Школа дурнів (стисло)
Герой навчається у спеціальній школі для недоумкуватих дітей. Але його хвороба відрізняється від того стану, в якому перебуває більшість його однокласників. На відміну від них, він не вішає кішок на пожежній драбині, не поводиться нерозумно і дико, не плює нікому в обличчя на великих перервах і не мочиться в кишеню. Герой має, за словами вчительки літератури на прізвисько Водокачка, виборчої пам’яттю: він запам’ятовує тільки те, що вражає його уяву, і тому живе так, як хоче сам, а не так, як хочуть від нього інші. Його уявлення про реальність
Герой вважає, що його хвороба – спадкова, що дісталася йому від покійної бабусі. Та часто втрачала пам’ять, коли дивилася на що-небудь гарне. Герой подовгу живе на дачі разом з батьками, і краса природи оточує його постійно. Лікуючий лікар, доктор Заузе, навіть радить йому не їздити за місто, щоб не загострювати хвороба, але герой не може жити без краси.
Найважче прояв його хвороби – роздвоєння особистості, постійний діалог з “іншим собою”. Він відчуває відносність часу, не може розкласти життя на “вчора”, “сьогодні”,
Директор спецшколи Перилла вводить принизливу “тапочную систему”: кожен учень повинен приносити тапочки в мішку, на якому великими літерами повинно бути зазначено, що він навчається в школі для недоумкуватих. А улюблений вчитель героя, географ Павло Петрович Норвегії, найчастіше ходить зовсім без взуття – у всякому разі, на дачі, де він живе неподалік від героя. Норвегова сковує солідна, звична для нормальних людей одяг. Коли він стоїть босоніж на платформі електрички, здається, що він ширяє над щербатими дошками та плювками різних достоїнств.
Герой хоче стати таким же чесним, як Норвегія – “Павло, він же Савл”. Норвегії називає його молодим іншому, учнем і товаришем, розповідає про насилає вітер і сміється над книгою якогось радянського класика, яку дав герою його батько-прокурор. Замість цієї Норвегія дає йому іншу книгу, і герой відразу запам’ятовує слова з неї: “І нам те любо – Христа ради, нашого світла, постраждати”. Норвегії говорить, що в усьому: в гірких чи криниця народної мудрості, в солодких чи висловах і промовах, в поросі знедолених і в страху наближених, в блукацької торбах і в Юдиних сумах, у війні і в світі, в мареві і в мураві, засоромляться і страждання, в темряві й світлі, в ненависті і жалості, в житті і поза нею – у всьому цьому щось є, може бути, небагато, але є. Батько-прокурор приходить в сказ від цієї безглуздої нісенітниці.
Герой закоханий в тридцятирічну вчительку ботаніки Вету Акатова. Її батько, академік Акатов, коли-то був заарештований за чужі ідеї в біології, потім відпущений після довгих знущань і тепер теж живе в дачній місцевості. Герой мріє про те, як закінчить школу, швидко вивчиться на інженера і одружується на вете, і в той же час усвідомлює нездійсненність цих мрій. Вета, як і взагалі жінка, залишається для нього загадкою. Від Норвегова він знає, що відносини з жінкою – щось зовсім інше, ніж говорять про них цинічні написи в шкільному туалеті.
Директор, підбурюваний завучем Шийної Трахтенберг-Тінберген, звільняє Норвегова з роботи за крамолу. Герой намагається протестувати, але Перилла загрожує відправити його в лікарню. Під час останнього свого уроку, прощаючись з учнями, Норвегії говорить про те, що не боїться звільнення, але йому нестерпно боляче розлучитися з ними, дівчатками і хлопчиками грандіозної епохи інженерно-літературних потуг, з Тими Хто Прийшли і підуть, забравши з собою велике право судити, не будучи засудженими. Замість заповіту він розповідає їм історію про Тесляр в пустелі. Цей тесляр дуже хотів працювати – будувати будинок, човен, каруселі або гойдалки. Але в пустелі не було ні цвяхів, ні дощок. Одного разу в пустелю прийшли люди, які пообіцяли теслі і цвяхи, і дошки, якщо він допоможе їм вбити цвяхи в руки розпинали на хресті. Тесляр довго вагався, але все-таки погодився, тому що він дуже хотів отримати все необхідне для улюбленої роботи, щоб не померти від неробства. Отримавши обіцяне, тесляр багато і з задоволенням працював. Розп’ятий, вмираюча людина одного разу покликав його і розповів, що і сам був теслею, і теж погодився убити кілька цвяхів у руки розпинаємо… “Невже ти досі не зрозумів, що між нами немає ніякої різниці, що ти і я – це один і та ж людина, хіба ти не зрозумів, що на хресті, який ти створив в ім’я свого високого плотницкого майстерності, розіп’яли тебе самого і, коли тебе розпинали, ти сам забивав цвяхи “. Незабаром Норвегії вмирає. У труну його кладуть в купленій в складчину незручною, солідної одязі. , Герой закінчує школу і змушений зануритися в життя, де натовпи розумників рвуться до влади, жінкам, машинам, інженерним дипломам. Він розповідає про те, що точив олівці в прокуратурі у батька, потім був двірником в Міністерстві Тривог, потім – учнем в майстерні Леонардо в рові Міланській фортеці. Одного разу Леонардо запитав, яким має бути особа на жіночому портреті, і герой відповів: це має бути особа вети Акатова. Потім він працював контролером, кондуктором, зчіплювачем, перевізником на річці… І всюди він відчував себе сміливим правдолюбцем, спадкоємцем Савла. Автору доводиться перервати героя: у нього скінчилася папір. “Весело розмовляючи і перераховуючи кишенькову дрібниця, ляскаючи один одного по плечу і насвистуючи дурні пісеньки, ми виходимо на тисяченогую вулицю і чудесним чином перетворюємося на перехожих”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)