Істина полягає в тім, що ми перемогли

Мир не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання й смерть мільйонів. Це було б злочином перед полеглими, злочином перед майбутнім, ми повинні пам’ятати про війну, про героїзм і мужність минулими її дорогами, боротися за мир – обов’язок всіх живучих на Землі, тому однієї з найважливіших тем нашої літератури є тема подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Цього року ми святкували День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Час усе далі відсуває від нас події того років, але воно не владно над пам’яттю, що передає

з покоління в покоління моральну суть подвигу, доконаного російським народом в ім’я порятунку людства від фашизму. Я не можу повною мірою відчути той біль і страждання, які випали на частку учасників тої війни, але хочеться розібратися, що стояло за героїзмом, харчувало його, було його грунтом. Що дозволило в “сорокові фатальні” не просто вистояти й перемогти, але й залишитися в цій жорстокій боротьбі людиною? Якими були ті, кому ми зобов’язані своїм життям?

Такі питання я задавав(а) собі в дні святкування Дня Перемоги, коли ми вручали квіти сивоволосим восьмидесятилітнім ветеранам війни, коли покладали

квіти до меморіалу військової слави. Відповісти на ці питання допомагають мені книги про війну, чесні й талановиті, які викликають біль, тривогу, збурювання, які змушують думати й переживати. Вони дозволяють розібратися в моральних джерелах доконаних на війні подвигів, змушують задуматися про особисту відповідальність за все, що відбувається у світі. Особливо цікавими й глибокими для мене є добутки Б. Васильєва, Ю. Бондарева, В. Бикова, В. Кондратьева. Війна в них з’являється не низкою перемог і поразок, а військовим побутом з його повсякденними турботами. Письменники досліджують щиросердечну речовину людини. Міркуючи над цими книгами, я усе більше розумію, що у війни є зовсім інша, “негероїчна” сторона, що подвиг на війні може виглядати зовсім неяскравим, а непомітним

Переді мною книга Б. Васильєва “А зорі тут тихі…”, написана в 70-х роках. Вона й зараз залишається однієї із правдивих книг про війну. Я перечитала її після того, як подивилася фільм режисера Станіслава Ростоцкого напередодні свята Перемоги. Чому ця книга так потрясла мене? Напевно, тому що автор зумів повернути тему війни такою стороною, що особливо вражає

Чому ця книга так потрясла мене? Напевно, тому що автор зумів повернути тему війни такою стороною, що особливо вражає. Адже звичайно – війна й чоловіки, а тут – війна й дівчини. Мимоволі приміриш происходящее до себе…

Першого розділу повести малюють будні піввзводу дівчин-зенітниць, на спокійному глухому роз’їзді в Карелії. Автор підкреслює жіночність і чарівність молодих героїнь, чисто по-женски відносини, що налагоджує, між собою, що одностайно намагаються саботувати розпорядження “сухаря” Васкова. І от сувора дійсність війни вступає в непримиренне протистояння з жіночим життєлюбством, ніжністю, добротою. Особливо яскраво це проявляється, коли Рита Осянина вбиває свого першого німця. Потрясіння від убивства так велико, що всю ніч вона не могла зімкнути око. Такого ж почуття випробовує й Женя Комелькова в бої, коли вбила ворога прикладом по “живій голові”.

Я майже зримо уявляю собі й Женьке Комелькову з її яркою і яскравою красою, і строгу, з величезним почуттям боргу, Риту Осянину, і тендітну, беззахисну шанувальницю Блоку Соню Гурвич. У Лізі Бричкиной головне – їй близькість до природи, сердечність, а особинка Галки Четвертак – у її невгамовній фантазії. У кожної з дівчин свій суворий рахунок до фашистів. У Рити – загибель “на другий день війни в ранковій контратаці” чоловіка. У Жені “маму, сестру, братишку – усіх з кулемета уклали”. У Соні – “дружна й дуже більша сім’я” в окупованому Мінську. У Лізи – “передчуття сліпучого щастя, що не відбулося,”. У Галі нездійснені фантазії. Поєднує цих різних героїнь готовність без коливань вступити в бій з ворогами. Проти цілої диверсійної групи спеціально навчених убивць устали п’ять дівчин. Вони, не вимагаючи для себе ніяких знижок, роблять всі, щоб зупинити ворога. І заради цього вони не жалують життів своїх. Кожна з них могла б жити, виховувати дітей, приносити радість людям. Але була війна… і… “обірвалася ниточка”. Тендітні створення, чиє призначення полягає в тім, щоб продовжувати життя на землі, звалюють на свої плечі непомірно важкий вантаж, вступають у нещадну сутичку

Тендітні створення, чиє призначення полягає в тім, щоб продовжувати життя на землі, звалюють на свої плечі непомірно важкий вантаж, вступають у нещадну сутичку. І всі вони – героїні! Тому бачиться подвигом і зовсім “негероїчна” загибель Лізи в болоті, і випадкова смерть Соні, і безглузда загибель Галі

Свій подвиг зробив і старшина Федот Євграфович Басків. Здається спочатку, що письменник дивиться на нього трохи іронічно. Але з кожною сторінкою повести ця людина виростає й в очах дівчин, і в наших очах. Він з’являється не тільки розумним, досвідченим воїном, але й морально багатою й вихованою людиною. Він розуміє, як важко його підопічним і фізично, і морально, і намагається допомогти, захистити, урятувати від смерті, такт як добре розуміє, що воюють “…майбутні матері, у яких самою природою ненависть до вбивства закладена”. Смертельний бій з диверсантами став тим випробуванням, у якому глибше розкривається, визріває характер Васкова.. Основа цього розвитку – у споконвічних моральних якостях, почуття відповідальності “за геть усе”.. Головне для Васкова – “не відступати, не віддавати ні клаптика землі на цьому березі. Як ні важко, як ні безнадійно – тримати… І таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він Федот Евграфич Басків, був зараз її останнім синком і захисником. І не було в усьому світі нікого: лише він, ворог, да Росія”. Єдиний подвиг – захист батьківщини – зрівнює старшину й п’ятьох дівчата, які “свій фронт, свою Росію” на Синюхиной гряді

В офіційних зведеннях подібні події йменувалися “боями місцевого значення”. Але саме такими малими перемогами добувалася більша Перемога, всі вони, учасники тих суворих боїв – герої

На жаль, люди мого покоління майже не мають змоги почути оповідання про ВОВ з вуст її безпосередніх учасників. Усе менше їх, живих свідків кривавої сутички. Що нам залишається? Документальні хроніки, художні фільми, книги. Нехай пройде ще піввіку, але тема великої й страшної битви буде також близька авторам… Ми – частина країни, її Майбутнє. Нехай немає тої країни, що виграла ту війну, СРСР уже давно не існує, але нове покоління не повинне забуватися


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Істина полягає в тім, що ми перемогли

Categories: Нові твори

Links