Хуха-Моховинка скорочено – Василь Королів-Старий

…Вона була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, “мізинчиком”. її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи. Коротко кажучи, це була дуже

гарна хушка, може, ліпша, як всі інші хухи в тому лісі.
Звали її Моховинка… Рід цих хух споконвіку жив у бору, тому вона була хухою-боровинкою. У лісі порядкував дуже добрий лісник, тому хухи жили спокійно та затишно. В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку – “братки”. Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.
Як і всі інші хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка
враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають хухи. Моховиночка найчастіш була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж, коли вона бігала по соснових старих глицях, що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як нони. Біля потоку була вона блакитною, як вода; на піску – жовтою, як пісок; між кущами шипшини – рожевою; на вереску – фіолетовою, на снігу ставала білою…
Одного разу Хуха прокинулася, бо змерзла, і побачила перший сніг. Водночас почула якийсь незнайомий звук: то був дід із сокирою, що рубав її сосну. Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки й розбудили лісника. Дід утік від нього, але ж мохо-шінчину хатинку було знищено.
Хухи були дуже самостійні, тож Моховинка подалася шукати власне житло, хоч родичі й кликали до себе. Моховинка бігла все далі й далі від домівки. З часом натрапила на щілину, через яку пролізла в козячий хлівець… Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і мох.
Так і стала хуха-боровинка хухою хлівною…
Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, й у хлівець вступила дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалась Моховинці.
Дівчинка увійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо Хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець…
Хуха мріяла удень і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до своєї батьківщини, але боялася зимового холоду. Одного дня в хліві трапилось нещастя: коза Лиска заплуталася у сітці. Моховинка кинулася кликати дітей і сповістила про нещастя.
Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці.
Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А Хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила…
Одного разу нечутно відчинилися двері й у хату увійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, в якій жила Моховинка, він кинув на неї сокиру, щоб її вбити, і влучив її по задній ніжці. А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь хушачий рід, бо тож – нечиста сила! Діти слухали й не вірили. Знали вони, яка вона мила, добра, нешкідлива. А вона пошкандибала до свого рідного бору.
…Всі хухи-боровинки раділи з її повороту. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу почали її кликати хатньою хухою, або кривенькою Моховинкою…
Минув рік. Знову у лісі нападало багато снігу. Моховинка бігла лісом, коли зненацька почула стогін. Вона метнулась в той бік й угледіла в наметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Шкода стало Моховинці діда, вона покликала інших хух, і всіразом врятували діда. Радий та щасливий, виліз він з наметуй став на снігу, але зрозумів, що заблукав, і застогнав знову.
Тоді перед ним об’явилася Хуха-Моховинка.
– Хуха! – затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.
– Так, я – хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою…
Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.
– Але ж тобі нема чого мене боятися! – продовжувала Моховинка. – Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми – добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, хухи, допомогли тобі вилізти з намету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною!
Хуха довела діда до узлісся. Радий, він питав, як їй віддячити.
– Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності. Але ж на пам’ятку цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у наметі. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!..
Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував. А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких хух…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Хуха-Моховинка скорочено – Василь Королів-Старий