“Собаче серце” М. Булгакова
Тема дисгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в закони розвитку суспільства, із блискучою майстерністю і талантом розкрита Михайлом Булгаковим у повісті “Собаче серце”. Ця ідея реалізується письменником в алегоричній формі: невигадливий, добродушний пес Кулька перетворюється в незначну і агресивну людиноподібну істоту. Саме цей експеримент професора Преображенського і покладений в основу повісті. Професор Преображенський, літня вже людина, живе усамітнено в прекрасній упорядкованій квартирі. Геніальний хірург займається
Скільком життя врятував”. Побачивши Пилипа Пилиповича Преображенського, Шарік розуміє: “Він розумової праці людина…”, “цей не стане бити ногою”. І от професор робить головну справу свого життя – унікальну операцію: він пересаджує псові Шаріку гіпофіз людини від чоловіка, що помер за кілька годин до операції. Людина ця – Клим Петрович Чугункін, двадцяти восьми років, судився три рази. “Професія – гра на балалайці по трактирах. Маленького росту, погано складний. Печінка розширена (алкоголь). Причина смерті – удар ножем у серце в пивний”. У результаті складної операції з’явилася потворна, примітивна істота, що цілком успадкувала “пролетарську” сутність свого “предка”. Булгаков так описує його зовнішність: “Людина маленького росту і несимпатичної зовнішності. Волосся в нього на голові росли тверді… Чоло вражало своєю малою височиною. Майже безпосередньо над чорними ниточками брів починалася густа головна щітка”. Перші вимовлені ним слова були лайка, перше виразне слово: “буржуї”. З появою цієї людиноподібної істоти життя професора Преображенського і мешканців його будинку стає сущим пеклом. Він влаштовує дикі погроми у квартирі, ганяється (по своїй собачій сутності) за котами, влаштовує потоп… Всі мешканці професорської квартири в повній розгубленості, про прийом пацієнтів навіть мовлення бути не може.
“Людина у дверей мутнуватими очами поглядала на професора й курила цигарку, посипаючи манишку попелом…”. Хазяїн будинку обурюється: “Недокурки на підлогу не кидати – у сотий раз прошу. Щоб я більше не чув жодного лайливого слова. У квартирі не плювати! Із Зіною усякі розмови припинити. Вона скаржиться, що ви в темряві її підстерігаєте. Дивитися!”. Шаріков же говорить йому у відповідь: “Щось ви мене, папаша, боляче утискаєте… Що ви мені жити не даєте?” “Зненацька, що з’явилася… лабораторна” істота вимагає привласнити йому прізвище Шаріков, а ім’я він собі вибирає – Поліграф Поліграфович. Ледь зробившись якоюсь подобою людини, Шаріков нахабнішає прямо на очах. Він жадає від хазяїна квартири документ про проживання, упевнений, що в цьому йому допоможе домком, що захищає “інтереси трудового елемента”. В особі голови домкома Швондера він відразу знаходить союзника. Саме він, Швондер, вимагає видачі документа Шарікову, затверджуючи, що документ найважливіша річ на світі: “Я не можу допустити перебування в будинку бездокументного мешканця, так ще не взятого на військовий облік міліцією. А раптом війна з імперіалістичними хижаками?” Незабаром Шаріков пред’являє хазяїнові квартири “папір від Швондера”, відповідно до якого йому покладається в професорській квартирі житлова площа в 16 квадратних метрів. Швондер також постачає Шарикова “науковою” літературою, дає йому на “вивчення” листування Енгельса з Каутським. Людиноподібна істота не схвалює ні того, ні іншого автора: “А те пишуть, пишуть… Конгрес, німці якісь…”
Висновок він робить один: “Треба все поділити”. Причому він навіть знає, як це зробити. “Так який отут спосіб, – відповідає Шаріков на питання Борменталя, – справа не хитра. А те що ж: один у сімох кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший шляється, у бур’янистих ящиках їжу шукає”. Поліграф Поліграфович швидко знаходить собі місце в суспільстві, де “хто був нічим, той стане всім”. Швондер влаштовує його завідувачем підвідділом очищення міста від бродячих тварин. І от він з’являється перед здивованим професором і Борменталем “у шкіряній куртці із чужого плеча, у шкіряних же потертих штанах і високих англійських чобітках”. По всій квартирі розноситься сморід, на що Шаріков зауважує: “Ну, що ж, пахне… відомо: за фахом. Вчора котів душили-душили…”. Нас вже не дивує, що він узявся за переслідування бродячих собак і кішок, незважаючи на те, що сам вчора належав до їхнього числа. Послідовно “розвиваючись”, він пише донос-пасквіль на свого творця – професора Преображенського. Шарікову далека совість і мораль. У нього відсутні нормальні людські якості. Їм рухає лише підлість, ненависть, злість… У повісті професорові вдалося зворотне перетворення Шарікова у тварину. Але в реальному житті шарікови перемогли, вони виявилися живучими. Саме тому ми говоримо сьогодні про таке явище, як шаріковщина. В основі цього соціального шару – самовпевнені, нахабні, переконані у своїй вседозволеності, напівписьменні люди (якщо вони взагалі гідні звання людей).
Цей новий соціальний клас став опорою тоталітарної держави, у якому заохочувалися наклепи, доноси, просто сірість. Войовнича посередність – от основа шаріковщини. У повісті Шаріков знову перетворюється в собаку, а в житті він пройшов довгий і, як йому здавалося, славний шлях, і в тридцяті – п’ятидесяті роки продовжуючи труїти людей, як колись, по роду служби, – бродячих котів і собак. Собаче серце в сполучнику з людським розумом – головна погроза нашого часу. Саме тому повість, написана на початку століття, залишається актуальною й у наші дні, служить попередженням прийдешнім поколінням.
(3 votes, average: 3.67 out of 5)