Скорочено “Гра в класики” Кортасара
Дія відбувається в 1950-е рр. Орасио Оливейра, сорокалітній аргентинець без певних занять, живе в Парижу досить скромно на гроші,, що пересилаються зрідка з Буенос-Айреса багатими родичами. Його улюблене заняття – безцільно блукати по місту. Орасио вже досить давно приїхав сюди за прикладом співвітчизників, у яких прийнято відправлятися в Париж, як говориться, за вихованням почуттів. Занурений у себе, що безупинно аналізує свої думки, переживання, учинки, він переконаний у своєї “инаковости” і навмисно протиставляє себе навколишньої
Орасио відчуває абсолютну самітність, таке, коли неможливо розраховувати навіть на спілкування із самим собою, і тоді він запихає себе в кіно, або на концерт, або в гості до друзів. Він не може розібратися у взаєминах з жінками –
Для економії досить убогих засобів Орасио й Мага вирішують оселитися разом. “Ми не були закохані друг у друга, просто віддавалися любові з отстраненностью й критичною витонченістю”, – буде згадувати Орасио. Часом Мага навіть дратує його, оскільки вона не дуже освічена, не настільки начитана, він не знаходить у ній витонченої духовності, до якої прагне. Але Мага природна, безпосередня, вона – втілене всерозуміння
В Орасио є компанія друзів, куди входять художники Этьен і Перико, письменники Вонг, Гі Моно, Осип Грегоровиус, музикант Рональд, керамистка Бэпс. Своє інтелектуальне співтовариство вони нарікають Клубом Змії й щотижня збираються в мансарді Рональда й Бэпс у Латинському кварталі, де курять, п’ють, при світлі зелених свіч слухають джаз зі старих, заграних пластинок. Вони годинниками розмовляють про живопис, літературу, філософію, звично пікіруються, і їхнє спілкування скоріше нагадує не розмова друзів, а змагання снобів. Вивчення архіву старого, умираючого письменника Морелли, що колись задумали книгу, так і, що остались у виді розрізнених записів, дає рясний матеріал для обговорення сучасної манери листа, авангардної літератури, що по самій своїй суті є підбурюванням, розвінчанням і глузуванням. Мага почуває себе сіренької й незначної поруч із такими розумниками, блискучими фанфаронами сперечання
Але навіть із цими близькими за духом і напрямом думок людьми Орасио часом буває обтяжливо, він не випробовує глибокої прихильності до тих, з ким “по чистій випадковості перетнувся в часі й просторі”. Коли Рокамадур занедужує й Магу доводиться забрати маля й доглядати за ним, Орасио не в силах побороти досаду й роздратування. Байдужим залишає його й смерть дитини. Друзі, що влаштували своєрідний суд честі, не можуть простити Орасио ні його “усунення” у важкий для Маги момент, ні виявленої їм у цій ситуації нечутливості. Мага їде, і Орасио тільки тепер усвідомлює, що любив цю дівчину й, втративши її, втратився життєвого стрижня
Він виявляється по-справжньому самотній і, вибившись із уже звичного кола, шукає “братерства” у суспільстві бурлак, але попадає в поліцію й присуджений до висилки із країни. І от через багато років після від’їзду з батьківщини Орасио знову виявляється в Буенос-Айресі. Він тягне рослинне існування в кімнатці готелю й поблажливо терпить зворушливу міщанську дбайливість Хекрептен. Він підтримує тісне спілкування із другом юності Тревелером і його дружиною Талитой, що працюють у цирку. Орасио приємно їхнє суспільство, але завжди випробовує стосовно друзів манію духовних захоплень, він цього разу всерйоз побоюється “посіяти сумніви й порушити спокій добрих людей”.
Талита чимсь нагадує йому Магові, і він мимоволі тягнеться до неї. Тревелер трохи стурбований, зауважуючи це, але він дорожить дружбою з Орасио, у бесідах з яким знаходить віддушину після того, як довгий час страждав від відсутності інтелектуального спілкування. І все-таки Орасио ледве було мимохідь не руйнує щасливу любов друзів. Хазяїн цирку Феррагуто купує психіатричну клініку, і всі троє влаштовуються туди на роботу. У незвичній обстановці їм спочатку доводиться важко, а в Орасио всі частіше спостерігаються чудності в психіці, його мучить каяття, усе більше підступає впевненість, що Мага вмерла по ньнього провині
Переконавши себе, що Тревелер з ревнощів мають намір розібратися з ним, Орасио загрожує викинутися з вікна на плити брукованого двору. Довірчий тон і вірне поводження Тревелера змушують його відкласти задумане. Замкнувшись один у палаті й дивлячись із вікна, Орасио роздумує про можливий для себе виході: “Жахливо сладостный мить, коли найкраще ледве нахилитися долілиць і дати собі піти – хлоп! І кінець!
” Але внизу коштують люблячі, співчуваючі, стурбовані, що тривожаться за нього Тревелер і Талита. Фінал роману залишається відкритим. Чи зробив Орасио свій останній крок у порожнечу або роздумав – це має бути вирішувати читачеві. Чергування епізодів, коли Орасио після нездійсненого наміру звести рахівниця з життям знову виявляється в себе будинку, можуть бути просто передсмертним баченням. І все-таки здається, що, відчувши надійну дійсність людських відносин, Орасио погодиться з тим, що “єдино можливий спосіб піти від території – це влізти в неї по саму верхівку”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)