Роздуму про те, яку роль зіграли кобзарі в долі країни
Кобзарі, лірники, бандуристи у своїх думах і піснях відтворили історію українського народу, героїчні й трагічні її сторінки, емоційно приподнято оспівали життя людей. Одні з них мандрували селами, інші приставали до козаків і супроводжували їх у походах. Кобзарі завжди були там, де вирішувалася доля країни й простих людей. Вони були не тільки свідками, а й учасниками народних повстань. Кобзарі створювали, боролися й умирали, як сотні козаків-повстанців
Історія українського кобзарства багата іменами співаків, які вписали не одну блискучу
Приємно стає від думок про те, що й моєму житті була освітлена незабутньою радістю від споглядання й слухання живого кобзаря. Трапилося це три роки тому – 9 березня, у день народження Шевченко. У Канів, на Чернечу гору, ми з родителями поїхали спеціально, щоб власними очами побачити “і поля крислаті, і Дніпро, і кручі”. Там і відбулася моя перша зустріч із сучасним кобзарем. Уявіть собі: велична бронзова фігура Шевченко, до якої “доростають лише тополі, до неї іншим важко дорости” (М. Тимчак); прозора блакить весняного неба й… неповторний кобзарський спів. Невелика, але голосиста бандура, здавалося, сама народжує чарівні звуки. Звучала пісня “Реве й стогне Дніпро широкий”. Здавалося, що це звучить не людський голос, а вирує непереборна стихія, що зачарує мої думки, обіймає душу й кудись нестримно несе на своїх безсмертних крилах. Ця стихія начебто вирувала й у самому кобзарі
Нечуваний ще мною темперамент, високе творче горіння, натхнення великого майстра захопили мене. У безмежно чарівному голосі кобзаря було стільки життя з усіма її фарбами, стільки життєвої сили й непереборної мужності, що не захоплюватися його своєрідною красою було неможливо. Можливо, я вперше тоді задумався, наскільки могутньою силою була й залишається українська пісня, і яких чарів здобуває вона в кобзарському виконанні. Люди, які живуть пісень, – думається мені зараз, – уміють передати її первозданну красу й силу. Вони здатні сказати саме потаєне й найдорожче. Вони воістину безсмертні люди. Так було й у далекі часи козацтва, так є й тепер, так буде завжди.
… Пісні поміняли друг друга Звучала друга, третя, четверта Сонячне тремтіння розсипалося й відблискувало в мереживі струн, а кобзар усе грав і грав. Грає він мені й до цих пор
Говорять: не має українська пісня ні кінця, ні початку. А ще говорять: українські нації – сама співуча на землі. Напевно, все-таки правду говорять. Зуміли ж ми оспівати свою душу на калинових кистях і легких вітрах, на ясних зірках і тихих водах. Це біля вікон нашого дитинства ходив сон. Це наша юність вслухалася в тужливий плач Марусеньки, що “виплакала свої ясні очі”, проводжаючи козаків у похід. Про пісню як душі народу, без якої б ми навряд чи відбулися як нації, писали Т. Шевченко й И. Франко, Леся Українка й А. Малишко. Цю незаперечну істину розуміють і приймають усе. Або – майже все. Але чому ж тоді нашу пісню ми усе рідше й рідше чуємо, не говорячи вже про те, щоб неї співати!? Можливо, усьому провиною є час, що має, як відомо, властивість змінюватися, а разом згодом змінюємося й ми. Навіть у нашу шалену епоху старі зв’язки або столітні традиції рвуться важко, болісно, але все-таки таки вони рвуться. Проблема тут навіть не в тім, що до сотень інших наших лих додається ще одна, проблема втрати чогось надзвичайного, украй потрібного, без чого важко, а іноді й неможливо прожитися
Безумовно, це дуже гостра проблема, яку потрібно негайно вирішувати. Але не накажеш же співати, коли не співається, співати саме так як треба. І хто законодавець цього “треба”? І хто виконавці? Питання, на які, думаю, ніхто й ніколи не відповість
(1 votes, average: 5.00 out of 5)