Що краще – істина або жаль?
“Що краще – істина або жаль?” Людина – от правда! Треба поважати людини! М. Горький Навряд чи хтось стане сперечатися, що Горький – гуманіст і великий письменник, що пройшов більшу школу життя
Його добутки написані не на догоду читаючій публіці – у них відбиті правда життя, увага й любов до людини. І з повним правом це можна віднести до його п’єси “На дні”, написаної в 1902 році. Вона дотепер тривожить питаннями, поставленими в ній драматургом. Дійсно, що краще – істина або жаль?
Якби питання було сформульовано трохи
Гордо!” Йому протипоставлений Лука – добрий, жалісливий і “лукавий”, що свідомо навіває “сон золотий” змученим нічліжникам. А поруч із Лукою й Сатиным є ще одна людина, що теж сперечається про істину й сострада-нии,
Саме він, як мені здається, є носієм істини жалю. Це випливає із самої п’єси, з того, як вона була захоплено прийнята глядачами. П’єсу читали в ноч-лежанню, босяки плакали, кричали: “Ми гірше!” Цілували й об-нимали Гіркого
Сучасно звучить вона й зараз, коли на-чали говорити правду, але забули, що таке милосердя й з-страждання. Отже, дія відбувається в нічліжці Костылевых, що представляє собою “підвал, схожий на печеру”, під ” тяже-лыми кам’яними зводами”, де панує тюремний півморок. Тут животіють босяки, що потрапили “на дно життя”, куди їх безжалісно викинуло злочинне об-щество.
Хтось дуже точно сказав: “На дні” – це приголомшлива картина цвинтарі, де заживо поховані коштовні по своїх задатках люди”. Не можна без внутрішнього здригання бачити намальований драматургом мир убогості й безправ’я, мир злості, роз’єднаності, мир відчуження й самітності, слы-шать лементи, погрози, глузування. Герої п’єси втратили про-шлое, вони не мають сьогодення, тільки Кліщ вірить, що ви-рветься звідси: “Вилізу… шкіру здеру, а вилізу…
” Тепліє слабка надія на інше життя з Наташей у злодія, “ворова сина” Васька Попелу, мріє про чисту любов повія Настя, щоправда, її мрії викликають у навколишнє злісне глузування. Інші упокорилися, скорилися, не думають про Майбутнє, втратили всяку надію й остаточно усвідомили свою непотрібність. А по суті, всі мешканці поховані тут заживо. Жалюгідний і трагичен Актор, спившийся, що забув своє ім’я; роздавлена життям, терпляче страждаюча Ганна, що перебуває при смерті, не потрібна нікому (чоловік чекає її кончини як звільнення); розумний Сатин, що був телеграфіст, цинічний і озлоблений; незначний Барон, що “нічого не чекає”, у нього “всі вже в минулому”; байдуже до себе й іншим Бубнов
Нещадно й правдиво малює Горький своїх героїв, “колишніх людей”, пише про їх з болем і гнівом, співчуває їм, що попали в життєвий тупик. Кліщ у розпачі заявляє: “Роботи немає… сили немає! От – правда! Пристановища… пристановища немає!
Издыхать треба… от вона правда!..” От до цього, здається, байдужим до життя й собі людям і приходить мандрівник Лука, звертаючись із вітанням: “Доброго здоров’я, народ чесної!” Це до них-те, відкинутим, отрекшимся від усякої людської моралі!
До безпаспортного Луки в Горького відношення однозначне: “И вся філософія, вся проповідь таких людей – милостиня, що подається ними зі схованою бридливістю, і звучать під цією проповіддю слова теж злиденні, жалібні”. І все-таки хочеться розібратися в ньому. Чи не так він злиденний, і що їм рухає, коли він проповідує свою втішливу неправду, чи вірить сам у те, до чого призиває, чи шахрай він, шарлатан, пройдисвіт або щиро прагнучого добра людина? П’єса прочитана, і, на перший погляд, появу Луки принесло нічліжникам тільки шкода, зло, нещастя, загибель. Він зникає, зникає непомітно, але ілюзії, які він заронив у спустошені серця людей, роблять їхнє життя ще більш безвідрадн і страшної, позбавляють їхньої надії, занурюють у морок їхні знівечені душі. Давайте ще раз простежимо, що рухає Лукою, коли він, уважно придивившись до босяків, для кожного знаходить слова розради
Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, і вселяє в них надію. Так, з його появою під зводами похмурої нічліжки поселяється надія, колись майже непомітна на тлі свари, кашлю, ричання, стогонів. І лікарня для п’яниць в Актора, і рятівна Сибір для злодія Попелу, і теперішня любов для Насті. “Усі шукають люди, усі хочуть – як краще… дай їм, Господи, терпенья!
” – щиро говорить Лука й додає: “Хто шукає – знайде… Допомагати тільки треба им…” Ні, не користь рухає Лукою, не шахрай і не шарлатан він. Це розуміє навіть цинічний, нікому не Бубнов, що вірить: “От – Лука… багато він бреше… і без усякої користі для себе…” Незвичний до співчуття Попіл допытывается: “Ні, ти скажи – навіщо ти все це…” Наташа його запитує: “Отчого
(1 votes, average: 5.00 out of 5)