне, але очі світилися торжеством.
– Пробачте, але я на цьому знаюсь і я в захопленні, – сказав він, показавши рукою в бік галереї портретів, що висіли на протилежній стіні… – Портрети справді чудові. Це, очевидно, фамільні портрети?
– Так, усі до одного…
– А цей кавалер навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживом?
– Як була сприйнята звістка про смерть?
– Що привернуло увагу Холмса?
– О, вам треба знати про нього. Це причина всіх наших нещасть – лиходій Гуго, від якого почалася легенда про собаку Баскервілів. Ми його, очевидно, ніколи не забудемо.
Я з цікавістю й деяким здивуванням втупився у портрет.
– Боже мій! – мовив Холмс. – Він здається досить спокійним, лагідним чоловіком, але, насмілюся сказати, в погляді є щось диявольське, я уявляв його кремезнішим хлопцем і розбишакою…
Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет гульвіси Гуго, здавалося, зачарував його, і коли ми сиділи за вечерею, він майже не спускав з нього очей. Проте познайомитися з ходом думок мого друга я зміг тільки пізніше, коли сер Генрі пішов до себе в кімнату. Взявши свічку з своєї спальні, Холмс повернувся разом зі мною в трапезну й підніс її до потемнілого від часу портрета…
– Він нікого вам не нагадує?
– Господи Боже! – не стримав я здивованого вигуку. З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.
– Ага, тепер ви теж побачили. Мої очі давно натреновані вивчати обличчя, а не те, що їх прикрашає.
Найголовніша якість криміналіста-слідчого – це вміти проникати поглядом за маски.
– Неймовірно. Наче його портрет.
– Не підлягає сумніву, Степлтон теж з роду
Баскервілів.
– І з планами на Спадщину.
– Цілком вірно. Цей портрет, що випадково потрапив на очі, дає нам у руки одну з найважливіших сполучних ланок, відсутність якої так нам дошкуляла…
Розділ 14. СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ
Попереду на нас чекало велике випробування, нарешті ми були готові до останнього вирішального зусилля, а Холмс нічого не говорив, і я міг лише здогадуватися, якою буде послідовність його дій. Серце в мене аж завмирало в передчутті невідомого, коли в обличчя нам війнуло холодним вітром, і темний, пустельний простір по обидва боки вузької дороги підказав мені, що ми знову опинилися в пустищі. Кожний крок коней, кожний оберт колеса наближав нас до останньої пригоди.
Присутність візника, екіпаж якого ми найняли в Кумбі-Трейсі, заважала нам, і ми, хоч нерви наші аж тремтіли від напруження в очікуванні близької небезпеки, змушені були балакати про дрібниці. Така стриманість давалася взнаки, і тому я відчув навіть деяку полегкість, коли ми, нарешті, проминули будинок Френкленда і покотили до замку Баскервілів, як я здогадався – місця останньої дії. Не завертаючи до будинку, ми проїхали до хвіртки в кінці тисової алеї. Там розплатилися з візником, наказавши йому негайно повертатися в Кумбі-Трейсі, а самі пішли в напрямку Мерріпіт-хаус.
– Як описано портрет Гуго?
– До якого висновку прийшов Шерлок Холмс?
– Як Вотсон почуває себе перед невідомим?
Як ведуть себе справжні детективи?
– У вас є зброя, Лестрейде?
Маленький детектив посміхнувся:
– Поки я в штанях, у мене є задня кишеня, а поки в мене є задня кишеня, то й там щось є.
– Це добре! Ми з моїм другом теж приготувалися до всяких несподіванок…
– Слово честі, місця тут не дуже веселі, – зауважив детектив, щулячись і позираючи то на похмурі схили горбів, то на величезне озеро туману, що розлилося над Грімпенською трясовиною. – А он у якомусь будинку світяться вікна.
– Це Мерріпіт-хаус, мета нашої подорожі. Тепер попрошу вас іти навшпиньках і розмовляти пошепки.
Ми обережно просувалися стежкою, прямуючи до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс нас зупинив.
– Далі не треба, – сказав він. – Оці валуни праворуч – чудова схованка.
– Ми тут повинні чекати?
– Так, влаштуємо невеличку засідку.
Я навшпиньках пройшов стежкою і сховався
За низеньким кам’яним муром, що оточував фруктовий сад з карлуватими деревами. Скрадаючись у тіні цього муру, я знайшов місце, звідки міг подивитися в незавішене вікно.
В кімнаті було двоє чоловіків – сер Генрі й Степлтон. Вони сиділи в профіль до мене за круглим столом. Обидва курили сигари, перед ними стояли чашки з кавою й вино. Степлтон щось жваво розповідав, але баронет був блідий і слухав його неуважно. Очевидно, його тяжко гнітила думка про самотнє повернення додому лиховісним пустищем…
Біла пухнаста пелена туману, що вкрила вже половину пустища, з кожною хвилиною наближалася з протилежного від нас боку до будинку…
У міру того як стіна туману насувалася на нас, ми відступали перед нею все далі й далі, поки не опинилися за півмилі від будинку Степлтонів…
– Ми відійшли надто далеко, – зауважив Холмс. – Не можна ризикувати, допустивши, щоб сера Генрі наздогнали раніше, ніж він добіжить до нас. Хоч би що там було, ми повинні залишитися тут.
В тиші пустища почулися швидкі кроки. Присівши серед валунів, ми напружено вдивлялися в сріблясту стіну попереду Звук кроків лунав дедалі чіткіше, і ось із туману, немов розсунувши лаштунки, ступив той, кого ми чекали… Ідучи, він весь час оглядався то через одне, то через друге плече як людина, що чимось занепокоєна…
– Що відбувалося за вікном?
Як описано погоду?
– Як рухався сер Генрі?
– Цс-с! – прошепотів Холмс, і курок його револьвера різко клацнув, коли він його зводив. – Обережної Це він!
Десь із глибини туманного валу, що невпинно наближався до нас, почулося негучне чітке дріботіння. Біла стіна була від нас уже ярдів за п’ятдесят, і ми всі трос пильно в неї вдивлялися, не знаючи, яке жахіття ось-ось може вихопитися звідти. Стоячи поряд з Холмсом, я мигцем глянув йому в обличчя – воно було бліде, схвильоване, з палаючими в місячному світлі очима.
Раптом їхній погляд непорушно застиг, губи від здивування розтулилися. Тієї ж миті Лестрейд скрикнув від жаху й упав долілиць на землю. Я скочив на ноги й схопився обважнілою рукою за револьвер, майже паралізований страхітливим привидом, що вихопився з туману. Так, це був собака, величезний, чорний як смола собака – такого собаки нікому з смертних ще не доводилося бачити. З його роззявленої пащі бурхало полум’ям, очі горіли жаром, по морді, шерсті на загривку й спині, підгрудді пробігав вогонь. Навіть у гарячкових мареннях божевільного не могло б виникнути нічого більш дикого, жахливого й пекельного, ніж цей чорний, з лютим вищиром звір, що вистрибнув до нас із стіни туману.
Величезна чорна потвора довгими стрибками мчала стежкою точно по слідах нашого друга. Її поява так нас приголомшила, що перш ніж ми отямилися, вона встигла промчати повз нас. І лише тоді ми з Холмсом одночасно вистрілили – жахливе виття тварюки показало, що бодай один з нас влучив у неї. Проте вона не зупинилася, а помчала далі. Віддалік на стежці ми побачили сера Генрі. З блідим у місячному світлі обличчям, він дивився назад, з жахом піднісши руки вгору й безпорадно втупившись у страхітливого звіра, що наздоганяв його.
…Ніколи мені не доводилося бачити, щоб хтось бігав так швидко, як Холмс тієї ночі… Ми мчали стежкою і чули, що попереду глухо гарчить пес і раз у раз скрикує сер Генрі. Я встиг побачити, як цей звір стрибнув на свою жертву, повалив її на землю й кинувся їй до горла. Але цієї миті Холмс вгатив у бік потвори всі п’ять куль, що ще залишилися в барабані його револьвера.
Сер Генрі лежав непритомний на тому місці, де впав. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс прошепотів слова подяки, пересвідчившись, що на шиї в баронета немає рани і що порятунок прийшов вчасно. Ось повіки в нашого друга здригнулися, і він зробив мляву спробу поворухнутися. Лестрейд просунув шийку фляги з коньяком йому між зубів, і на нас глянули два зляканих ока.
– Боже! – прошепотів сер Генрі. – Що це було? Господи, що це було?
– Хоч би що це було, воно мертве, – відказав Холмс. – Ми назавжди вигнали привида, що переслідував ваш рід.
Звір, що лежав перед нами, самими своїми розмірами й силою справляв моторошне враження. Навіть тепер у нього, непорушного и мертвого, з величезної пащі слизотіло ще полум’я, маленькі, глибоко посаджені безжальні очі були оточені вогняними колами. Я доторкнувся рукою до його палаючої морди і, піднісши пальці до очей, побачив, що в темряві вони світяться.
– Яким було очікування?
– Як виглядав собака Баскервілів?
Як зреагував сер Генрі?
– Фосфор, – сказав я.
Сер Генрі марно спробував зіп’ястися на ноги – він був ще блідий як крейда і тремтів усім тілом. Ми допомогли йому підвестися й відвели до валуна, де він, здригаючись, сів і сховав обличчя в долонях.
– А тепер ми повинні йти, – мовив Холмс. – Треба зробити справу до кінця, тут важить кожна хвилина. Докази злочину ми маємо, тепер треба взяти злочинця.
– Ставлю тисячу проти одного: дома його не знайти, – додав Холмс, коли ми швидко поверталися стежкою до будинку Степлтона. – 3 пострілів він напевно зрозумів, що гру програно…
Вхідні двері було відчинено, ми ввійшли й заходилися швидко оглядати кімнати, на превелике здивування старезного слуги… Людина, на яку ми полювали, зникла без сліду. Проте одні з дверей на другому поверсі було замкнено.
– Там хтось є! – вигукнув Лестрейд…
З кімнати долинув ледь чутний стогін і якесь шарудіння. Холмс ударив ногою в двері точно в тому місці, де був замок, і вони розчинилися навстіж. З револьверами в руках ми всі троє влетіли до кімнати.
Проте запеклого негідника всупереч нашим надіям ми не знайшли. Замість нього ми побачили дещо настільки дивне й настільки несподіване, що на мить аж остовпіли від здивування.
…Посередині кімнати стояла вертикальна підпора, поставлена колись під старий поточений шашелем сволок, який підтримував стелю. Біля цієї підпори стояла прив’язана до неї людина, а через те, що її було з голови до ніг закутано в простирадла, в першу хвилину ніхто не зміг би сказати, чоловік то чи жінка. Ми вмить розв’язали вузли, здерли кляп, і на підлогу до наших ніг сповзла місіс Степлтон. Коли її гарна голівка похилилася на груди, я побачив у неї на шиї чітку червону смугу від удару нагаєм.
Місіс Степлтон відкрила очі.
– Він у безпеці? – спитала вона. – Він утік?
– Від нас він не втече, мадам.
– Ні, ні, я не про мого чоловіка. Сер Генрі, він у безпеці?
– Так.
– А собака?
– Його вбито…
– Отже, мадам, у вас немає підстав доброзичливо ставитись до, – сказав Холмс. – Скажіть нам тоді, де ми можемо його знайти. Якщо ви коли-небудь допомагали йому чинити лихо, то тепер ДОПОМОЖІТЬ нам І спокутуйте цим свою провину.
– Як виглядав мертвий звір?
– Як детективи доповнюють висновки один одного?
– Що зрозуміли детективи?
– Що детективи знайшли в кімнаті?
– Про кого хвилюється місіс Степлтон?
– Він може сховатися тільки в одному місці, – відповіла вона. – Посеред трясовини є острівець, а на ньому давня олов’яна копальня. Там він тримав свого собаку, там у нього все приготовлене на той випадок, якщо доведеться ховатися…
А тепер я швидко наближаюся до завершення цієї незвичайної розповіді. Викладаючи її, я домагався того, щоб читач розділив з нами ті страхи й невиразні здогади, які так довго затьмарювали наше життя і закінчилися гак трагічно. Наступного ранку після того, як було вбито собаку, туман розвіявся, і місіс Степлтон повела нас туди, де починалася стежка, що вела через Грімпенську трясовину…
Знайти сліди на трясовині не було ніякої можливості, бо їх швидко затягувало болотом. Але коли ми перейшли драговину і вийшли нарешті на твердішу землю, то заходилися старанно їх шукати. Та навіть натяку на чиїсь сліди ми не побачили. Якщо земля говорила правду, то Степлтону не поталанило дістатися острівця, де в нього була схованка, до якої він з такими зусиллями пробирався останньої туманної ночі…
Ми знайшли чимало його слідів на оточеному болотом острівці, де він переховував свого лютого спільника. Величезна корба і шахта, наполовину завалена різним мотлохом, підказали нам, де знаходиться покинута копальня. Поряд з нею виднілися залишки халуп рудокопів… В стіні однієї з халуп ми побачили скобу з ланцюгом і купу обгризених кісток – у ній Степлтон тримав свого пса…
– Ну що ж, думаю, цей острівець відкрив нам усі таємниці, які тільки на ньому є. Собаку сховати можна, а от змусити його мовчати – ні. Звідси й лунало виття, яке навіть удень не дуже приємно було чути… А ось ця паста в бляшанці й є, безперечно, тією сумішшю, якою він мастив свого звіра. Степлтона наштовхнула на цю думку, безумовно, родинна легенда про пекельного собаку Баскервілів і бажання до смерті перелякати старого сера Чарльза… Хитро придумано, бо не кажу вже про те, що собака допоміг би Степлтону убити його жертву. Хто з селян наважився б надто уважно приглядатися до такого страхіття, навіть побачивши його в пустищі, що з багатьма й траплялося? Я казав у Лондоні, Вотсоне, і тепер повторюю знову: нам ніколи ще не вдавалося вистежити людину більш небезпечну, ніж та, яка лежить отам! – І він показав рукою в бік величезної поцяткованої зеленими плямами трясовини, що тяглася вдалину й поступово переходила в жовтувато-коричневі схили пустища.
Що повідомляє жінка?
– Чого прагнув оповідач для читача?
Як загинув Степлтон?
Що відкрив Холмс?
Запитання і завдання
Спостереження
– Знайди в тексті кілька епізодів, які визначали подальший напрямок пошуку злочинця.
– Яке спостереження Холмса було визначальним для розкриття злочину?
– Перевір своє вміння запам’ятовувати деталі:
1. Сер Чарльз мав хворе серце, очі чи ноги?
2. Вотсон і Холмс для стеження користувалися таксі, кебом чи потягом?
3. Костюм у сера Генрі був коричневого, червоного чи сірого кольору?
Аналіз
Зав’язка детективного оповідання
Від чийого імені ведеться розповідь? Наскільки оповідач причетний до описаних подій?
Як Мортімер пояснює події? На чому грунтуються його припущення?
Яких висновків доходить оповідач, спостерігаючи за Холмсом? Чи можна вважати їх близькими друзями?
Перебіг подій у детективному оповіданні
Що взято за основу загадкової події?
Хто жертва?
Що вказує на наявність злочину?
Хто потрапляє в коло підозрюваних і на якій підставі?
Хто насправді виявляється злочинцем?
Що є причиною злочинних дій?
Як діяв злочинець? Як він приховував свої дії?
Визнач етапи розкриття злочину.
Розвиток мовлення
Ваш клас готує постановку п’єси за мотивами оповідання Конан Дойля.
1. Ти – режисер і маєш дати рекомендації акторам, які грають головні ролі, щодо їхньої гри. Що ти порадиш?
2. Ти – костюмер і маєш підібрати одяг для головних героїв. Які кольори тобі здаються важливішими? Чому?
Як ти передаси атмосферу тих часів і моду?
3. Тобі доручено розробити музичний супровід до дії. Яку музику підбереш до увертюри? А для передачі таємничої атмосфери дії? Яка мелодія буде супроводжувати наближення героїв до розгадки?
Переглянь газети і знайди в них загадковий або незвичайний
Факт, який можна взяти за основу детективного оповідання.
Спробуй коротко викласти можливий розвиток подій.
У детективному оповіданні є деталі, що спрямовують на пошуки злочинця. На їхній основі детектив намагається відтворити розвиток подій, щоб знайти винуватця і розкрити причини його вчинків, мотивацію злочину. Але деталі можуть і ускладнювати пошук злочинця, спрямовуючи розслідування в хибному напрямку.
Пам’ятай:
– щоб написати цікаве детективне оповідання, треба навчитися стисло викладати свої думки, весь час тримати читача в напрузі;
– неодмінні елементи детективного твору – опис якоїсь дивної, загадкової події та епізод переслідування злочинця.
У творі діють, як правило, щонайменше три персонажі: жертва, злочинець і детектив.
Дуже важливо, щоб виклад був виразний, для цього потрібно використати емоційно забарвлені речення.
Мова персонажів повинна бути індивідуалізованою.
Робота в групах
Розкажи своїм товаришам початок одного з недавно прочитаних тобою детективних оповідань. Спинись у вирішальний момент і запропонуй друзям угадати кінець загадкової історії.
Узагальнення
Дай загальну характеристику атмосфери, у якій відбуваються події.
Дай визначення поняття літературний детектив.
Доведи, що захоплива інтрига – основа детективного твору.
Про мистецтво читати книжки
Кожен читач на власному досвіді переконується, що зазвичай читає текст з неоднаковою увагою: окремі уривки – дуже уважно і не поспішаючи, інші – швидко, побіжно переглядаючи текст. Темп читання залежить від багатьох чинників. Це, зокрема, насиченість тексту важливою інформацією, складність авторського стилю чи, навпаки, його доступність, простота, захопливий сюжет, цікаві герої тощо.
Готуючись до уроків літератури, на яких вивчаються твори детективних жанрів, ми ставимося до художнього тексту інакше, ніж завжди, адже перетворюємося на слідчих-нишпорок! Ми не тільки запам’ятовуємо імена персонажів, стежимо за їхніми діями й висловлюваннями, а й намагаємося передбачити, як саме розвиватимуться події; перегорнувши чергову сторінку, перевіряємо свої передбачення.
Такий спосіб читання обіцяє велике задоволення й може бути успішним і швидким.
Оповідач концентрує увагу читача на обставинах злочину вже з перших сторінок детективного твору, занурюючи його в тривожну атмосферу очікування якихось незвичайних, здебільшого жахливих подій.
В експозиції читач знаходить необхідну інформацію для розуміння дальшого розвитку подій. Зазвичай, це опис якоїсь загадкової ситуації та персонажів, які є учасниками того, що відбувається.
Нитка Apiaдни
Основними рисами детективного жанру є наявність в описі злочину, загадкової історії з життя. Психологічний портрет персонажів, що підозрюються у скоєному злочині, зазвичай умовний (невизначений), загальна ситуація, події швидко змінюються.
Вже з перших сторінок читач отримує достатньо інформації, яка притягує його увагу й уяву. Це і є зав’язка інтриги.
Важливими елементами детективної оповіді є невизначеність і напруженість, у якій відбуваються події.
Кримінальну справу веде детектив, поліцейський, приватний агент.
“Ну що б, здавалося, слова…”
Дж. Свіфт і Конан Дойль дуже різні письменники. І жили вони в різні часи. Але якщо придивитися до того, як їм уявлялося життя людини, то виявляється, що їх об’єднує ставлення до пригод і головоломок. Завдяки подорожі, навіть невеличкій, ми відкриваємо для себе інший світ, інші традиції, інших людей. На основі чого ми вибудовуємо своє уявлення про людину? Чи завжди можна довіряти першому знайомству? Що людей різнить і що об’єднує? Що таке людяність? Де її межа? Яка вона, моральна людина? Що таке аморальний вчинок? Чи можна його вибачити?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)