Скорочено “Тамбовська казначейша” Лермонтова
Це при царі Олексію Михаиловиче в степові ці краї засилали бурлак так фальшивомонетників, а як погубернаторствовал на опальної Тамбовщине Гаврило Державін, у ту пору напівопальний, приосанился Тамбов, на багатьох картах імперських кружком відзначився й бруківками обзавівся. Піввіку минуло, а не окривели три головні вулиці, співаком Фелицы спрямленные, і будочники, як і при ньому, у будках стирчать, і трактири, з нумерами, благоденствують: один, а іншої – . Одне лихо – нудьга: нареченої в надлишку, у наречених – недостача. А коли кого й
Флірту скарбник не перешкоджає, за дружиною – в обоє стежить, ревнивий, так сам же її й учить, ; чим міцніше, мов, улопається, тим скоріше програється. Скупий тим часом несносно! З юного років при скарбниці складається, а дружину містить: ні чіпців тобі з Москви,
Але казначейша, душенька, і в саморядку тамбовському чудо як гарне, і на долю, схоже, не нарікає: ступає плавно, тримається гордо й дивиться спокійно. Навіть звістка надзвичайне, весь всполошившее – , – серцевого спокою не порушує. Навіть і вступ у славне містечко жданно-бажаних улан не підніме ледарку з жарких перин. На весь Тамбов полкова Музика гримить, коні вороні іржуть, діви губернські до курних вікон прилипли, а в Авдотьи Николаевы – . Кузина мадам Бобковской, теж, помітимо, замужня, – від пристрасті нетутешньої до красеня уланові горить-палає; ледве світло прилетіла, сорокою тріскотить: і кінь у нього що картинка!..
Жаль, що всього лише корнет: Казначейша сестрицыной таємниці тихо співчуває, очей незабудковых від вічної канви не піднімаючи: Однак ж і Дунечка – не Діана, кріпилася-кріпилася, не встояла. Чоловік, як почаевничали, – у присутність, а дружина з рукодельем – до віконця, так саме до того самого, що на трактир виходить. Дивиться – і – про, Господи! – з її опочивальнею – улан, чоловік і без: Немає-Ні, улан, те пак штаб-ротмістр Гарін, цілком одягнений. І навіть одягнений: архалук перський, ярмулка кольору спілої вишні, і цибух особливий – візерунковий, бісерний
Хоч живописцеві позуй. Але – на жаль! У тамбовчанок, а тим більше гарненьких, свої, тамбовські, про пристойності поняття. Чоловік у нумерах – і без мундира?! Яка ганьба й сором! Віконце – стукіт!
– захлопується, занавесочка опускається. Втім, улан задоволений: початок є! Чоловік він неодружене, вільний, світло що побачив, не залицяльник, але й не промах, у жіночих душах не гірше, ніж у конях, розбирається. І прав виявляється: дня через два біло-рожева казначейша знову з’являється у вікні, цього разу. Гарін же, щоб провчити провинциалочку, встає – і їде знадвору, і до ранку не вертається
И так – три дні підряд. І представте – не взбрыкнула кобилка, хоч і з норовом, – навпаки, присмирніла, а незабаром і осміліла. Крутять наші герої роман вприглядку так через вулицю, поки Тамбов почиває, а скарбник у казначействі з казенною сумою живе як із власною скарбницею! Час меж тим тече-витікає, Дуне амурних посиденьок у віконця неначебто й досить, да Гаріну вуж дуже не терпиться – не сказонный же він персонаж, щоб мовчачи зітхати, – .
Нарешті пощастило. На іменинних торжествах у губернського проводиря улана й казначейшу нічого не хазяї, що підозрюють, саджають рядком за обіднім столом. І вуж отут-те штаб-ротмістр не губиться, благо на балконі щосили наяривают полкові сурмачі, а сусіди по столі запекло гримлять ножами-виделками-тарілками. Дуня в німому захваті, а все-таки в обмін на жагуче визнання обіцяє лише ніжну дружбу (такий звичай сільський).
Ніжною дружбою улан наш ситий по горло, та і який теперішній чоловік звертає увагу на жіночий белькіт? Особливо коли бачить, що серце красуні колотиться-тріпотить, полонене й поглядом його могутнім, і запалом зрілим, тридцятирічним, і м’якими кучерями. Абияк скоротавши ніч, раночком, ледве дочекавшись, поки старий ревнивий чоловік від’їде в присутність, штаб-ротмістр заявляється до Бобковским. Слуги сплять. Авдотья Николавна ще в себе, вспальне.
А що робить дружина, коли чоловіка немає будинку? Не одягаючись і не зачісуючись, в, сном неспокійним (улани: шаблі: шпори) зім’ятому, береться душенька за рукоділля й віддається мріям. Це приємне заняття перериває Гарін, розорює двері й з місця в кар’єр – по-улански – висловлює ситуацію: або Дуня віддається йому тут і зараз, або він – і теж тут і зараз – , тобто застрелиться на очах у жорстокої. Растерявшаяся спочатку (Гарін зовсім було повірив: ), Авдотья Николавна раптом спалахує від сорому й відштовхує нетерпеливца: ступайте, мов, геть, а то кликну слуг!
Зміркувавши, що це не вдавання, а завзятість, і тамбовську твердиню наскоком-приступом не візьмеш, улан – об верх всіх принижень! – опускається на коліна й уже не вимагає, не загрожує – . І хто знає, може, і зглянулася б Дуня над бідолахою, так двері знову розорюються навстіж: скарбник! Сутінно глянувши один одному в очі, суперники розходяться, не проронивши ні слова. Повернувшись до себе в нумер, штаб-ротмістр терміново споряджає кулі й пістолет
Як би не так! Замість пристойного виклику на дуель скарбник надсилає кривдникові непристойне запрошення. Гарін у роздум: немає чи тут якого підступу? Але наступає вечір, і, глянувши у вікно, він бачить, що в сусіда й впрямь гості: Зустрічає улана сама господарка – холодно, як чужого, про ранкову сцену ні слова
Збентежений, Гарін проходить далі, у кабінет, де його чекає ще один сюрприз: скарбник – сама люб’язність, пригощає кривдника варенням, власноручно підносить шампанське. Гра тим часом набирає звороти, з розсудливої стає азартною. Проигравшие бліді, рвуть карти, кричать, щасливці ж лунко цокаються склянками, а скарбник-банківник похмуріше хмари: уперше в житті удача вислизає з рук, і, сказившись, він спускає всі, дочиста: власний будинок і (меблі, коляску, коней, хомути й навіть Дунечкины сережки).
Час, однак, пізніше, свічі догоряють, незабаром і світати почне, понтери видихнули – чи не розійтися по будинках? – та й банківник, що програвся, у трансі. Пора, настав час закруглюватися! І раптом скарбник, немов опам’ятавшись, просить гравців не розходитися й дозволити йому ще одну, останню, щоб відіграти именье – .
Понтери в жаху – яке лиходійство! – один лише Гарін приймає злочинницьке условье. Авдотья Николавна, забившись у крісло, ні жива ні мертва, але тим, що зібралися не до переживань нещасної красуні, адже йде нежартівлива битва. Улан грає запекло, і доля, посміявшись напоследок, остаточно відвертається від старого Бобковского – .
У тиші, ні єдиного слова не вимовляючи, підходить до ігорному столу програна казначейша – не злізли, ні істерики, ні докорів! Мовчачи дивиться на чоловіка й мовчачи кидає йому в особу своє вінчальне кільце. И – вобморок.
Улан, не будь дурень, не гаючись, вистачає виграш в оберемок і відправляється восвояси, благо нести недалеко, та й не тягне ноша, коли своя. А що потім, запитаєте? Аничего.
З недельку посудачили, діви губернські улана засудили, скарбник спробував знайти захисників і, здається, знайшов декількох, але ні дуелі, ні доброї сварки за цим не пішло. Тамбов, милостиві государі, це Тамбов. У Тамбові все спокійно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)