Іноді мені здається, що я роблю злочин тому, що співаю не для неї й не її мовою!” У колі друзів Вертинського паризького періоду був і земляк – киянин Сергій Лифар. Змалку захоплений балетом, Сергій мріяв про Париж, і в 1923 році таємно перетнув кордон більшовицької Росії. У Парижі навчався в школі відомого італійського педагога, який згодом порекомендував талановитого юнака Сергієві Дягі-леву, що керував антрепризою “Російські сезони”.
Сергій Лифар успіпіно виступав і в хореографічних постановках земляків: у балетах донеччанина
С. Прокоф’єва (наприклад, “Блудний син”) і волинянина Ігоря Стравинського. На його виставах в “Гранд-опера” можна було побачити весь цвіт французької культури. Цьому, найбільшому за площею у світі, театру Сергій Лифар віддав вусі життя, у мистецтві танцю йому не було рівних. 1947 долі він заснував французьку академію танцю, у п’ятдесяті роки викладав історію й теорію танцю в найбільшому й найпрестижнішому університеті Франції – Сорбонні.
Олександр Вертинський писав, що на паризькому балетному обрії Сергій Лифар ставши найпомітнішою постаттю, перевершивши самого Вацлава Ніжинського. Виявляється,
що славнозвісний соліст балетної трупи Сергія Дягілева Вацлав Хомич Ніжинський також був земляком-киянином. Пізніше створив свою трупу в Лондоні, захоплювався живописом і поезією. Помер у Лондоні. І уявіть собі: упродовж десятиліть його забуті Богом і людьми тіло зберігалося в цинковій труні. Поки не хто інший, як земляк Сергій Лифар, власним коштом перевіз труну до Парижа й поховав на цвинтарі Монмартра, написавши на могилі: “Вацлаву Ніжинському від Сергія Лифаря”. Після Анни Ярославни Сергій Лифар – другий з українців, якому пощастило статі в Парижі повноправним господарем і володарем почуттів та думок кількох поколінь любителів прекрасного. Він перший удостоївся однієї з найпрестижніших балетних нагород “Золотий черевичок”. І головні – завжди почувався українцем, пропагував там культуру свого народу. Навіть на надгробному пам’ятнику заповів написати “Серж Лифар із Києва”.