Розвиток української літератури наприкінці 19 – на початку 20 ст

Кінець XIX – початок XX ст. характеризувався посиленням капіталістичних відносин. Небаченими темпами розвивались металургія, машинобудування, видобуток вугілля. Швидко зростала велика промислова буржуазія. Значною частиною національних багатств царської Росії володіли іноземні капіталісти. На півдні України більшість підприємств була в руках англійських, американських, французьких, німецьких, бельгійських та інших капіталістів, а працівники не мали ніяких політичних та соціальних прав.
Незважаючи на бурхливий розвиток капіталізму,

країна в цілому лишалась аграрною, економічно відсталою. Земля концентрувалася головним чином в руках землевласників-куркулів, а також поміщиків. На півдні країни переважна кількість землі була зосереджена в руках великих землевласників. У найбільш родючих районах самодержавної Росії – на Поволжі, на півдні України – значна частина землі належала німецьким колоністам. Мільйони селян потерпали від малоземелля і безземелля. Більше третини всіх селянських дворів не мали коней. Селянська біднота розорялася, поповнюючи ряди промислового і сільськогосподарського пролетаріату.
Самодержавство пригноблювало численні народи, утискувало їх національну культуру.
Тяжким було становище і трудящих на західноукраїнських землях, що перебували під колонією Австро-Угорської імперії.
Промислові підприємства тут були зосереджені переважно в руках німецьких, австрійських, американських, єврейських та польських капіталістів. Зростала українська промислова буржуазія. За виснажливу працю на фабриках, заводах і нафтових промислах робітники одержували мізерну платню. Система численних податків та штрафів, всілякі ошукування робили життя робітників нестерпним. Не кращим було і становище селянських мас. Земельні угіддя і ліси належали австрійським баронам, угорським князям, польським та українським поміщикам, куркулям, монастирям.
Типовим явищем для західноукраїнського. села була масова пролетаризація селянської бідноти. За несплату податків та боргів дрібні селянські господарства продавались з молотка так званим “русти-кальним ” (селянським) банкам. Економічно розорене, політично безправне західноукраїнське селянство, рятуючись від гблодної смерті, шукало виходу в еміграції. Десятки тисяч родин емігрували щороку до Америки, переважно до США та Канади, а також до Бразилії, Аргентини, Австралії. Лише за перші десять років XX ст. із Східної Галичини емігрувало понад 224 тисячі розорених селян.
Як на східних, так і на західних українських землях місцева буржуазія та поміщики спільно з іноземними експлуататорами грабували народне добро, оббирали людей.
Внаслідок жорстокої експлуатації людей Російська імперія стала центром революційного руху. У 1895 р. петербурзькі марксистські робітничі гуртки об’єднались у “Союз боротьби за визволення робітничого класу”. Під впливом створеної організації виникли соціал-демократичні гуртки в різних містах України. Країну охопили страйки.
Робітничий рух перекинувся на селянство. Навесні і влітку 1902 року в Україні (Полтавська і Харківська губернії) розгорнувся селянський рух. Селяни підпалювали поміщицькі маєтки, захоплювали поміщицьку землю, вбивали ненависних їм земських начальників і поміщиків. Проти повсталих селян застосовували військову силу, у селян стріляли, їх сотнями арештовували, керівників і організаторів кидали в тюрми, але селянський рух і далі наростав.
Російська буржуазно-демократична революція 1905 р. сколихнула й населення України. Виступаючи проти соціального гноблення, трудящі України водночас боролись за своє національне визволення.
Після поразки революції 1905-1907 рр. настав період найлютішої реакції. Царизм розправлявся з революціонерами, масами засилав їх на каторгу, тримав у тюрмах. Соціальне становище трудящих погіршилось. Робочий день для робітників було збільшено до 10-12 годин, знижено заробітну плату, відновлено штрафи, заборонено страйки і демонстрації.
Царський уряд видав так званий столипінський закон про виселення селян на хутори. Виходячи з общини, сільські багатії одержували кращі наділи, скуповували за безцінок землю у бідняків.
Наступ реакції відбувався в усіх галузях суспільного життя – в політиці, науці, мистецтві. Поразка революції 1905 року посилила занепадницькі настрої в середовищі інтелігенції, яка сподівалась на національне визволення України з-під ярма Росії.
У період столипінської реакції суспільство зазнало нового революційного піднесення, в умовах якого зростав визвольний рух пригноблених націй. У боротьбу за національне визволення включилась інтелігенція, в числі якої – представники українських літературних кіл.
Перша світова війна 1914 року ще більше загострила суперечності в Росії, прискорила повалення царизму.
Сподіваючись на прискорення національного визволення, українські письменники почали брати участь у діяльності соціал-демократичнйх організацій, поширенні нелегальної літератури.
Піднесення визвольного руху в країні з кінця XIX – початку XX сторіччя посилило увагу українських письменників до важливих соціальних проблем. Коцюбинський уже в першій частині повісті “Fata Morgana” (1903) змалював селянський рух 1901-1903 рр., а Леся Українка в поезії “Напис в руїні” закликала до знищення царизму.
У цей період бурхливого розвитку набуває українська публіцистика і літературознавство. Найвиразнішим прикладом цьому є публіцистична та художня творчість Лесі Українки, Коцюбинського, Франка. У цей же час з’являються перші твори Кобилянської, Стефаника, Мартовича, Черемшини, у яких відображено соціальне і національне гноблення західноукраїнського населення.
У літературі кінець дев’ятнадцятого сторіччя характеризується кризою реалістичного мистецтва та розвитком імпресіоністичної літератури. Власне кажучи, імпресіонізм змагається за здійснення тих же принципів, що лягли в основу реалістичного мистецтва. Митці прагнуть досягнути, як і їхні попередники, точності в зображенні навколишнього світу, але прагнуть це зробити по-іншому. Література шукає нових шляхів відтворення дійсності, часто звертаючись до історичної тематики. У цей період побачила світ драматична поема Лесі Українки “Бояриня”, письменниця з усіх національних проблем обирає найгостріші – патріотизму, національних традицій і національної зради.
В роки Першої світової війни українська література опинилася в тяжкому становищі внаслідок посилення реакції та утисків цензури. Після смерті Коцюбинського, Лесі Українки, Франка, Тесленка, Мартовича продовжували виступати Васильченко, Стефаник, Черемшина, Кобилянська, Маковей з творами, спрямованими проти імперіалістичної війни. Визначні західноукраїнські письменники в наступні роки їх літературної діяльності відобразили в своїх творах тяжке життя селянства в умовах окупації Галичини панською Польщею, а Північної Буковини – боярською Румунією. Разом з поневоленим народом вони мріяли про возз’єднання всіх українських земель.
Оскільки українська література кінця XIX – початку XX століття – явище загальноєвропейського типу, вона відбила в собі процес змін художнього мислення, методів, стилів. У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи класичного реалізму.
Цей період позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
У кінці першого – на початку другого десятиріччя XX століття у літературу прийшли молоді письменники, які згодом відіграли значну роль у відродженні української літератури. У молодої генерації українських літераторів визріває протест проти натуралізму, просвітянства, виникає бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури.
Сучасники вже розуміли своєрідність літературного розвитку кінця XIX – початку XX ст. У 1901 році І. Франко у статті “З останніх десятиліть XIX віку” написав, що молода генерація письменників прагне відобразити українське життя у зовсім новій європейській манері, а риси нової літературної школи відрізняються від старої.
Сучасні дослідники трактують розвиток літератури кінця XIX – початку XX ст. або як продовження критичного (класичного) реалізму, або як початок модернізму. Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний, який у 1901 р. опублікував у “Літературно-науковому віснику” відкритий лист до українських письменників, у якому закликав писати по-новому, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.
Водночас інші молоді автори (представники групи “Молода муза”) звинувачували представників старшого покоління літераторів у спричиненні літературної кризи. Вони намагалися відмежуватися від суспільно-патріотичних мотивів у літературі, зображуючи тільки художню красу.
І. Франко не сприйняв естетичних засад модернізму, бо вважав, що оновлення не можна досягти шляхом заперечення попередніх здобутків. І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та інші прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з новими віяннями західноєвропейської літератури.
Цим була спричинена полеміка, яка розгорнулася на сторінках “Літературно-наукового вісника” навколо статті С. Єфремова “В поисках новой красоты (заметки читателя)”, де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями. Автор статті звинувачував молодих письменників у сліпому копіюванні чужих мистецьких форм, прийомів і стилів, в той час як модерністи заперечували так званий “селянський” реалізм попередників, закликаючи до розширення тематики і створення нових характерів.
Оскільки модерністи віддавали перевагу естетичним, художнім вартостям, а не потребам служіння народу, то ні І. Франка, ні Лесю Українку, ні В. Стефаника, ні М. Коцюбинського не можна назвати модерністами. Вони ніколи не стояли осторонь національних і соціальних питань і разом з тим, свідомо чи несвідомо, рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва.
Таким чином, література 90-х років XIX ст. і перших десятиріч XX ст. не була прямим продовженням методу критичного реалізму, бо її теми, стиль, форма зображення дійсності були вже іншими. Отже, на межі століть з’явилася нова неповторна й оригінальна література, яка відкривала собою новий художній метод, що поєднав у собі традиції і новаторство, критичний реалізм і модернізм.