Що в ім’ї тобі моєму? (по творчості Пушкіна)
“Що в ім’ї тобі моєму?” – це питання – одночасно плід творчого пошуку творця й свідчення того, що для кожної людини це ім’я має своє особливе, неповторне, індивідуально певне значення. Для когось Пушкін – поет-лірик, для когось – проникливий прозаїк, для когось – філософ, аналітик. Кого б не відкрили ви для себе в Пушкіні, вірно одне: кожної, принаймні, російській душі необхідно його невидима присутність. “У ньому російська душа, російська Мова, російський характер”, – захоплювався Гоголь талантом Пушкіна. Великий
Доля Поета, нелегка й завжди покрита завісою загадковості, таємницею. Але що значить доля для людини, вірного своїм переконанням, ідеалам, своєї любові до Батьківщини! Головне – душа жива, і серце не хоче, не може здатися без бою. Такий і Олександр Пушкін, які б удари долі не довелося йому винести, які б випробування не загрожували незахищеної й одночасно стійкій душі його, серце завжди, не зупиняючись, продовжувало битися для інших. От справжній
И довго буду тим люб’язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив…
И знову перед нами поет – провидець, що почуває кожний порив неосяжної душі народу. Знаючи щиросердечну спрагу російської людини, Пушкін створює добутку тонкої, сміливої, природної, доброї, позбавленої фальші. І російська душа просто не може не побачити, не відчути ту теплоту, що виходить від його створінь. Своїм складом, чистий і сильним, поет будить лише глибокі й щирі почуття.
Не можна не погодитися з В. Г. Бєлінським, що, читаючи утвору Пушкіна, “можна чудовим образом виховати в собі людини”. Кожний рядок поета “дихає” любов’ю до минулого свого народу, до людей, до життя. І ми почуваємо цю всеосяжну “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний, до нього не заросте народна стежка…” – Олександр Сергійович знайшов шлях до серця людини, залишившись у пам’яті людської. Пушкіна – “явище надзвичайне”, особистість, що зуміла лицезреть Майбутнє, що залишилося на Землі назавжди. У серцях людей.
Але в дні суму, у тиші,
Вимов його, тужачи;
Скажи; є пам’ять про мене,
Є у світі серце, де живу я…
Поет вірив, що не одне серце буде його пам’ятати й дбайливо зберігати пам’ять про нього, і виявився прав. А Його неземним, незримим продовженням є рядки, поетичні й прозаїчні, знову й знову народжуються в серцях людей.
Мабуть одне з найважливіших питань, що коштують перед художниками, письменниками, поетами, – це осмислення ними ролі мистецтва, літератури в житті суспільства. Чи потрібна поезія людям? Яка її роль? Чи досить мати віршований дарунок, щоб стати поетом? Ці питання глибоко хвилювали А. З Пушкіна. Його міркування на цю тему знайшли повне й глибоке втілення в його віршах. Бачачи недосконалість миру, поет замислювався над тим, чи можна змінити його засобом художнього слова, кому дається “долею витійства грізний дарунок”.
Своє подання про ідеальний образ поета Пушкін втілив у вірші “Пророк”. Але поет не народжується пророком, а стає ім. Цей шлях повний болісних випробувань і страждань, яким передують сумний роздум пушкінського героя про тім злі, що міцно вкоренилося в людському суспільстві й з яким він не може упокоритися. Стан поета говорить про те, що він небайдужий до происходящему навколо й у той же час неспроможний що-небудь змінити. Саме до такої людини, що “духовної жаждою млоїмо”, є посланник Бога – “шестикрылый серафим”. Пушкіна докладно й детально зупиняється на тім, як відбувається переродження героя в пророка, якою жорстокою ціною він здобуває якості, необхідні щирому поетові. Він повинен бачити й чути те, що недоступно зору й слуху звичайних людей. І цими якостями наділяє його “шестикрылый серафим”, доторкаючись до нього “перстами легенями, як сон”. Але такі обережні, ніжні рухи відкривають перед героєм увесь світ, зірвавши з його покрив таємниці.
И почув я неба содроганье,
И горний ангелів поле,
И гад морських підводний хід,
И дольней лози прозябанье.
Потрібно мати чималу мужність, щоб увібрати в себе всі страждання й все різноманіття миру. Але якщо перші дії серафима заподіюють поетові тільки моральний біль, те поступово до неї приєднуються й фізичні мучення.
И він до вуст моїм припав
И вирвав грішну мою мову,
И празднословный, і лукавий,
И жали мудрыя змії
У вуста завмерлі мої
Вклав десницею кривавої.
Виходить, нове придбане поетом якість – мудрість – дається йому через страждання. І це не випадково. Адже щоб стати мудрим, людина повинен пройти важкий шлях шукань, помилок, розчарувань, випробувавши численні удари долі. Тому, напевно, довжина в часі прирівнюється у вірші до фізичного страждання.
ЧиМоже поет стати пророком, володіючи, крім поетичного таланта, тільки знанням і мудрістю? Ні, тому що трепетне людське серце здатне піддаватися сумніву, воно може стискуватися від страху або болю й тим самим перешкодити йому виконати велику й шляхетну місію. Тому серафим робить останнє й саме жорстоке дійство, вклавши в розсічені груди поета “угль, що палає вогнем”. Символічно, що тільки тепер пророк чує глас Всевишнього, що дає йому мета й сенс життя.
И Бога глас до мене воззвал:
“Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї
И, обходячи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей”.
Таким чином, поезія в поданні Пушкіна існує не для тішення вибраних, вона є могутнім засобом перетворення суспільства, тому що несе людям ідеали добра, справедливості й любові. Все творче життя Олександра Сергійовича Пушкіна з’явилося яскравим свідченням вірності його думок. Його смілива вільна поезія протестувала проти гноблення народу, призивала до боротьби за його волю.
Вона підтримувала дух засланих друзів-декабристів, вселяла їм мужність і стійкість.
Свою основну заслугу Пушкін бачив у тім, що, подібно поетові-пророкові, будив у людях доброту, милосердя, прагнення до волі й справедливості. Тому, стикнувшись із гуманістичною пушкінською поезією, ми відчуваємо потребу стати краще, чистіше, учимося бачити навколо красу, гармонію. Виходить, поезія дійсно здатна перетворити мир
(1 votes, average: 5.00 out of 5)