Скорочено ЛЕБЕДИНА ЗГРАЯ – ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК
(Стислий виклад)
Старенький, многогрішний, але немеркнучий Вавилон височіє над річкою Чебрецем – маленькою притокою Південного Бугу. Він розташований на кількох горбах, що немовби вічно ворогують між собою.
Саме тут живуть два Фабіяни – цап і чоловік, відомий тутешній трунар та мудрець. Левко Хоробрий (таке його справжнє ім’я) нібито походить з мудреців вавилонських. За його свідченням, колись Вавилон був двоярусним містом, оточеним валами, рештки яких збереглися й донині. Він мав дві вежі, а в центрі міста стояв Сонячний камінь,
З часом Вавилон втратив свою колишню велич. “Лишень стожильний люд вавілонський, у якому здавна змішувалася кров далеких і близьких народів, залишився собою й не остудив душі своєї до рідного Вавилона, так ніби час не заподіяв йому жодної шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звідки такі гарні коні, чи воли, чи й парубки, то відповідали на те з почуттям власної переваги:
Такий він – Вавилон. То спалить себе, то засяє цинковими дахами; то заведе волів круторогих, то – маленьких, витривалих монгольських коненят; то забурує вітряками, то ледь не старцює. Він нагадує лебедину зграю, що летить додому, долаючи кругосвітню втому. “І хоч людям прекрасне завше буде здаватись незвичним, та, як твердить тутешній філософ, у годину випробувань вони й самі чимось схожі на лебедину зграю в дорозі. Чи, бува, не отим своїм підсвідомим прагненням до якогось, справді незбагненно високого, там-то й не завше осмисленого до кінця?..”
Частина перша
Жив собі якось Орфей Кожушний – агент із розповсюдження німецьких швацьких машинок “Зінгер”. Багато років провів він у мандрах, але так і не навчився торгувати. А тому нічого не міг він дати в придане своїм вродливим дочкам. І вдався він тоді до хитрощів – зробив на своєму подвір’ї гойдалку, на яку стали приходити парубки. Так і познайомились з його дівчатами, і обрали їх за дружин. “Довше за інших Зінгерок вигойдувалася над урвищем Мальва – з усіма, хто полюбляв це романтичне місце і урвища під ним не страхався, аж поки не вигойдала собі дядька героя-оповідача Андріяна, високого, чубатого і майже безпорадно доброго”. Немолодий вже дядько, що чимало років провів у полоні, не звернув уваги на плітки щодо дівчини, і привів її до хати. Родичи дядька Волохи поплакали, покричали та й відділили молодим хатину.
Андріян був майстром на всі руки: чинбарював, столярував, нічникував, а найбільше славився копанням криниць. Умів визначити, де є вода. Він дуже любив Мальву і пишався нею.
Якось дядько застудився, копаючи криницю, й захворів. Мальму він відправив до батьків, щоб не вчепилася хвороба, а малий герой-оповідач носив йому їсти, слухав, як Фабіян читав хворому книжки.
Інколи до Андріяна заходив півторарукий Клим Синиця, комунар із Семи вод. Він привозив дядькові гостинці – то меду, то сиру. Та незабаром Андріян помер.
Клим був закоханий у тутешню красуню – Рузю. Але батьки піддали її за нелюбого Петра Джуру, що був старший від неї. Після смерті Рузиних батьків (не без його допомоги), Петро продав майно і виписав з Америки трактора. Рузя, що завжди була мовчазною, відтоді зовсім замкнулася в собі. Люди казали, що вона стала несповна розуму.
Клим Синиця народився у багатолюдному Козові, що славився своїми ярмарками. Вони з батьком торгували червоною глиною, яку батько добував неподалік. Втім їх ледь не арештували, вгледівши ревюлюційне бунтарство в червоному кольорі їхньої глини. Клима мнили до Першої Кінної, потім він став головою комуни, що розташувалася в поміщицькому маєтку. Він намагався усілякими способами підняти збанкрутіле господарство. Тож якось послав він хлопця, місцевого поета – Володю Яворського, на курси сироварів. Той повернувся справжнім майстром – і тепер їхній сир славився на всю ярмарку.
Мальва Кожушна, що іноді приїздила в комуну, познайомилась там з поетом. Вони закохалися один у одного, викликавши шалені ревнощі в її колишнього коханця – Данька Соколюка. Ці ревнощі переросли у ненависть до усієї комуни. Данько мав молодшого брата. Поки старший працює в полі, молодший порається у хаті. Іноді навіть вишиває. Батько їхній знайшов якось у панському маєтку скарб. Він так і помер у глинищах, не зізнавшись, де сховав його. Лише мати, яка знала місце сховища, розповіла синові перед смертю, що скарб цей треба шукати під грушею. Викопавши скриню, брати побачили, що це – колекція зброї. Та сусід Явтушок, який ненавидів братів, підгледів і заявив на них до сільради. Ненависть Явтушка була викликана тим, що він мав підозри у зраді дружини. Адже половина з його дітей дуже вже на нього не схожі. Хлопців заарештували, але незабаром, розібравшись, відпустили.
Левко придбав цапа, сподіваючись трохи збільшити свої мізерні прибутки. Цапа звали Фабіян, і це прізвисько швидко приліпилося й до господаря. Фабіян-цап був гордим, вільнолюбивим, любив ходити на чолі череди овець, відводив хазяїна після вечірки додому, міг самостійно добувати собі харч, за що нерідко бував битий. Мав розкішні бороду й роги, тому без нього не обходилися жодні збори та свята.
Невдовзі брати Соколюки запросили сироту, громадську чередничку Даринку, порядкувати в господарстві. Адже у хаті не вистачало жіночих рук.
Прийшовши якось до Мальви, Данько застав там поета. Незабаром хлопець був тяжко поранений. У лікарні він помер. Мальву ж, яка вже чекала дитину, відправили на курси сироварів у Кострому. У комуні стали шукати вбивцю. Сторож вітряка Тихін сказав бабці Отченашці, що це був його хазяїн, хуторянин Бубела. Після цього сторожа знайшли повішеним у вітряку. Всіх підозрюваних зібрали й відвезли до Глинська на слідство. Там між ними зав’язалася жорстока бійка. Бубелу, на якого падала найбільша підозра, було заарештовано.
Частина друга
Уночі посильний сільради Савка Чибіс скликав хазяїв Вавилона, серед них були й брати Соколюки та їхній сусід Явтушок Голий.
Куркулям” присудили величезний податок, а Соколюкам вказали, що вони тримають наймичку. Коли ж вони почали заперечувати, то їх примусили записати третину майна на Даринку. Явтух, який написав заяву на сусідів, був дуже розгніваний і збентежений, що йому не призначений податок. Йому дуже хотілося, щоби його вважали заможним. Втім, для того щоб заплатити податок, деяким хуторянам треба було б усе продати. Продавши майно, більшість з них втекли подалі. Адже стали поширюватися чутки про створення колгоспів, де треба буде працювати спільно, невідомо що за це отримуючи. Боніфацій Лясота, секретар сільради, склав докладний опис майна усіх мешканців Вавилону. Він заніс туди навіть Фабіяна, наголошуючи на тому, що той має великий прибуток від свого цапа. Незабаром Боніфація знайшли вдома в повітці повішеним.
Бубела одружився з багатою дівчиною Теклою, яка незабаром померла при пологах. Він став власником хутірця. Поїхавши до Києва, на поховання Столипіна, він приглядів собі красуню-монашку Парфену й умовив її їхати з ним. Хазяї почали збиратися в Бубели і домовилися, що на Йордань влаштують бунт і підуть на Глинськ, бо інакше влада зовсім їх задушить.
Скнара Боніфацій написав заяву в райпартком на Клима Синицю, який нібито виявив м’якість у боротьбі з куркулями й обкладенні їх податками. Завідуючий організаційним відділом Рубан, “чоловік рішучий, запальний, але справедливий”, перевірив дії уповноваженого Синиці й визнав їх правильними. Його до зборів призначили головою сільради замість Панька Кабанника (він колов кабанів у Вавилоні), на якого написав заяву все той же секретар Боніфацій.
Рубан організував СОЗ (спільне господарство), призначивши головою Петра Джуру, у якого був трактор. Зося, дружина Боніфація, приносила вечерю Фабіянові, там познайомилася з Рубаном, вони одне одному сподобалися. Якось їх захопили незадоволені хуторяни, і хотіли вчинити розправу. Але Фабіян втік (разом із своїм цапом). У найнапруженіший момент з’явився Джура на тракторі й розі гнав натовп.
Бубела помер, ідучи уночі з ярмарку. Парфена запросила на господарство Данила Соколюка.
На Водохреще на ставу зібрався народ. Чекали на священика, але замість нього привели зв’язаного Рубана, поставили на пофарбований буряковим квасом хрест із криги, і хотіли стріляти. Фабіян
Сказав, що хай тоді і його стріляють. Привели й Мальву. На розстріл вийшов навіть цап Фабіян, чим розсмішив натовп. Раптом хтось крикнув, що треба туди й Джуру, щоб вашим і нашим. Петро розгубився, кинувся бігти, але його тут же наздогнала куля. Хтось став перед Рубаном, намагаючись припинити кровопролиття. Виникла бійка.
Наступного дня всіх заколотників забрали. Втік лише Данько Соколюк.
На Бубелин хутір звели всю худобу висланих. Вівці панікували за господарями, собаки люто лаяли, не допускаючи чужих до хазяйства. Прийшли нові трактори, й Даринку послали на курси, бо вона цікавилася технікою. Рубан радо працював у колгоспі. До голови райпарткому Теслі приїхала бригада по заготівлі хліба. У її складі була непідкупна дружина Іванна Іванівна. “Буксирники” ходили з величезними сталевими щупами й протискали ними землю, навіть скрині, шукали сховане зерно. У Теслі в Лебедині батько виявився “одноосібником”. Його “розкуркулили” й вислали. Тесля, який поїхав розібратися, залишився там й очолив колгосп.
Явтушок утік з дороги, таємно повернувся додому, змайстрував возика і виїхав з родиною за тридцять п’ять кілометрів до Зелених Млинів, де живуть його родичі – лемки. Там, як говорив Явтух, зберегли і свободу, і традиції; платять податок та живуть собі вільно.
Довго мандрувала Явтухова валка з купою дітей. Коли прийшли до Зелених Млинів, виявилося, що там теж уже засновано колгосп, а родичів Явтухових забрано. Самого Явтушка теж заарештували наступного дня й також вислали. Пріся побула деякий час з дітьми у родичів оповідача та й вирішила повернутися додому. Невдовзі Явтушка відпустили, бо було “якесь роз’яснення щодо середняка”. Він також повернувся додому.
“Земле! – каже герой-оповідач. – Ти народжуєш нас наче тільки для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але тільки-но вони вщухають і починають ледь виднітися твої обрії, як ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе спочатку з висоти колиски… потім з маленьких віконець у чотири скельця… Тобі єдиній дано повертати з далеких країв лебедині зграї, – хто не чув, як тривожно вони курличуть, відшукуючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як розбиваються їхні безстрашні ватажки вночі об незнані скелі, аби інші жили й могли долетіти до тебе, той ніколи до кінця не збагне, що в людях живуть ті самі споконвічні закони землі обітованої. Для декого вони стають нездоланними лише у тридцяти п’яти мільйонах кілометрів від рідної землі, а для інших… досить і просто тридцяти п’яти кілометрів…”
Роман-дилогія В. Земляка “Лебедина зграя” (1971) – твір незвичайний і самобутній. Написаний він у жанрі так званої химерної прози, характерними рисами якої є показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людини з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя, в якому легко упізнати самого В. Земляка – великого патріота, людину, закохану у рідну землю. Дія роману відбувається у глухому Побуж’ї, в селищі Вавилон, наприкінці 20-х років минулого століття, у добу глибоких соціальних перетворень в Україні, коли народжувалися нові суспільні відносини, кипіли пристрасті, виникали гострі класові суперечки.
Уподовж років критика по-різному трактувала образи головних героїв – селянина Явтушка Голого, одвічного бідняка, та комуніста Максима Теслі як втілення основних проблем роману “Лебедина зграя”. За радянських часів Явтушок, який прагнув мати власну землю, господарство і з усіх сил дерся до “вавилонської” вершини (“вавилонська”, в розумінні автора, – незапершена, нездійсненна), видавався “кумедним і страшним”, а наміри комуніста Теслі розцінювалися як благородні та ідеологічно правильні. Сьогодні ж справжнім хижаком видається саме секретар райкому Тесля, що, засліплений ідеєю колективізації, навіть у природному прагненні батька мати власний притулок бачив вороже ставлення до влади.
Проте слід віддати Максимові належне: він щиро вірив у більшовицьку ідею колективізації і був упевнений в тому, що на селі будуть і нові молотарки, і нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову… Свої погляди він вкладає в тезу: “Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя”. Та не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями побудувати новий Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)