ДЕТЕКТИВНА ЛІТЕРАТУРА. ЕДГАР ПО. АРТУР КОНАН-ДОЙЛЬ

ЛЕКЦІЯ 8

ДЕТЕКТИВНА ЛІТЕРАТУРА. ЕДГАР ПО. АРТУР КОНАН-ДОЙЛЬ

1. Е. По – засновник детективного жанру. Поняття про детектив: ознаки, структура, правила, види. Особливості інтелектуального детективу.

2. Ідейно-художній аналіз новел Е. По: “Червоний кіт”, “Провалля і маятник”, “Лігейя”, “Червона смерть”, “Окуляри”.

3. А. Конан-Дойль – послідовник Е. По. Детективні твори письменника. їх загальна характеристика.

1. Е. По – засновник детективного жанру. Поняття про детектив: ознаки, структура, правила, види.

Особливості інтелектуального детективу.

ЕДГАР ПО (1809-1849) належить до числа класиків світової літератури. Йото талант багатогранний – це проза, поезія, літературно-критичні статті, рецензії, а також твори, жанр яких важко визначити (науково-астрономічна поема “Евріка”), Е. По вважають засновником, “батьком” жанру детективу.

У кожній галузі літератури По був новатором, що визначив свою епоху і накреслив шляхи для подальшого розвитку літератури. Але визнання на батьківщині прийшло до нього через багато років після його смерті.

Його називали письменником трагічної біографії, людиною “полоненою

таємницями життя, охопленою святою жадобою зрозуміти душу свою”. Під самого народження життя не пестило його, а завжди посилало нові випробування: смерть рідних, бідність та хвороби, зради, зловживання алкоголем. Він був справжнім американцем, який у своїх творах відобразив життя в безлічі аспектах ( його цікавили технічні та наукові досягнення, філософія, література, питання суспільної моралі).

Едгар Аллан По належав до знатного ірландського роду. Він народився 19 січня 1809 р. у м. Бостон, у родині мандрівних акторів. Мати належала до родини англійських акторів, які переїхали до Америки в кінці XVIII ст. Молода талановита акторка, співачка, танцюристка Елізабет була улюбленицею публіки. Батько письменника мав освіту юриста, син дільця з Балтимора, був бездарним актором та поганим чоловіком. Девід і Елізабет вели бродячий спосіб життя. У них було троє дітей: Вільям, Розалі та Едгар. Молода сім’я була дуже бідна, тому вже через два тижні після народження дитини мати змушена була піти працювати. Пізніше письменник з гордістю писав, що був сином жінки, яка віддала мистецтву красу, молодість і талант.

Коли хлопчикові не було ще й 2-х років, батько покинув сім’ю і раптово помер від лихоманки. У віці 2 років Едгар залишився круглим сиротою. Під час гастролей на півдні у місті Річмонді від чахотки померла мати. Розалі взяли чужі люди, Вільяма забрала бабуся, а Едгара взяла на виховання родина Джона Аллана, багатого комерсанта, що торгував тютюном.

Джон Аллан не усиновив його офіційно, бо не знав, чи виправдає Едгар його надії. Він говорив: “Нечего с ним носиться, как с золотым яйцом, всё равно из сына актёришки ничего путного не выйдет”. Джон узагалі волів би залишити його помирати у річмондській хатині, якби не дружина. Френсіс Аллан обожнювала і любила хлопчика так, що він не відчував себе прийомним сином. У дитинстві Едгар мріяв про те, що він, як і його прийомний батько, буде торговцем, спадкоємцем фірми “Аллан і Елліс”. Він був розумний, упертий, вільнолюбивий. Дуже любив слухати “страшні казки”, “історії про привидів, про розриті могили”, які йому розповідала няня-негритянка. Ці історії були типовими для забобонної Америки XIX ст. Ще одним джерелом вражень для малого Едгара стали безкінечні розповіді про морські мандрівки, про скарби, про які розповідали у Алланів капітани або торговці. У більшості написаних ним пізніше творів стало помітним почуте в ті роки, коли він сидів маленький біля каміна. Хлопчик жив у розкоші, і тому склалися такі солодкі думки.

У 5 років гарненького хлопчика з ямочками на щоках і кучерявим каштановим волоссям віддали до класичної англійської школи, де він швидко почав робити успіхи. Едгар завжди був одягнений як маленький принц: мав лоша поні, особистих собак, котрі його супроводжували, і ліврейного грума.

Але всі дитячі мрії розвіялись, коли родина Алланів переїхала до Англії. З 1815 до 1820 року хлопець жив в Англії і навчався у одному із Лондонських пансіонів. Навчаючись там, у нього почали з’являтися деякі дивацтва. Товариш часто помічав, як він розмовляв із самим собою і жестикулював. Тоді ж до Е. По почав прилітати чорний ворон і нашіптувати йому на вухо страшні історії. Він рано почав писати поезію, що дратувало батька.

У цей час Едгар закохався у Сару Ельміру Ройстер, яка жила навпроти його школи. У 1823 р. їй було лише 15 років. Природа наділила її вишуканою фігурою, великими чорними очима і довгим темним волоссям. Образ дівчини дуже вплинув на юнака і він написав портрет коханої. Містер Ройстер без особливого захоплення спостерігав за розвитком їхньої любовної історії. Джон Аллан, опікун Едгара, також не дуже схвально ставився до цього. Батько Ельміри зробив усе можливе, щоб вони не одружилися: коли Едгар поїхав на навчання у Віргінському університеті, дівчина не відповідала на жоден його лист. Справа в тому, що ці листи перехоплював містер Ройстер. Вдруге доля звела їх незадовго до смерті письменника, але на цей раз на заваді шлюбу стала смерть.

Повернувшись в Америку, він закінчив міську школу. Саме тепер юнак зрозумів, що він дійсно “не их породы” і доведеться відмовитися від занять торгівлею. У 1826 році він вступив до Віргінського університету. Знання йому давалися легко, особливо з англійської літератури. У роки навчання багато читав, захоплювався віршами Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Мурра, особливо зачитувався книжками історичної тематики. Вивчав латинь, історію, фізику, астрономію та ботаніку, знав хімію та медицину, займався перекладацькою справою. Весь свій вільний час він писав вірші. Джон Аллан був проти, часто обшукував кімнату і кидав зошити у вогнище.

Молодий поет під час навчання, улюбленець товаришів, поведінкою не вирізнявся. Бенкети, гра в карти, де він програвав великі суми грошей, зробили свою справу, завдали клопоту, з якого Едгара міг визволити тільки багатий родич або опікун.

У 1825 році Джон Аллан миттєво розбагатів. Шотландський родич Уїльям Гельт залишив солідний спадок – близько 750 тисяч доларів. Родина переїхала до величезного будинку і привиди старої Англії стали для хлопця чужими. Ворон не прилітав, зошити з віршами припадали пилом під ліжком. Едгар жив на широку ногу. Батько отримав удар, коли одержав масу несплачених рахунків. Виявилося, що син програв багато грошей у карти.

Нервовий, пристрасний, поривчастий характер молодого поета був не зрозумілий Джону Аллану, людині практичній, далекій від літератури та мистецтва. Він був мільйонером і не хотів робити Едгара своїм спадкоємцем. Аллан не усиновив юнака і поставив гордого хлопця у положення приживали у багатій хаті. Непорозуміння призвели до того, що “крутий” норов купця зовсім лишив 18-річного хлопця матеріальної підтримки. Той змушений був покинути його дім та університет, де провчився всього рік, бо батько відмовився оплачувати рахунки. Почалося скрутне життя.

Едгар поїхав у Бостон і за власний кошт надрукував книгу віршів, які так і не вийшли у продаж. Залишившись без друзів, коштів до існування, без даху над головою, 18-річний юнак подав рапорт про зарахування до армії. Служив рядовим у батареї артилерійського полку в Саллівоні, отримав чин сержант – майора. Тут, коли він одного разу блукав пустелею, По зустрів знайомий силует ворона, і його знову почали переслідувати фантастичні видіння. Едгар зробив для себе геніальне відкриття – єдиний спосіб боротися з ними – це перетворювати їх на оповідання. Ця пристрасть захопила його настільки, що він став забудькуватим, відповідав невпопад, не виконував службових обов’язків. Командир подав скаргу Джону Аллану, але той не хотів нічого знати про хлопця.

Не витримавши казармених умов, По звернувся за допомогою до Френсіс Аллан. Та вмовила чоловіка викупити його з армії, і він приїхав у Річмонд, але місіс Аллан на час приїзду померла. На вимогу містера Аллана, Едгар змушений був вступити у військову школу до Уест-Пойнту. Юнак залишитися військовим не захотів і домігся виключення з академії. Цього разу розрив з вітчимом був остаточним, до того ж невдовзі після цього той помер, жодним словом не згадавши Едгара По у заповіті. Молодий письменник почав шукати роботу – хотів працювати вчителем, шукав також місце у газеті.

У літературу він увійшов як новеліст. До жанру новели звернувся у 1832 році, коли брав участь у конкурсі на краще оповідання. Усього написав 64 новели. У 1833 р. балтиморський журнал присудив Едгару По премію у 100 доларів за краще оповідання. Це був “Рукопис, знайдений у пляшці”. Премія врятувала письменника від голоду і відкрила йому шлях до журналістики. Він став дуже талановитим журналістом, працював редактором, літературним критиком. У журналі друкувати його оповідання.

З 1834 – 1835 рр. Едгар писав поеми, вірші, оповідання; надрукував сорок різних оповідань і журнальних статей. Його популярність зростала, але матеріальне становище не ставало кращим. За роботу йому платили 10 доларів на тиждень, рівно стільки, щоб не померти з голоду. Едгар Аллан По був одним із перших американських інтелігентів, хто заробляв на життя пером.

У цей час у його житті настала щаслива мить: він закохався у кузину по батьківській лінії – Віргінію, яка народилася 13 серпня 1822 р. їй було 12 – 13 років, коли вони покохали одне одного. Мати дівчини погодилася на одруження. Едгар і Віргінія таємно одружилися у Балтиморі. Проте він упродовж року жив окремо від дружини – дитини. У 1836 р. вони формально повінчалися у Річмонді.

У 1837 р. разом з молодою дружиною та її матір’ю (його тіткою) По переїхав до Нью-Йорка. Але дружина захворіла і довгі роки знаходилася на межі між життям і смертю. Письменник доходив до божевілля від піклування та власного безсилля. Щоб забутися, він став пити і в нього почали з’являтися ознаки психічного захворювання. Французький поет Шарль Бодлер писав: “…поэт, еще ребенком брошенный в случайность свободной жизни, изнуренный тяжелой продолжительной болезнью, искал время от времени забвения в вине. Литературные дрязги, семейное горе, оскорбительная нищета – всего этого По избегал в бездне опьянения, как в предварительной могиле”.

У пошуках кращого життя Едгар По переїздив у міста – Річмонд, Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон, і знову у Нью-Йорк, але бідність не відступала. У 1845 р. вийшов його вірш “Крук”, що приніс поету визнання. Він вважав, що лірика – це його єдина пристрасть. Головна тема поезій – кохання, смерть і страждання. Едгар По розробив свою поетичну теорію, яку виклав у статті “Принципи поезії”:

– поема не повинна бути довгою;

– поезія повинна цілком підкорятися почуттям прекрасного; потворного та безформного не мало бути в ній;

– поезія не використовувала систему тонічного віршування;

– поезія мала поєднуватись із музикою.

Хвороба та бідність продовжували переслідувати молодого поета. У 1846 р. для нього та родини почалися складні часи. Е. По змушений був прийняти милостиню. Але 30 січня 1846 р. у холодній кімнаті померла Віргінія. Чоловік заціпенів. Він вставав уночі і йшов на цвинтар, щоб тужити там. Серцева туга змусила його пити, але він не припиняв роботи. У багатьох його творах присутні хворі мотиви, вони були пов’язані зі станом психіки письменника, у нього було хворе серце та депресія.

З часом Едгар познайомився з поетесою Єленою Уїтмен. Кохаючи його, вона не змогла поєднатися з ним (цьому завадила її смерть у 1848 р.). Але саме це жінка стала на захист його імені, написавши книгу “Едгар По і його критики”.

Е. А. По помер у 40 років у балтиморській лікарні, куди його перенесли за 4 дні до того, знайшовши у якійсь канаві. Смерть видатного письменника відбулася при загадкових обставинах. За однією версією, прочитавши у Річмонді з гучним успіхом лекцію і отримавши гроші, він поїхав у Балтімор, де через кілька днів його знайшли на вулиці у непритомному стані. Припускали також, що його напоїли наркотиками та вкрали гроші.

Та й після смерті поета переслідувала лиха доля, гіршої за яку ворогові не побажаєш. Літературний душеприказчик Е. По Руфус Грисуолд зробив усе, щоб виставити По в очах нащадків особою лихою і порочною. Він навіть листи його підробляв і у перекрученому вигляді публікував, створивши образ людини, справедливо покараної за свою гординю та крайній індивідуалізм. У листі Е. По до Хелен Уїтмен були такі рядки: “…лишь таких испытаний, каким я подвергался, и не доставало, чтобы, дав мне ощутить мою силу, сделать меня тем, чем я рожден быть”. А був він, за словами англійського поета Теннісона, письменником, що мав “незвичайний талант, який народила Америка”.

Детектив став цілком законним літературним жанром. Його перевага полягала в тому, що це – одна із перших і поки що єдина форма популярної літератури, в якій показало себе відчуття поезії сучасного життя.

Цей жанр мав давні корені. Біля витоків детективної літератури став американський письменник Е. А. По, який протягом 1840 – 1845 рр. створив 5 новел, у яких було закладено ідеї, що лягли в основу принципів сучасного детективу. Він став засновником трьох головних напрямів у детективі – романтичного (власне сенсаційного), класичного (власне інтелектуального) та готичного (жахливого, страшного). У творах класичного типу, власне інтелектуальних детективах, усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім детектив рухався вперед, доки повністю не розгадував загадки. Що ж стосувалося читача, то він діяв нарівні з великим нишпоркою і мав можливість самостійно працювати над загадкою. Розв’язуючи ту чи іншу таємницю, читач повинен мислити логічно, послідовно, підключивши свій інтелект, звідси і назва – інтелектуальний.

Особливості інтелектуального детективу:

– сюжет побудований навколо злочину;

– у центрі – інтелектуальний процес пошуку істини;

– дія відбувалася у дуже обмеженому просторі;

– головний герой – єдиний, хто міг досягти успіху, який був ніби запрограмованим;

– жертва – “об’єкт роботи нишпорки”;

– детектива цікавили найменші подробиці;

– читач мав можливість стежити за розвитком думки слідчого;

– відсутність рухів та емоцій;

– інтерес почуттів сконцентрований на таємниці, а не на трагедії людей;

– злочин мав бути обов’язково розкритий за допомогою логічних умовиводів, а не випадковості, чи немотивованого зізнання;

– монотонність оповіді, довгі розповіді героїв про різні дрібниці;

– мало уваги звернено на великі географічні кордони.

Власне інтелектуальний детектив, на відміну від сенсаційного, траплявся рідко. Зразки таких творів поєднувались у творчості А. Конан-Дойля, А. Крісті та ін.

Сьогодні розрізняють багато видів детективної літератури (цей поділ дещо умовний):

1. Американський “крутий” детектив (Раймонд Чандлер).

2. Французький “м’який” соціально-психологічний (Жорж Сіменон).

3. Побутово-таємничий (Чарльз Діккенс).

4. Авантюрно-поліційний (Моріс Леблан).

5. Французький та американський “чорний” детектив (Джеймс Хедлі Чейз, Картер Браун).

6. Радянський міліційний (Олександра Марініна).

7. Суворо-процесуальний та адвокатський (Ерл Стенлі Гарднер).

8. Іронічний чи пародійний (Іржі Морен).

9. Інтелектуальний (логічний, дедуктивний) (Е. А. По, Агата Крісті, А. Конан-Дойль).

Історики детективного жанру підкреслювали, що це унікальна літературна форма, яка відрізнялася від кримінального роману, не мала нічого спільного з поліцейським романом і зовсім не була схожа на роман жахів.

ДЕТЕКТИВ

Сюжет

Заснований на обмані, який міг бути механічної (замкнена кімната) чи словесної (репліки, що збивають з пантелику) властивості. Розповідь велася від цього обману до розгадки, яка була кульмінацією всієї розповіді

Детектив (нишпорка)

Міг бути як професіоналом, так і аматором, і в ролі останнього міг бути головою приватного детективного агентства чи волею випадку стати причетним до розслідування злочину. Завжди знаходився в центрі подій, часто-головний герой, який відрізнявся високою спостережливістю

Метод здійснення злочину

Якщо злочин вбивство – метод незрозумілий, або такий, що навмисне збивав з правильної думки. Інколи метод вбивства відрізнявся надзвичайною винахідливістю (особливо у варіаціях на тему зачиненої кімнати) і викликав суспільне непорозуміння

Докази

Найважливіший елемент сюжету. їх бувало інколи більше 20. Значення їх могло бути прокоментоване детективом, а інколи процес дедукції пропонували читачеві

Характери

Лише детектива описано досить детально

Обстановка

Детально подана до здійснення злочину. Потім на першому місці – проблема доказів та пошуку злочинця

Соціальні установи

Консервативні

Значення елементу загадковості

Дуже важливе. Герой – детектив, детективна загадка – це все, що надовго запам’ятовується читачеві

Детектив – це жанр прози, у якому сюжет побудований навколо кримінальної загадки, а головним персонажем був слідчий – представник поліції або приватний нишпорка. Жанр детективу поєднав у собі два досить протилежні принципи: математичну загадку та героїчну поему. У центрі твору – протистояння світу норми, що його захищала поліція чи приватний нишпорка, та злочинного світу.

На ранньому етапі розвитку детективної літератури особлива увага зосереджувалася на тому, хто вчинив злочин. Якщо в розповіді був персонаж, у якого не було жодного мотиву здійснити злочин, і якщо йому дозволялося залишитись до вирішальної частини, так і не опинившись підозрюваним, його справа була не з кращих. “Я зрозумів, що він злочинець, тому що про нього нічого не сказано,” – викрикував читач. Також у детективі відсутнє зображення людини та її долі. У своїй сьогоднішній формі він відрізняється чіткою логічністю і деякою абстрактністю.

Таким чином, літературознавці виділили головні ознаки детективного жанру:

– насолода красою аргументу – задоволення інтелектуального характеру;

– емоційна напруга сюжету – відсутність довгих описів, ліричних відступів, побічних тем; цікаві характери, обставини, що легко запам’ятовувалися;

– розгадка таємниці злочину – це не омана читача; ні детектив, ні хто-небудь із офіційних слідчих не міг опинитися злочинцем; злочин розкривався дедуктивним шляхом, а не випадковістю;

– злочинець – лише один; він не міг бути слугою, а тільки людиною з певними перевагами, які зазвичай не наводили на підозру.

У детективі все підкорене сюжету, який складається з 4-х елементів. Простежимо на прикладі оповідання Е. По “Вбивство на вулиці Морг”:

– постановка проблеми (вбивство двох жінок у їхньому будинку);

– поява даних, необхідних для її розв’язання (зачинена зсередини кімната, волосся, не схоже на людське, стрічка кашкета моряка тощо);

– вияв істини, тобто завершення розслідування детективом (вбивцею виявився орангутанг, який утік від свого господаря – моряка);

– пояснення, яким шляхом детектив дійшов до такого висновку (пояснення Дюпена).

У детективі усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім слідчий рухався вперед, поки повністю не розгадував загадки. Герой детективу – подвійний контактер. З одного боку, приватний нишпорка або талановитий поліцейський протистояв розумним, проникливим або бездіяльним інтелектуалам. Детектив – слідчий з притаманними йому героїчними рисами. Таким чином, посідав місце захисника слабких. З іншого боку, приватний нишпорка чи розумний поліцейський протиставлені достатньо енергійним, але обмеженим охоронцям порядку, які просто не помічали прикмет, що вели до розв’язки.

Правила детективного жанру:

– коли виключені усі варіанти, крім одного, то він і буде правильним, за всієї його, здавалося, неймовірності;

– чим складніша і заплутаніша справа, тим її простіше розв’язати.

У інтелектуальному детективі визначали як переваги, так і недоліки. Основна перевага – це різноманітність аналітичних методів (дедукція, індукція, аналіз, логічні умовиводи тощо). Недолік полягав у тому, що твір монотонний, відсутні рухи та емоції, у тексті наявні довгі розповіді героїв про різні подробиці.

Якщо шукати визначення, аби охарактеризувати різні типи чи різновиди детективу, то спочатку треба виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не були власне детективами. Це утворення, які відмежувалися за останні сто років від класичного детективу і набули власних канонічних ознак:

– шпигунські романи чи оповідання;

– політичні з елементами детективу;

– пригодницькі з тими самими елементами;

– трилери й фантастичні історії, близькі до наукової фантастики, тощо.

Окремо розвивалися “серйозні” романи, у яких злочин відігравав певну, іноді

Значну роль, але домінували усе ж таки соціальні або психологічні проблеми (твори Ч. Діккенса, Ф. Достоєвського та їх послідовників).

2. Ідейно-художній аналіз новел Е. По “Чорний кіт”, “Провалля і маятник”, “Лігейя”, “Маска червоної смерті”, “Окуляри”

У різноманітній літературній спадщині Е. По найважливіше місце займав новелістичний жанр, неперевершеним майстром якого він був. Письменник першим в історії американської літератури намагався теоретично осмислити “коротке оповідання” як самостійний жанр. Він висловив власну теорію новелістичної композиції та ствердив, що новеліста повинен відрізняти бездоганний літературний смак, оригінальність літературної манери, правдивість ситуацій.

Новела, вважав Е. По, мала бути прочитана на одному диханні. У цій стислій розповідній формі, у концентрації кульмінації, приховувалося могутнє романтичне зачарування, емоційна сила. Він повторював, що художня форма завжди мала бути підкорена задуму: “Не повинно бути у творі жодного слова – прямого чи непрямого – яке не сприяло б раніше наміченому утриманню”.

Новели Е. По поділено на декілька тематичних груп: психологічні або логічні, науково-фантастичні, детективні. Особливості творів письменника полягали в тому, що у них розповідалося про якісь незвичайні життєві події, овіяні романтичними пригодами головних героїв, сюжет розгортався стрімко, захоплююче, а фінал виявлявся цікавим і несподіваним. Герої його творів – люди, обдаровані сильною волею, аналітичним розумом, які завжди знаходили вихід із скрутного становища і досягали поставленої мети.

Основні мотиви новелістики Е. По:

– письменник вважав, що можливості людського розуму безмежні;

– митець славив людину та її моральну міць;

– боротьба розуму людини з “небезпечним” відбувалася з перемінним успіхом – то тріумфував розум, то перемогу отримували “темні сили”;

– неправдоподібний сюжет, жахлива і таємнича атмосфера, яка оточувала героїв; і в той же час події, які підкріплені сотнею деталей з реальної дійсності, створювали враження, що це насправді;

– тема розпаду людських стосунків (частіше сімейних), божевілля і загибелі;

– в основі – принцип гармонії, принцип виключного, навіть аморального;

– стрижневий принцип – логічний аналіз подій.

Як новеліст, Едгар По заявив про себе твором “Рукопис, знайдений у пляшці” (1832), здобувши премію у конкурсі. Один із членів журі підмітив головну особливість хисту Е. По – прозаїка: “Логика и воображение сочетались тут в редкой соразмерности”.

Справді, природа реального острова Саллівона поблизу м. Чарлстон у Пн. Кароліні, де письменник гостював у друга у 1827 р. і слухав “пісні” карликових яблунь, велетенських дубів, надихнула на створення таких оповідань: “Золотий жук”, “Падіння будинку Ашер”. Початок оповідання “Сфінкс” (1849) – це відображення того відчуження, яке охопило Едгара По у Нью-Йорку, коли він захворів на холеру. Цей факт дав ключ до розуміння напівфантастичних оповідань “Маска червоної смерті” (1842), “Король чума” (1835).

У творчості Едгара По поєднане ірраціональне і раціональне, страшне і таємниче, що одержало пояснення як цілком природне явище. “Правда – дивна штука, як ви вже знаєте, більш ніж дивна, ніж сама фантазія,” – стверджував Едгар По в оповіданні “Яку написати новелу для журналу “Блеквуд”; “Правда чудніша за вигадку” – повторював він у оповіданні “Тисяча друга казка Шахерезади” (1845).

Віддавши данину романтичній традиції відображувати неймовірне, Едгар По вніс свої корективи у стале літературне уявлення. “Чудове” та “незрозуміле” у нього склалося, підкоряючись чіткій логічній послідовності: “таємниче” опрацьовувалося дуже ретельно спеціально підібраними деталями, а для “неможливого встановлені були закономірності”.

У письменника міг бути надзвичайно правдоподібний сюжет, але подія підкріплена багатьма деталями реальної дійсності, і це створювало враження дійсності. Поєднання фактографічності та фантатичності стало оригінальною особливістю його художньої манери.

Едгар По створив 64 оповідання та 2 повісті. Його “Страшні” новели – це майстерне розкриття своєрідності та глибини людської психіки маніяка – вбивці, божевільний перехід від несамовитої радості до страху та відчаю. Але при цьому автор не забував наголошувати, що радість, народжена свідомістю, не буде покараною, а страх – це загроза розкриття злочину. З нотою іронії Е. По зобразив поведінку божевільних, які успішно грали роль цілком нормальних людей; а психічно здорових часто приймали за психічно хворих, показавши при цьому, що межа між психічним здоров’ям та божевіллям могла бути не спіймана.

В образі двійника у новелі “Вільям Вільсон” (1839) Едгар По подав майстерний опис психіки божевільного, змалював картину, як ще в дитинстві зародилася шизофренія. Трагічний фінал – природний наслідок розпаду особистості та руйнування психіки Ця новела нагадувала опис дослідника – психіатра. Зображення аномального, патологічного у межах людського – риса літературної манери Е. По.

Отже, письменник – новеліст, умів захопити читача незвичайним, перенести його у країну фантастики, але в кінцевому результаті – змальовав тільки те, що можливо в реальному світі. Американський письменник Джеймс Рассел Лоуел писав, що у творчості По поєднано дві особливості:

1) сила впливу на розум читача тінню таємниці;

2) уміння застосовувати подробиці, деталі, коли не залишилося ні шпильки, ні гудзика, ні описаного.

В оповіданні “Падіння будинку Ашер” зображено божевілля аристократа застарілого роду як результат деградації багатовікової культури, яку намагалися знищити.

У новелі “Чорний кіт” спочатку постали таємниці та незрозумілість, а вкінці – мука нечистої совісті за вбивство жінки, яка посміла протистояти у хвилину роздратування. Деградація головного героя – оповідача – пояснювалася його постійним пияцтвом, ненавистю до “двійника” – кота “із шибеницею на грудях”.

В оповіданні “Провалля і маятник” (1840) розказано про боротьбу нелюдської жорстокості з людським розумом. Сюжет нагадав сповільнену кінозйомку. Завдання Е. По – проаналізувати поведінку людини у хвилину катування. Людина засуджена. У момент оголошення смертельного вироку вона втратила свідомість. Засуджений почував себе у кромішній темряві склепу, він переживав страх. Едгар По зобразив очікування в муках смерті як найбільш витончений вид катування. Жертва лежала на дні склепу, зв’язана по руках і ногах, а над головою на стелі висів зловіщий маятник – сокира. Загибель породила жах. Проте своїм завданням письменник вбачав показ зростання сили розуму людини у боротьбі зі страхом. У цьому оповіданні героя вирвали із рук інквізиції війська переможної армії. Але найчастіше переможцем людських жахів у творах Е. По ставав людський розум, здатний до аналізу та самоаналізу (“Сфінкс”, “Попереднє поховання”),

Письменник – романтик розширив межі можливого для людської істоти, вивівши його за межі реального. Бездоганне кохання героя до померлої коханої змусило мертву повернутися у світ живих (“Морелла” (1835)).

Діапазон космічного у Едгара По дуже широкий: від нещадних сатиричних гротесків до м’якого необразливого гумору. Оповідання “Окуляри” (1844) являло собою квінтесенцію безглуздя, зробленого сором’язливим хлопцем, котрий не бажав носити окуляри. Автор вигадував для нього різні види покарання: хлопець закохувався у свою прабабусю і ледь не одружився з нею.

У комічних оповіданнях Е. По багато метушні, завзяття, веселої плутанини (“Чорт на башті” (1839)).

Критики закріпили за письменником славу “поета смерті”; він такий же майстер у сфері комічного, які у сфері “страшного”. Едгар По – зразок того, як комічне та трагічне тісно поєднане в одному жанрі. Автор, як учений, міркував над законами земного та місячного тяжіння. Він зробив наукові прогнози, тому, захоплюючись його творами, читачі ставали завжди учасниками подій, що їх описував автор. Зобразивши нерівноцінну боротьбу людини зі стихіями природи, письменник використав гігантські перебільшення, змусив людину випробувати нечуване страждання.

Художня манера Е. По:

1. Привабливість розповіді.

2. . Читач – завжди співучасник подій.

3. Письменник виступав проти композиційної розмитості романів своїх сучасників, проти авторських прорахунків при розвитку фабули, проти невідповідності між авторськими задумами і поведінкою героїв, проти фальшивого тону.

4. Автор вільний у змалюванні вчинків героїв, у побудові мови твору.

5. Відображення страхітливого, жахливого, потворного у житті співвітчизників.

6. Твори насичені філософською та пародійно-сатиричною естетикою (картини природи і місцевості, гумористичні жанрові малюнки, філософські діалоги – роздуми).

Послідовниками Е. По у змалюванні психологічного стану людини стали Оскар Уайльд, Ф. Достоєвський, І. Бунін, Ж. Верн, Р. Стівенсон, З. Фрейд.

3. А. Конан-Дойль – послідовник Е. По. Детективні твори письменника. їх загальна характеристика

АРТУР КОНАН-ДОЙЛЬ (1859-1930) Один із класиків кримінального детективу. Медик за професією, працював лікарем під час англо-бурської війни. Знання медицини, хімії, психології допомогли йому в художньому втіленні тематики, пов’язаної з криміналістикою. Виступав як поет (зб. “Вірші дії”), автор історичних романів (“Бригадир Жерар”, “Міхей Кларк” та ін.), новеліст, який розповідав про службу в колоніях Британської імперії. Але світову славу приніс йому цикл новел про нишпорку Шерлока Холмса та його товариша доктора Ватсона. В них письменник розвинув традиції Е. По, одного із засновників детективної літератури.

Артур Ігнатіус Конан Дойль народився 22 травня 1859 року в столиці Шотландії м. Единбурзі на Пікарді-плейс у родині художника й архітектора. Його батько Чарльз Алтамонт Дойль одружився у 1855 році, у віці двадцяти двох років з Мері Фолі, молодою дівчиною, віком сімнадцяти років. Мері Дойль захоплювалася книгами, була головним оповідачем у родині, і тому Артур дуже зворушливо згадував про неї. На жаль, батько хлопця був хронічним п’яницею, і тому родина часто бідувала, хоча він і був, за словами свого сина, дуже талановитим художником. У дитинстві Артур багато читав, мав дуже різнобічні інтереси. Його улюбленим автором був Майн Рід, а улюбленою книгою – “Мисливці за скальпами”.

По досягненні хлопцем дев’яти років багаті члени сімейства Дойль запропонували оплачувати його навчання. Протягом семи років він повинен був ходити у школу-інтернат єзуїтів у Англії Ходдер – підготовчу школу Стоуніхерста (велика закрита католицька школа в Ланкаширі). Через два роки Артур перебрався в Стоуніхерст, де викладали сім предметів: абетку, рахунок, основні правила, граматику, синтаксис, поезію, риторику. Харчування там було досить убоге і не мало великої різноманітності, а тілесні покарання були надто суворими. Артура часто били по кистях рук.

Саме протягом цих важких років у школі – інтернаті юнак зрозумів, що у нього талант до складання історій, тому він часто був оточений групами захоплених молодих студентів, які слухали дивні історії, котрі він складав, щоб розважити їх. На одні із різдвяних канікул, у 1874 році, він на три тижні, за запрошенням своїх родичів, поїхав до Лондона. Він відвідав театр, зоопарк, цирк, Музей воскових фігур мадам Тюссо і залився дуже задоволений цією поїздкою. Згодом тепло відзивається про свою тітоньку Анкет – сестру батька, а також дядька Діка.

В останній рік навчання Артур видавав журнал коледжу і писав вірші. Крім того, він займався спортом, головним чином крикетом, у якому досяг гарних результатів. Потім поїхав до Німеччини в місто Фельдкірх вивчати німецьку мову, де продовжував займатися спортом: грати у футбол та екзотичний футбол на ходулях. Улітку 1876 року Дойль виїхав додому, але по дорозі заїхав у Париж, де жив кілька тижнів у свого дядька. У 1876 році він одержав документ про освіту і був готовий до зустрічі із дорослим світом. Батько на той час почав божеволіти.

Традиції сімейства Дойль диктували займатися аристократичною кар’єрою, але Артур все-таки вирішив зайнятися медициною. Це рішення було прийнято під впливом доктора Брайена Чарльза, статечного, молодого квартиранта. У жовтні 1876 року юнак став студентом медичного університету. Навчаючись, Артур зустрічався з багатьма майбутніми авторами, такими як Джеймс Баррі та Роберт Льюїс Стівенсон. Але найбільший вплив на нього справив один із його викладачів доктор Джозеф Белл, який був майстром спостережливості, логіки, висновків і виявлення помилок. У майбутньому він послужив прототипом Шерлока Холмса.

Навчаючись, Дойль намагався матеріально допомогти своїй родині, у якій було ще семеро дітей; він працював і аптекарем, і помічником різних лікарів… Зокрема, на початку літа 1878 року Артур найнявся учнем і фармацевтом до лікаря з найбіднішого кварталу Шеффілда. Цей лікар добре поставився до хлопця і тому наступне літо юнак знову провів у нього, працюючи асистентом.

Конан-Дойль багато читав і через два роки після закінчення медичної освіти вирішив спробувати себе в літературі. Навесні 1879 року він написав маленьке оповідання “Таємниця Сасської долини”. Воно побачило світ трохи зміненим, що засмутило Артура, але отримані за твір 3 гінеї надихнули його писати далі. Він відіслав ще кілька оповідань, розуміючи, що так він теж може заробляти гроші. Здоров’я його батька погіршувалося, його забрали до психіатричної лікарні, і, отже, Дойль став єдиним годувальником своєї родини. У 1880 році приятель Артура – Клод Аугустус Кур’є запропонував йому посаду хірурга, на яку претендував сам, на китобої “Надія” під командуванням Джона Гріюча, що полював у районі Північного Полярного Кола. Так юнак почав подорожувати. Спочатку “Надія” зупинилася біля берегів острова Гренландія, де бригада перейшла до полювання на тюленів. Майбутній лікар був вражений побаченими картинами. Згодом ця пригода була відображена в оповіданні “Капітан “Полярної Зірки”. Без великого ентузіазму Конан Дойль повернувся до занять у 1880 році.

У 1881 році він закінчив Единбурзький університет, де отримав ступінь бакалавра медицини і ступінь магістра хірургії. Влаштувався корабельним лікарем на судні, що ходило між Ліверпулем і західним узбережжям Африки, і 22 жовтня 1881 року для нього почалося чергове плавання. Африка здалася йому настільки огидною, як Арктика привабливою. Тому він покинув корабель і в середині січня 1882 року перебрався в Англію у Плімут, де спільно працював ще з одним лікарем. Ці перші роки практики добре описані в його книзі “Листи Старка Монро”. Але між чоловіками виникли непорозуміння після яких Дойль поїхав у Портсмут, де відкрив свою першу практику, розташувавшись у будинку за 40 фунтів річних. Спочатку клієнтів не було, і тому у майбутнього письменника з’явилася можливість присвятити свій вільний час літературі. Він написав оповідання “Блуменсдайський яр”, “Мій друг – убивця” і публікувався в журналі “Лондон сосайті” у тому ж 1882 році. Живучи в Портсмуті, Артур зустрічається з Елмою Уелден, з якою обіцяв одружитися. Але у 1882 році після багаторазових сварок вони розлучилися, і дівчина виїхала до Швейцарії.

В один із березневих днів 1885 року доктор Пайк, його друг і сусід, запросив Дойля дати консультацію Джеку Хоукінсу, синові вдови Емілі Хоукінс із Глостершира. У нього був менінгіт, і через кілька днів хлопець помер. Ця смерть дозволила познайомитися з його сестрою Луїзою Хоукінс, якій було 27 років. З Артуром вони заручилися у квітні, а 6 серпня 1885 року одружилися.

Після одруження Дойль активно займався літературою. Він друкувався у журналі “Корнхілл”. Одне за одним виходили його оповідання, але молодий талант хотів більшого, прагнув, щоб його помітили, а для цього необхідно було написати щось серйозне. У березні 1886 року Конан-Дойль почав писати роман, який приніс йому популярність. Цей роман, що вийшов у 1887 році під назвою “Етюд у багряних тонах”, познайомив читачів із Шерлоком Холмсом (прототипи: професор Джозеф Белл, письменник Олівер Холмс) і доктором Ватсоном (прототип майор Вуд), які стали незабаром знаменитими. Окремим виданням роман вийшов на початку 1888 року і був доповнений малюнками батька Дойля – Чарльза.

Початок 1887 року був ознаменований у житті Артура новими дослідження поняття “життя після смерті”. Разом зі своїм другом Боллом із Портсмута провів свій перший спіритичний сеанс, після чого займався спіритизмом та окультизмом усе своє подальше життя.

У серпні 1891 року, після важкої хвороби, Конан-Дойль вирішив залишити медичну практику і повністю присвятити себе літературній діяльності.

У 1892 році Луїза народила йому сина. Вони назвали його Кінгслі. Дойль продовжував писати оповідання, але образ Шерлока Холмса не йшов з голови, і тому автор вирішив позбавитися від нього. Він написав кращі, на його думку, романи: “Вигнанці”, “Велика тінь”.

Дружині Луїзі був поставлений діагноз “туберкульоз”, і тому сім’я перебралася в містечко Давос, розташоване в Альпах. Там письменник активно займався спортом, писав оповідання. Його запросили читати лекції про спіритизм більше ніж у 30 містах Сполучених Штатів. Ці лекції мали успіх, але сам Дойль сильно від них стомився.

Восени 1895 року Артур разом з Луїзою і своєю сестрою Лотті поїхав у Єгипет і протягом зими 1896 року знаходився там, сподіваючись, що теплий клімат буде корисним для дружини. Наприкінці 1896 року він повернувся в Англію і закохався у Джеан Лекі, надзвичайно красиву 24-річну жінкою з білявим волоссям і яскравими зеленими очима. Вона була інтелектуалкою, гарною спортсменкою.

Коли у грудні 1899 року почалася англо-бурська війна, Конан Дойль відплив у Африку. Пізніше у своїй книзі “Велика бурська війна” він відобразив усі страхіття війни. Книга у п’ять сотень сторінок була хронікою, виданою в жовтні 1900 року, і стала шедевром військової вченості. Після цього він кинувся з головою в політику, але успіху не досяг.

У 1902 році Дойль закінчив роботу ще над одним великим доробком про пригоди Шерлока Холмса – повість “Собака Баскервілів”. І майже одразу ж з’явилися чутки про те, що автор гучної повісті украв ідею у свого друга – журналіста Флетчера Робінсона. Довгий час ці плітки обговорювалися.

Після дев’яти років таємного залицяння Конан Дойль і Джеан Лекі одружилися 18 вересня 1907 року. Через кілька років після одруження Дойль видав свої найкращі твори: “Пістрява стрічка”, “Родні Стоун”, “Окуляри долі”, “Бригадир Жерара”, “Злочин у Конго”, “Загубений світ”. Вони мали успіх не менший, ніж твори про Шерлока Холмса.

У травні 1914 року, сер Артур разом з леді Конан-Дойль і дітьми поїхали до Канади, де прочитав цикл лекцій. Потім заглибився в окультизм, подорожував Голландією, Данією, Швецією і Норвегією.

У 1930 році, вже прикутий до ліжка, він здійснив свою останню подорож – піднявся зі свого ложа і пішов у сад. Коли його знайшли, він лежав на землі, одна його рука стискала землю, інша тримала білий пролісок. Артур Конан Дойль помер у понеділок, 7 липня 1930 року. Його останні слова перед смертю були адресовані його дружині. Він прошепотів: “Ви чудові!”

На могилі письменника висічені слова, заповідані ним особисто:

“Мене не згадуйте з докором,

Якщо зацікавив розповіддю хоч когось

І чоловіка, що надивився на життя,

І хлопчика, перед яким нова дорога…”

У своїй творчості А. Конан-Дойль розкрив вищість своїх героїв над професіоналами із Скотланд-Ярду, продемонструвавши різні, побудовані на логічних умовисновках і психологічних здогадках, способи розкриття злочинів, зокрема у циклі новел “Пригоди Шерлока Холмса та доктора Ватсона” (1892).

Містер Холмс – персонаж циклу детективних новел, прототипом якого став Джозеф Белл – викладач медичного коледжу в Единбурзі, котрий був особливо спостережливим і вмів розбиратися в життєвих ситуаціях за допомогою дедуктивного методу, чим дивував своїх студентів, одним з яких був Артур Конан-Дойль. Холмс називав себе нишпоркою – консультантом і брався за найскладніші і заплутані справи, від яких відмовлялися Скотланд-Ярд та приватні агентства. Не покидаючи кімнати, міг розплутати злочин, який для інших видавався занадто важким. До рішення будь-якої проблеми він ставився як філософ, як художник, як поет. Чим складніша ситуація, тим цікавішою вона була для нього.

Ватсон – постійний супутник Шерлока Холмса, який виконував роль літописця дій Холмса. Правдивий, прямий і справедливий, надійний і прив’язаний до Холмса, Ватсон наділений багатьма вишуканими рисами. Він порівнював Холмса з Дюпеном Е. По. Але Холмс не цінував високо Дюпена і його методи. Обговорюючи літературних персонажів, вони не включали до їхнього ряду себе, підкреслюючи тим самим свою “справжність”, щоб читач повірив у те, що вони існували насправді.

Твір А. Конан-Дойля “Пістрява стрічка” ввійшла до циклу оповідань про Шерлока Холмса. Оповідь велася від імені доктора Ватсона, друга Шерлока Холмса. Одного квітневого ранку до будинку Шерлока Холмса завітала незнайома молода дівчина Еллен Стонер. Вона розповіла детективу, що живе в маєтку свого вітчима, містера Ройлотта. Два роки тому померла сестра Еллен при дуже загадкових обставинах. Незадовго до того сестра збиралася вийти заміж. І Еллен у її загибелі підозрювала вітчима, бо він за заповітом їхньої матері мав право користуватися грошима дівчат, доки вони не вийдуть заміж. Але ніяких доказів проти нього у дівчини не було. Еллен чула тоді часто вночі якийсь свист, і цей свист, який колись став провісником смерті сестри, вона почала чути знову.

Шерлок Холмс умовив молоду леді провести одну ніч у її спальні. Раптом уночі почувся дивний свист, а потім Холмс підскочив, став бити своєю палицею по шнурові для дзвоника. Незабаром із сусідньої кімнати пролунав моторошний зойк. Коли Шерлок Холмс та доктор Ватсон зайшли до кімнати Ройлотта, то навкруги його голови обвивалась якась “пістрява стрічка”. За стрічку вони сприйняли болотну гадюку, найсмертоноснішу індійську змію.

Таким чином, Шерлок Холмс запобіг черговому вбивству – містер Ройлотт намагався убити й Еллен, бо вона теж невдовзі збиралася вийти заміж. Оскільки Шерлок Холмс ударив палицею змію, вона відповзла в протилежному напрямку і вкусила Ройлотта. Саме метод дедукції допоміг головному герою зорієнтуватися і спрогнозувати майбутні дії вбивці. Це охарактеризувало його як людину мужню, безстрашну і зосереджену.

“ТВОРЦІ ДЕТЕКТИВНОГО ЖАНРУ”

Едгар Алан По (1809 – 1849)

Артур Конан-Дойль (1859 – 1930)

– американець;

– поет, романтик;

– новеліст, мріяв бути поетом;

– мав щасливе дитинство;

– мав жагу до краси

– англієць;

– прозаїк, неоромантик;

– мріяв бути романістом;

– звичайне дитинство;

– захоплювався культом книг, музикою

– мав слабке здоров’я, хвороби

– мав міцне здоров’я, займався спортом

– вживав опіум

– вживав кокаїн;

– творча спадщина: більше 50-ти творів

– творча спадщина: 70 книг;

– працював у жанрах:

А) детективної новели;

Б) науково-фантастичної новели;

В) психологічної новели;

Г) поезії

– працював у жанрах:

А) науково-фантастичних повістей;

Б) соціально-побутових романів;

В) оповідань;

Г) новели

– новаторство:

А) принцип достовірності;

Б) контакт “автор – читач”;

В) прийом “тотального ефекту” – вплив на свідомість читача, единство та гармонія

– новаторство:

А) використання методів індукції та дедукції;

Б) розгадування головоломок, загадок, різних таємниць;

В) звертання до готичної літератури

– герої: Дюпен і Легран

– герої: Шерлок Холмс і Доктор Ватсон

– засновник сучасної наукової фантастики та детективу

– творець і продовжувач класичного детективного жанру

Традиції А. Конан-Дойля, у свою чергу, продовжили Жорж Сіменон, творець образу комісара Мегре, Агата Крісті та інші майстри детективного жанру.

Питання для самоконтролю

1. Чому Е. По називають письменником “трагічної біографії”?

2. У чому розкривається новаторство Е. По? Чому його вважають засновником детективного жанру?

3. Перелічіть основні ознаки і структуру детективного жанру. Які ви знаєте види детективів?

4. Які основні риси інтелектуального детективу?

5. Назвіть послідовників Е. По у жанрі детективу. У чому проявилося наслідування?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ДЕТЕКТИВНА ЛІТЕРАТУРА. ЕДГАР ПО. АРТУР КОНАН-ДОЙЛЬ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links