Скорочено “Доктор Серафікус” Домонтовича
Мінливо й мляво перебігають світлі струмки по великій круглій фонтанній мушлі. Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт води символізують для Комахи усталений спочинок на півгодини в ск, верику, коли він, напрацювавшись у бібліотеці, повертається додому. Після врочистої мовчазности бібліотеки, де лунке шепотіння й рип пера виростають у погрозу уявленої катастрофи, після книжкової тиші, коли біла одноманітність прямокутників паперу, книжок, лискованої
Галас заспокоює тим, що дратує. Ірця біжить, підстрибуючи, назустріч: – Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комаха! Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сідає. – Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваєш? – Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, які в тебе сьогодні книжки. Власне, її цікавлять не книжки, а малюнки. Ірці байдуже, що дивитись, аби дивитись, вона охоче переглядатиме й праці акад. Павлова, і Рошерівський “Mythologisches Lexikon”, і атлас
В Ірці досить розвинене почуття умовности, щоб на свої запитання задовольнитися з тих двох відповідей і пояснень, які вона дістає від дяді Комахи, дарма що деякі з цих відповідей межують із знущанням. – Що це? – питає Ірця, показуючи малюнок доби палеоліту, де на камінці вирізьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя. – Це, – пояснює Комаха з щирою й непідробленою сумлінністю людини, що звикла ніколи не зважати на авдиторію, – це рінерит з оріньякської стоянки Реб’єр. Дівчина одриває голову від книжки, щоб подивитись, чи він жартує, чи ні. Упевнившись, що він говорить серйозно, і, муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортає сторінки далі. Людські постаті в тваринних машкарах, подібні на американських мавпочок з дротяними ніжками, привертають увагу Ірці.
Ірця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторінці пляму, і питає: – А це? – Це малюнок на костяній тарахкалці Мадленського шару з-під скелі Меж на півдні Франції. Оці-о люди танцюють святий танець сарн. Ірця захлинається од веселого реготу. – Які смішні! Які вони смішні! І я хочу так! – Ірця починає плигати, у стилізованій подібності відтворюючи рухи людей кам’яного віку. Таблиці в книжках з рефлексології можуть зворушити й не менше од картин сучасних французьких та німецьких експресіоністів. Цікавість Ірчина така різноманітна й всеосяжна, що досягає ступенів мудрої й лагідної байдужости: їй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнків, ані таблиць. Перегорнувши таку книжку з початку до кінця і ще раз розкривши її, щоб саму себе перевірити, вона розчаровано каже: – Який ти, справді, такий, дядю Комахо! – Який? – А такий. – вона підшукує слова і несподівано для себе знаходить: – Такий абсолютний дивак.
Навіщо ти носиш з собою зовсім порожні книжки? Комаха заздрить Ірці. Після тридцятьох років усі книжки здаються прочитаними і всі продуманими. Він уже пізнав ту гірку огиду пересичености перед книжками, отеє taedium libelli, що з року в рік збільшується і що від нього попри всі зусилля вже ніколи не можна звільнитись, коли зникає колишня юнацька віра в книжки і марною стає надія, що якась нова книжка раптом, як виграш у льотерії, принесе несподіваний дар визволення. Така доля кожної людини, що має справу з книжками. Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити її. Бібліофіли, бібліологи, бібліотекарі майже ніколи не пишуть книжок. Іноді, правда, серед них можна натрапити на осіб, що з маніякальною упертістю протягом десятиліть незмінно працюють над однією якою-небудь працею, але вони ніколи її не кінчають.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)