Російська література й мистецтво Творчість народу

Заколотна поетична творчість незмінно супроводжує народу протягом всієї його історії, будучи художнім відгуком на найбільші події дійсності. У різні епохи народна творчість приймала різні форми. Для XVІІІ в. характерне виникнення нових тим і образів, викликаних до життя історичними умовами, що змінилися

Центральне місце в усній народній творчості XVІІІ в. займають пісні й перекази про Пугачова. Недарма О. С. Пушкін цінував у них “печатка живої сучасності” . Ці пісні створювалися в ході боїв повсталих із Царськими військами. Народ бачить

у Пугачові не “державного злодія, нелюда, лиходія й самозванця” , як іменували його царські маніфести, а народного царя, селянського заступника й месника. У народних переказах Пугачов – богатир, герой-полководець, кровно пов’язаний з народом і конфронтуючим дворянством; він став на чолі повсталих, які… задумали справу праве, Справа праве, думу чесну: Ми дворян панів – на мотузочки, Ми дяків так яриг – на ошейнички, Ми заводчиків – на березоньки.

Народ не повірив навіть смерті Пугачова – настільки велика була впевненість у його силі. Подвиг Пугачова оспіваний не тільки росіянами:

башкири, мордва, татари, удмурти бачили в ньому виразника народних сподівань. Разом з Пугачовим у башкирських піснях прославлений і його соратник Салават Юлаев.

Крім пісень про Пугачова, в XVІІІ в. користувалися популярністю раніше створені пісні про Разіна, про “добрих молодців, вільних людей” . Така знаменита пісня “Не шуми, мати зелена дібровонька” .

В XVІІІ в. продовжували широко існувати традиційні жанри народної творчості – билини, казки, прислів’я, приказки, побутові пісні й т. д. Не можна вважати випадковістю, що в XVІІІ в. були записані прислів’я, що відбивають подання про вола: “воля панові, а неволя холопові” , “воля неволі не хоче” , “у стать-воля” .

У рукописну демократичну літературу XVІІІ в. проникнули добутку народної творчості, які не могли бути надруковані через цензурні рогатки. Такий “Плач холопів” , що виразними порівняннями розкриває “лютість” бар і підневільне положення кріпаків. “Куди б ти не сунься – скрізь добродії” , – горестно викликує невідомий автор “Плачу” ; смерть – от єдине рятування від важкої долі. Важке життя голодуючих двірських відбилася в селянській “Повісті пахринской села Камкина” . Те скарга, те гіркий сміх крізь сльози чуються в рукописних пародіях на офіційні документи. В “Глухому паспорті” автор з гіркотою говорить про неможливість випадному селянинові знайти роботу; убогість штовхає його на шлях грабежу й розбою. Тяжка солдатська служба яскраво описана в рукописних повістях солдатського походження – у пародійній чолобитній до бога й в “Сумному сказанні” . Народна сатира проникає й у лубочні аркуші – така картинка “Бик не захотів бути биком” , де в алегоричній формі виражаються мрії народу про соціальну справедливість

Основні мотиви усної народної драми – різке викриття царя-лиходія (драма “Цар Максиміліан” ) , глузування слуги над дворянином, що розорився (“Мнимого пана” ) , заклики до розправи над дворянами (“Човен” ) . Цей жанр усної народної творчості відбив у дохідливій ігровій формі класові протиріччя того часу

Російський демократичний театр XVІІІ в. також показував дворян і церковників у їх щирому непривабливому виді, сатирично викривав дурість суддівського чиновника, жадібність і неуцтво чужоземного доктора-шарлатана, дурість і пиха барина-тунеядца. Для народного театру характерний різкий гротеск в окресленні характерів, виразність жесту й діалогу, часта імпровізація тексту з використанням загальнополітичних і місцевих життєвих тим. Ці народні подання послужили однієї з національних основ російської побутової й сатиричної драматургії другої половини XVІІІ в.

Художні смаки трудового народу знаходять яскраве втілення у творах прикладного мистецтва. В утворах народних майстрів зустрічаються зображення народного побуту, сатиричні замальовки представників правлячих класів, казкові образи, рослинний і геометричний орнамент

Прикрашалися різьбленням або розписом прядки, ткацькі верстати й т. д. Писані дитячі іграшки XVІІІ в. у гротескній формі висміюють манірну, зніжену бариню, самовдоволеного купця, модника-вельможу. Зображення тварин і птахів (півня, сокола, коня, лебедя й т. д.) можна знайти на всіляких предметах побутового побуту, меблів, пряникових дошках і т. п. Бідна був посуд селянина, але як любовно розписані глиняні й дерев’яні чаші й ковші, якою тонким різьбленням покриті берестяні туеса й дерев’яні скриньки, скільки строгого смаку вкладено у візерункові тканини, тонкі мережива й барвисті вишивки!

Культура правлячих класів. Класицизм

Російська культура другої половини XVІІІ в. відбиває риси націй, що піднімається. Зростає суспільна роль художньої літератури, що поступово втрачає колишній анонімний і рукописний характер. Передові письменники виступають активними борцями за ідеї просвітительства; виникають перші літературні журнали

Головний зміст культурного процесу середини XVІІІ в. – становлення російського класицизму, ідейною основою якого була боротьба за потужну національну державність під егідою самодержавної влади, твердження в художніх образах могутності абсолютної монархії

Хоча російські письменники й художники зверталися до досвіду західноєвропейського класицизму, що випередив їх у розвитку, вони прагнули додати цьому плину риси національної своєрідності. Добре про це сказав Ломоносов: “Щоб нічого неугодного не ввести, а гарного не залишити, потрібно дивитися, кому й у чим краще піти” .

На відміну від західноєвропейського класицизму, у російському класицизмі, повному пафосу гражданственности, були сильні просвітні тенденції й різкий викривальний сатиричний струмінь

У літературі російський класицизм представлений добутками А. Д. Кантемира, В. К. Тредьяковского, М. В. Ломоносова, А. П. Сумарокова. А. Д. Кантемир з’явився родоначальником російського класицизму, основоположником найбільш життєвого в ньому реально-сатиричного напрямку – такі відомі його сатири. В. К. Тредьяковский своїми теоретичними працями сприяв твердженню класицизму, однак у його поетичних добутках новий ідейний зміст не знайшло відповідної художньої форми. Це було досягнуто в жанрі врочистої й філософської оди М. В. Ломоносовим, для якого й ця форма й звертання до монарха були приводом для пропаганди ідеї загальнонародного культурного прогресу

По-іншому традиції російського класицизму виявилися у творах А. П. Сумарокова і його школи (М. М. Херасков, В И Майков Я. Б. Княжнін і ін.) , що захищала ідею нерозривності інтересів дворянства й монархії. Сумароков поклав початок драматургічній системі класицизму. У трагедіях він під впливом дійсності того часу, часто звертається до теми повстання проти царату, наприклад у політичній трагедії “Дмитро Самозванець” . У своїй творчості Сумароков переслідував суспільно-виховні цілі, виступаючи із проповіддю високих цивільних почуттів і шляхетних учинків; “властивість комедії глузуванням правити вдача” , – писав А. П. Сумароков.

З 70-х років XVІІІ в. російський класицизм у літературі переживає криза; загострення соціальних протиріч і класової боротьби приводить до проникнення в літературу нових тим і настроїв. Так, республіканські мотиви з’явилися в трагедії Я. Б. Княжніна “Вадим Новгородський” . Але в той же час цивільна тематика відтискується любовною лірикою. Із провідного літературного напрямку класицизм стає літературою вузьких реакційно-кріпосницьких кіл

Класицизм завойовує пануюче положення в архітектурі й образотворчому мистецтві. Він визначив вигляд Петербурга, де будували В. І. Баженов, А. Д. Захаров, А. Н. Воронихин, а також іноземні архітектори – Г. Камерон, Д. Кваренги й ін. Російські архітектори успішно вирішували найважливіші завдання містобудування; їхні будівлі відрізняються ясністю й логічністю задуму: строгість і лаконізм сполучалися в їхній творчості із прагненням до монументальних урочистих образів. Особливо слід зазначити старий будинок Бібліотеки імені В. І. Леніна (б. будинок П. Е. Пашкова) у Москві – вище досягнення творчості Баженова, блискучий зразок класицизму, доконаний по архітектурному образі й винахідливості в оздобленні. Патріотичною гордістю, ідеями тріумфу й моці Росії перейняті ансамблі й суспільні будинки, створені російськими архітекторами другої половини XVІІІ в., наприклад будинок Сенату в Московському Кремлі (М. Ф. Козаків) , Таврический палац у Петербурзі (І. Е. Старев) . Велична простота й оригінальність композиції сполучаються в них з компактністю обсягів, світлим фарбуванням, багатством обробки фасаду будинку й огорожі