Що залучає мене в поезії Пушкіна

Насамперед, особистість самого поета, багатогранн і незбагненна, спілкуючись із якої, випробовуєш почуття, подібне тому, що переживає альпініст при підйомі до сніжної вершини. Наш технократический століття чимало постаралося, щоб занурити людини в безодню низинних страстей і закрити для нього сяючу сніжну вершину людського духу.

“Вивчаючи його утвору, можна чудовим образом виховати в собі людини”, – сказав В. Г. Бєлінський. Хочеться пояснити – доконаної людини, точніше, людини, що невпинно прагне до самовдосконалення. Таким

був Пушкін.

Що ж становить першооснову його духовної організації? Вичерпна відповідь ми знайдемо в дивному вірші “Пророк”. Написане в 1826 році в селі Михайлівський, цей вірш є маніфестом творчої діяльності поета. Громадянська мужність, вірність своєму призначенню – призначенню поета-пророка, чий шлях обіцяє “і праця й горе”, не може не захоплювати в Пушкіні. Томимые “духовною спрагою” знайдуть у його віршах поживу для розуму й серця. Читаючи його вірші, розумієш, що щастя – у служінні іншим, у самовіддачі, а не в корисливості й накопиченні.

Захоплює високий патріотизм поета, заснований

на глибокій любові до Батьківщини.

Два почуття дивно близькі нам,

У них знаходить, серце їжу:

Любов до рідного попелища,

Любов до отеческим трун.

(“Два почуття дивно близькі нам”)

“И хоч байдужому тілу

Дорівнює всюди зотлівати,

Але ближче до милої межі

Мені все б хотілося почивати.

(” чиБроджу я уздовж вулиць шумних…”)

Патріотизм поета, природного й шляхетного, позбавленого шовіністичного й великодержавного настроїв, був би уражений, зумій він зараз хоч на хвилинку повернутися на “рідне попелище”. Важко було б йому “пізнати” рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. Так що там уражено! Одна мінута телереклами повалила б поета в шоковий стан.

Дивна грань пушкінського таланта – це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою й навколишнім світом:

Як щасливий я, коли можу покинути

Докучный шум столиці й двору

И втекти в пустельні діброви…

(“Як щасливий я”)

Картини природи, створені його пером, – це едем, де людин щасливий за всіх часів року:

Під блакитними небесами

Чудовими килимами,

Блищачи на сонце, сніг лежить,

Прозорий ліс один чорніє,

И ялина крізь іній зеленіє,

И річка під льодом блищить.

(“Зимовий ранок”)

Сумовита пора!

Очей очарованье!

Приємна мені твоя прощальна врода –

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і золото одягнені ліси…

(“Осінь”)

Перечитуючи “Вакхическую пісню”, віриш, що життя – не “дарунок даремний, дарунок випадковий”, а безмежний і потік, що не припиняється. Варто жити, щоб “мислити й страждати”, тому що тільки цей шлях веде до сходження.

Як ця лампада блідне

Перед ясним сходом зорі,

Так помилкова мудрість мерехтить і жевріє

Перед сонцем безсмертним розуму…

Так здраствує сонце, так зникне тьма!

До гармонічного світовідчування й мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання й поклоніння красі:

Я думав, серце забуло

Здатність легку страждати,

Я говорив: тому, що було,

Уж не бувати, уже не бувати!

Пройшли захвати й суми,

И легковірні мрії…

Але от знову затріпотіли

Перед потужною владою краси.

(“Я думав, серце забуло”)

Висока самовіддача у всім: у Творчості, у дружбі, у любові – це той чарівний магніт, за допомогою якого наш зв’язок з Пушкіним із плином років стає усе більше глибокої й міцною. В інтимній ліриці поета, за словами Бєлінського, знайшли вираження изящнейшие й благороднейшие властивості пушкінської натури. Відданість друзям-ліцеїстам і друзям-декабристам доведена на ділі. Краще тому доказ – вірш “Арион”. Умів він бути вдячним і поспішав підставити плече друзям, про що читаємо у віршах “До Чаадаєва”, “У глибині сибірських руд”, “И. И. Пущину”.

Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: “Рідіє хмар летуча гряда…”, “Спалений лист”, “Усе в жертву пам’яті твоєї”, “На пагорбах Грузії”, “Я вас любив…”, “Що в ім’ї тобі моєму…”, “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”, ” Мадонна “. Щораз вони знаходять відгук у наших душах.

Давайте читати й перечитувати Пушкіна, щораз запитуючи себе: чи вмію я бути мужнім, віддан, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно прагнути, подібно альпіністові, до вершин того, над чим не владний час, – до вершин людського духу. Нехай зберігає наші душі священний талісман – пушкінська поезія, – у якій прихована таємнича сила.

Захоплює високий патріотизм поета, заснований на глибокій любові до Батьківщини.

Два почуття дивно близькі нам –

У них знаходить серце їжу:

Любов до рідного попелища,

Любов до отеческим трун.

(“Два почуття дивно близькі нам”)

И хоч байдужому тілу

Дорівнює всюди зотлівати,

Але ближче до милої межі

Мені все б хотілося почивати.

(” чиБроджу я уздовж вулиць шумних…”)

Патріотизм поета, природного й шляхетного, позбавленого шовіністичного й великодержавного настроїв, був би уражений, зумій він зараз хоч на хвилинку повернутися на “рідне попелище”. Важко було б йому “пізнати” рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. Так що там уражено! Одна мінута телереклами повалила б поета в шоковий стан.

Дивна грань пушкінського таланта – це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою й навколишнім світом:

Як щасливий я, коли можу покинути

Докучный шум столиці й двору

И втекти в пустельні діброви…

(“Як щасливий я”)

Картини природи, створені його пером, – це едем, де людин щасливий за всіх часів року:

Під блакитними небесами

Чудовими килимами,

Блищачи на сонце, сніг лежить;

Прозорий ліс один чорніє,

И ялина крізь іній зеленіє,

И річка під льодом блищить.

(“Зимовий ранок”)

Сумовита пора! Очей очарованье!

Приємна мені твоя прощальна врода –

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і в золото одягнені ліси.

(” Осінь “),

Перечитуючи “Вакхическую пісню”, віриш, що життя не “дарунок даремний, дарунок випадковий”, а безмежний і потік, що не припиняється. Варто жити, щоб “мислити й страждати”, тому що тільки цей шлях веде до сходження.

Як ця лампада блідне

Перед ясним сходом зорі,

Так помилкова мудрість мерехтить і жевріє

Перед сонцем безсмертним розуму.

Так здраствує сонце, так зникне тьма!

До гармонічного світовідчування й мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання й поклоніння красі:

Я думав, серце забуло

Здатність легку страждати,

Я говорив: тому, що було,

Уж не бувати! Уже не бувати!

Пройшли захвати, і суму,

И легковірні мрії…

Але от знову затріпотіли

Перед потужною владою краси.

(“Я думав, серце забуло”)

Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: “Рідіє хмар летуча гряда…”, “Спалений лист”, “Усе в жертву пам’яті твоєї”, “На пагорбах Грузії”, “Я вас любив…”, “Що в ім’ї тобі моєму…”, “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”, “Мадонна”. Щораз вони знаходять відгук у наших душах. Давайте читати й перечитувати Пушкіна, щораз запитуючи себе: чи вмію я бути мужнім, віддан, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно прагнути, подібно альпіністові, до вершин того, над чим не владний час, – до вершин людського духу. Нехай зберігає наші душі священний талісман – пушкінська поезія, – у якій прихована таємнича сила.