Скорочено “Пригода” Цветаевой
Готель; ніч; Італія; рік 1748-й. Головний герой – Джакомо Казанова, двадцяти трьох років, справжній, извлеченнный з IV тому власних його мемуарів і доповненою, домальованою жіночою мрією про вічний Казанове, спить, роняючи з губ жіночі імена. Його неспокійний сон перериває гусар Анри, по першому враженню – юний пустотливий ангел у мундирі. Казанова у хвилюванні: “Ви кредитор? Ви злодій? Ви гірше: / Ви чийсь чоловік! Ні, гарні для чоловіка. / Навіщо ви тут?
Навіщо на ложі / Сходить цей місячний промінь?” Діалог, як місячне світло, сплітає примхливі
Легковажний (покамест гаданий легковажним) янголя упархивает у вікно. Наступним вечором. Казанова наполегливий, Генриетта ухильна, він захоплений, вона ніжно глузлива: “Я ніколи так жагуче не любив, / Так ніколи любити вже не буду…
” За допомогою балакучих модисток відбувається перетворення гусара в блискучу даму. Тихо вкрадається питання: “Хто ти?” – “Таємниця”. …Хто б вона не була, вона
Виконана тонкої принадності; чемна тією вишуканою чемністю, що панувала в зачарованому світі замків і парків; дотепна, розумна; музична, як сама Музика, – вона скоряє всіх блискучих гостей аристократичної пармской вілли, де хазяїн-горбань, випадковий знакомец, дає прийом до її честі. Оркестр легко роняє “перлини менуету”, недбало тчуться шовкові нитки тонких мовлень, як раптом: “До вас посланий з листом. / – А! Сім печаток! / Казанове.
/ Моя любов, – розстатися ми повинні”. Останнє прощання – на “дорожньому розвалі”, у готелі “Терези”. Казанова в тузі молить залишитися з ним ще хоч ненадовго, вона непохитна – отчого? Атмосфера таємниці згущається…
Кільце, не прийняте їм назад, вона кине в завіконну ніч, але раніше того алмазною гранню вичертить на склі якісь швидкі слова – записку в Майбутнє, на які Казанова, захоплений розпачем, не зверне уваги… Але справді, чому розлука так неминуча? Чому їй повинне піти? Хто вона, нарешті?
Може бути, прийшла з іншого століття? Недарма їй відомо прийдешнє: “Коли-небудь, у стародавніх мемуарах, / Ти будеш їх писати зовсім сивий, / У богом забутому замку на чужині…” Може, місячна Генриетта – це лірична маска Цветаевой, її мрія пр самій себе: володарці серць, що спокусила Казанову? “Даю вам клятву, що тобі приснюся!
” …Тринадцять років через у ту ж кімнату того ж готелю Джакомо приводить свою тисяча першу подругу. Їй сімнадцять років, вона чарівна, бідна, жадібна – до грошей, насолод, плотських утіх. Він – ще Казанова, але вже як би загальний: професійний коханець, що не спалахує серцевим вогнем, а тільки пышет тілесним жаром… За вікном сходить місяць, высвечивает надряпані на склі слова: “Забудеш і Генриетту…
” Приголомшення: “Або я осліп?” – вибух, пристрасть, миттєво колишній Казанова наповнюється колишнім бурхливим розпачем. Дівчисько в страху й сльозах, хоче бігти. Але жагуча бура стихла, Казанова вже повернувся з минулого, уже знову готовий розважатися з тисяча першої…
И утішена красуня, звичайно, не може удержати цікавості: “А що це за букви?” – “Так – одне-єдине – пригода”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)