“Хто не проклинав станційних доглядачів, хто з ними не свари-вался? Хто, у мінуту гніву, не жадав від них фатальної книги, щоб вписати в оную свою марну скаргу на утиск, брутальність і несправність? Хто не почитає їхніми нелюдами людського роду, рівними покійним піддячим або, принаймні, муромським розбійникам? Будемо однак справедливі, постараємося ввійти в їхнє положення й, може бути, станемо судити про їх набагато поблажливіше. Що таке станційний доглядач? Сущий мученик чотирнадцятого
класу,, обгороджений своїм чином токмо від побоїв, і те не завжди (посилаюся на совість моїх читачів). Яка посада цього диктатора, як називає його жартівливо князь В’яземський? Чи не теперішня каторга? Спокою ні вдень, ні вночі. Всю досаду, накопичену під час нудної їзди, мандрівник зганяє на доглядачі”. “В 1816 році, у травні місяці, трапилося мені проїжджати через * * *скую губернію, по тракті, нині знищеному. Перебував я в дрібному чині, їхав на перекладних і платив прогони за два коней. Внаслідок цього доглядачі із мною не церемонилися, і часто бирал я з бою те, що, у думці моєму, випливало мені по праву. Будучи
молодий і запальний, я обурювався на низькість і малодушність доглядача, коли цей останній віддавав приготовлену мені трійку під коляску чиновного пана”. Станційний доглядач був людиною років п’ятдесятьох, свіжим і бадьорим. Дуня, чотирнадцятилітня дуже гарна дочка хазяїна, принесла самовар. Всі троє сталі розмовляти, начебто століття були знайомі. Прийшов час їхати. “У сінях я зупинився й просив у їй дозволу її поцілувати; Дуня погодилася… Багато можу я нарахувати поцілунків, з тих пор, як цим займаюся, але жоден не залишив у мені настільки довгого, настільки приємного спогаду”. Через кілька років герой знову виявився в тих самих місцях. “Побачити б знову дочку станційного доглядача! Зустрів подорожанина все той же доглядач, але сильно пристарілий, Самсон Вирин. На питання ” чиЗдорова твоя Дуня?”, батько нічого не відповів. Але випивши пуншу, почав своє оповідання. “Барині дарували її, та хусточкою, та сережками. Добродії проїзні навмисно зупинялися, нібито пообідати, аль отужинать, а справді тільки щоб на неї подолее подивитися. Бував пан, який би сердитий не був, при ній ущухає й милостиво із мною розмовляє. Повірите ль, пан: кур’єри, фельдъегеря з нею по напівгодині заговорювалися. Нею будинок тримався: що прибрати, що приготувати, за всім устигала. А я-те, старий дурень, не надивлюся, бувало, не нарадуюся; уже я чи не любив моєї Дуни, я ль не плекав мого дитяти; уже їй чи не було життя? Так ні, від лиха не отбожишься; що призначено, тому не минути” . Три роки тому назад на станцію приїхав військовий. “Знявши мокру, кошлату шапку, отпутав шаль і зірвавши шинель, проїзний з’явився молодим, струнким гусаром із чорними вусиками. Він розташувався в доглядача, почав весело розмовляти з ним і з його дочкою”. Потім у парубка так розболілася голова, що доглядачеві довелося поступитися на ніч йому своє ліжко. На інший день гусарові стало гірше. Послали за лікарем. Дуня стала за хворим доглядати. доктор, Що Приїхав, оглянув гусара й сказав, “що йому потрібно один спокій і що дні через два йому можна буде відправитися в дорогу”. Пройшов ще день, і гусар зовсім оправився. У неділю, коли приїжджому час був їхати, Дуня збиралася в церкву. Гусарові подали кибитку, і він викликався довезти неї. Дуни не було дуже довго, і доглядач пішов на пошуки. Підходячи до церкві, станційний доглядач побачив, що народ уже розходився, але Дуни не було ні в огорожі, ні на паперті. Ніхто дівчини не бачив. Увечері повернувся ямщик: “Дуня з тої станції відправилася далі з гусаром”. Старий не зніс свого нещастя; він відразу зліг у ту саму постіль, де напередодні лежав молодий ошуканець. А коли видужав, пішки відправився за своею дочкою. З подорожньої знав він, що ротмістр Мінський їхав зі Смоленська в Петербург. Незабаром довідався він, що гусар уже в Петербурзі й живе в Демутовом трактирі. Коли доглядач прийшов до Мінського, той прийняв його не дуже-те поштиво. Старий став просити, щоб гусар віддав йому дочка. Але Мінський відповідав, що Дуня любить його й буде щаслива. Потім, сунувши йому щось за рукав, він відчинив двері, і доглядач, сам не пам’ятаючи як, опинився на вулиці. Довго стояв доглядач нерухомо. Потім знайшов за обшлагом свого рукава трохи п’яти – і десятирублевих зім’ятих асигнацій. Він обурювався. Гроші кинув він на землю й пішов. Доглядач вирішив хоч раз ще побачити бідну свою Дуню. Але й цього разу не вийшло. “У цей самий день, увечері, ішов він по Ливарної, отслужив молебень у Всіх
С
корбних. Раптом промчалися перед ним франтівські дрожки, і доглядач довідався Мінського. Дрожки зупинилися перед триповерховим будинком, у самого під’їзду, і гусар вбіг на ганок”. Від кучерів старий довідалися, що Дуня живе в цьому самому будинку на другому поверсі. Доглядач піднявся. “Дві перші кімнати були темні, у третій був вогонь. Він підійшов до розчинених дверей і зупинився. У кімнаті, прекрасно прибраної, Мінський сидів у замисленості. Дуня, одягнена із всею розкішшю моди, сиділа на ручці його крісел, як наїзниця на своєму англійському сідлі. Вона з ніжністю дивилася на Мінського, намотуючи чорні його кучері на свої блискаючі пальці. Бідний доглядач! Ніколи дочка його не здавалася йому настільки прекрасною; він поневоле нею любувався”. Дуня, побачивши батька, “з лементом упала на килим. Переляканий Мінський кинувся неї піднімати й, раптом увидя у дверях старого доглядача, залишив Дуню, підійшов до нього” і виштовхнув на сходи. Старий вирішив відправлятися назад на свою станцію. Після цього від уже три роки батько не бачив дочки. Довго думав герой про доглядача й про бідний Дуне… Пізніше він знову проїжджав мимо. Старий доглядач із рік як помер, у будинку його оселився броварник. “Отчого ж він умер?” – запитав я пивоварову дружину. “Спився, панотець”, – відповідала вона. “А де його поховали?” – “За околицею, поруч покійної господарки його” . – “Чи не можна довести мене до його могили?” – “Чому ж не можна. Агов, Ванька! повно тобі з кошкою возитися. Проводь-Ка пана на цвинтар так укажи йому смотрителеву могилу” . Від хлопчика герой довідався, що влітку проїжджала бариня, що теж запитувала про старого доглядача й ходила до нього на могилу. Була вона “із трьома маленькими барчатами й з годувальницею, і із чорної моською; і як їй сказали, що старий доглядач умер, так вона заплакала й сказала дітям: “Сидите сумирно, а я сходжу на цвинтар”. А я було викликався довести неї. А бариня сказала: “Я сама дорогу знаю”. І дала мені п’ятак сріблом – така добра бариня!” “Вона лягла тут. і лежала довго. А там бариня пішла в село й призвала попа, дала йому грошей і поїхала, а мені дала п’ятак сріблом – славна бариня!”
