Переказ роману Пастернаку “Доктор Живаго”

Тема “людин і ревалюція” хвилювала багатьох письменників XX століття. І це природно. Занадто велике виявився її вплив на людей, занадто багато було покалічених доль. Захопи, прокльони, апатія й розпач, спроби зрозуміти й прийняти, незважаючи ні на що. Роман Бориса Пастернаку “Доктор Живаго” – Історія життя типоваго “позитивного” інтелігента тієї пори, розумних, талановитих, допитливих, позбавлених звичайних забобонів, що жадає не повірити (що завжди простіше), а осмислити й зрозуміти. Це й хроніка того років – з погляду декількох

сімей, близьких по спорідненню, дружбі, сусідству.

Алі сама головні – це хроніка щиросердечного стану Юрія Живаго, його пошуки істини, його думки про навколишньому, його спроби зрозуміти, чому Росія йде настільки криваваю дорогою. Автор віддає героєві роману не тільки сваї кращі вірші, алі й самі сваї таємні, самі виношені думки, його вустами намагається передати сває бачення подій, потрясших країну. Умовно говарячи, роман “Доктор Живаго” – це історія боротьби людини, Особистості, із загальним ходом історії. Історія давити, ламає, змушує упокоритися, щоб вижити. Так, як упокорюються багато хто.

І не ті щоб головний герой (а з їм і автор) прийняли ревалюцію в багнети. Обоє вані прекрасно розуміють, як розуміли це практично всі чесні інтелігенти тієї пори, що ревалюція неминучо. Її підготувала та епоха, коли “ненажери тунеядци на голодуючих трудівниках їздили, заганяли до смерті”. “Бруд, тіснота, убогість, наруга людини в трудівнику, наруга жінки. Була що сміється, безкарна нахабність розпусти матусиних синів, студентів белоподкладочников і купчиков.

Шуткою або спалахом зневажливаго роздратування відділилися від сліз і ськарг обібраних, ськривджених, спокушених”. Живаго прекрасно усвідомлює, що при всіх перевагах особисто його існування, “основна товща народу століттями вела немислиме існування… неприродність і несправедливість такого порядку давно замічена”. Розуміє він і ті, що “часткове підновлення старого отут непридатне, потрібно його корінне ламання. Може бути, вану спричинить обвал будинку. Ну так що ж? З того, що це страшно, адже не треба, що цього не буде?” Правда, виявляється, що одна праворуч – міркувати про необхідність ламання, і зовсім інше – бачити теперішні, не умоглядні, трупи на вулицях і боятися за палю сім’ю. Юрій Живаго біжить із сім’єю з Моськви від голоду й розрухи – і по дорозі бачить “криваву колошматину й человекоубоину, яким не передбачалося кінця. Бузувірства біл і черваних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножували.

Від крові нудило, вану підступала до горла й кидалася в голову, нею запливали ока”. Алі як трапилося, що ідея загального добра обернулася повною сваєю протилежністю? Так, з одному боку, як завжди буває, до перемігшої сторони примкнуло багато всякого бруду – кар’єристів, просто людей нечесних і жорстоких. Алі як терплять, як допуськають інші? Лара Антипова, улюблена Юрія, міркує: “Головним лихому, коренем майбутнього зла була втрата віри в ціну власної думки. Уявили, що година, коли додержувалися вселянь морального чуття, минула, що тепер треба співати йз загального голосу й жити чужими, всім нав’язаними поданнями”. Це ясно видно на прикладі того ж Дудорова, у якого власна думка вмерла після посилання, і він сам говарить, “що довади обвинувачення, звертання з їм у в’язниці й по виходу з її й особлива співбесіди віч-на-віч зі слідчим провітрили йому мозки й політично його перевиховали, що в нього відкрилися на багато чого очі, що як людина він виріс”.

І автор зауважує: “Доброчесні мовлення Інокентія були в дусі часів”. І далі: “Невільна людина завжди ідеалізує палю не валю”. Алі Дудоров “перевиховався” після тяжких випробувань – a y багатьох спрацював інстинкт виживання. Наслідку цієї загальної наляканості, страху перед власною думкою мі відчуваємо й зараз. У чому ж головна відмінність героя від його ж друзів-інтелігентів, чому він користується настільки явною симпатією автора, і чому він настільки дратує влади? Юрій Живаго лякає близьких і провакує влади не тім, що влучно стріляє й готується до боротьби, а тім, що не бажає й не може жити чужою думкою. Йому життєва необхідно самому у всім розібратися, вусі судити судом сваєї совісті. І не указ йому ні загальна думка, ні пряма загроза життю його й близьких. Він не розклеює прокламацій, не призиває народ до боротьби, алі він небезпечний, як тієї хлопчик з Казки Андерсена, що рано або пізно в простоті сваєї може крикнути: ” Той^-Ті-корол-ті голий”.

У ньому немає розпачливаї безстрашності Антипова-Стрельни-Кова, алі є, можлива, більше – мужність дивитися фактам в очі й мужність вірити собі. Життя жорстоко обходитися з героєм. Ні, його не розстрілюють, навіть посадити не встигають – алі він втрачає сім’ю, улюблену жінку, втрачає смак до улюбленої роботи – медицині, тварчість його нікому не потрібно, що утомилася й сумна людина без певних зайняти, “схожий на шукача правди йз простолюду”… І коли займеться надія, з’явиться можливість писати – гине від серцеваго приступу в несправному трамваї. Ця смерть – від ядухи – дуже сим-валично. Від моральної ядухи гинула російська інтелігенція. Частина її була розстріляна, згнила в таборах, загинула від голоду, хвароб у роки ревалюції й цивільної виття-‘ ни, частина виїхала або була вигнана за кордон, частину стрілялася й вішалася сама, не винеся цинізму повсякденності.

Заті з’явилася заміна – такі “швандери” від літератури, ті, хто не випробовував особливих щиросердечних борошн побачивши нелюдськості що відбуває. Сам Пастернак, що прийняв ревалюцію з тією захопленою жертовністю, що так характерний для великих поетів тієї години (того ж Блоку, наприклад), дуже довго намагався знайти виправдання насильству, порівнював свій година із епохою Петра, коли перетварення теж сусідили із заколотами й стратами. Кінець таким його поглядам поклав 1932 рік, коли він разом з іншими письменниками відправився на Урал збирати матеріали про життя новаго сіло. Побачене перевернуло всі його життя. Він визнавався потім у спогадах: “Ті, що я там побачив, не можна виразити ніякими словами

Це було таке нелюдське, неуявне горі, таке страшне нещастя, що вано… не укладалося в границі свідомості. Я занедужав, цілий рік не міг спати”. Згодом, в “Докторі Живаго”, він висуває палю версію потім масових репресій, що пішли, – було потрібно утопити в крові правду про жахи колективізації, посіяти масовий жах, щоб ніхто не смів і подумати, не ті що виговарити. Юрій Живаго в цьому змісті – фігура рідка й героїчно. По великому рахунку, він виграв. Так, не вдалося щастя, так, загублені улюблені люди, так, життя суваре й безглуздо. Алі до останнього подиху залишалася живий Душу, не продана й не віддан.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ роману Пастернаку “Доктор Живаго”

Categories: Скорочені твори

Links