Романтизм мадам де Сталь

Романтизм мадам де Сталь розуміє широко, залучаючи до нього все новоєвропейське мистецтво, що протистояло класичній чи, скоріше, класицистичній традиції. Як романтиків вона трактувала Гете й Шіллера, що ввійде в норму французької романтичної критики й літератури. В трактуванні романтичної літератури вона виділяє такі її якості й риси, як активність суб’єктивно-особистісного первістка, зверненість не стільки до розуму, скільки до душі й серця, тобто її емоційну наснаженість, природність зображення й безпосередність переживання, здатність

передавати національний дух і колорит.

Книга “Про Німеччину” була написана вже після того, як у авторки з’явилися головні художні твори, романи “Дельфіна” й “Корінна”. Звідси враження, що в освоєнні романтизму естетико-літературна думка письменниці випереджала її художню практику, тісно пов’язану з просвітницькою і неокласицистичною традицією. Особливо це стосується її першого роману. В додатку “Кілька слів про моральну мету “Дельфіни” письменниця виражає суто просвітницьке утилітарно-моралізаторське розуміння завдань і функцій літературного твору: він має передусім

слугувати “очищенню звичаїв”, підвищенню морального рівня суспільства шляхом змалювання зразків, гідних наслідування, і засудження того, що збиває з шляху чесноти.

“У Річардсона спитали, – пише де Сталь, – чому він прирік Кларису на такі жахливі нещастя. Тому, відповів він, що я не міг пробачити їй втечу з батьківського дому. Я б теж могла сказати з усією щирістю, що не пробачила Дельфіні її кохання до одруженого чоловіка, хоч це почуття й залишилося цнотливим”. Водночас письменниця захищає право людини, тим більше жінки, на самобутність, на несхожість із стереотипами середовища, і цінує ці риси у своїй героїні. Загалом зміст та емоційний пафос твору далеко відходять від наведених моралізаторських настанов.

Не тільки в своєму змісті, а й формі роман “Дельфіна” пов’язаний з літературою сентименталізму. Написаний він, як і “Клариса” Річардсона й “Нова Елоїза” Руссо, в епістолярній формі, тобто у формі листів, якими обмінюються його герої, насамперед Дельфіна і її коханий Леонс. Та й у сприйнятті сучасників і наступних поколінь роман закріпився в одному ряду з названими романами Річардсона й Руссо, тобто творами літератури сентименталізму.

Дія роману відбувається під час французької революції, що бачимо з датування листів: перший датований 12 квітня 1790 p., а останні – вереснем 1792 p.; заключний розділ дається як розповідь від автора на основі зібраних відомостей про долю головних героїв. Але революція безпосередньо у романі не відображена, вона лише обговорюється в деяких листах, і тут відчувається втома й розчарування письменниці, той її стан, те ставлення до революції, які були їй властиві в час написання твору, в 1800-1802 pp. В одному з варіантів заключного розділу роману Дельфіна і Леонс гинуть у вирі революції (як ледве не загинула сама де Сталь в сумнозвісні “вересневі дні” 1792 p.).

У романі “Дельфіна” переважає морально-психологічний зміст, такого ж характеру конфлікт, покладений в його основу. Головні герої Дельфіна й Леонс палко кохають одне одного, але їхні почуття постійно наштовхуються на перепони, які вони не можуть подолати: на високе поняття аристократичної честі у Леонса, одруженого стараннями матері на кузині Матільді, і на моральне сумління Дельфіни, яке не дозволяє будувати щастя на стражданні іншої і змушує її піти в монастир. Але між закоханими є й істотні відмінності: Леонс перебуває в злагоді з середовищем і бездумно скоряється його вимогам та умовностям, тоді як Дельфіна не може з ними примиритися й протестує проти них. Однак не слід перебільшувати й перетворювати її в романтичну героїню-бунтарку, як-це раніше у нас практикувалося. Протестуючи проти середовища й моральних законів, несправедливих до жінки, Дельфіна залишається далекою від того, щоб піддати їх дійсно романтичному, тобто тотальному запереченню, та й автор не наділяє її тією духовною висотою і силою, які уможливлюють таке заперечення. За всього її розуму й вільнолюбства, Дельфіна залишається звичайною жінкою.

Якщо роман “Дельфіна” тяжіє до сентименталістької традиції, то роман “Корінна”, що з’явився через п’ять років, має виразно преромантичний характер. За цей час відбулися значні зрушення в світогляді й естетиці письменниці, вона побувала в Німеччині й почала вивчати німецьку літературу, здійснила подорож по Італії, яка й надихнула її на другий роман. Певними рисами його героїня близька до Дельфіни (коріння цієї близькості – в самій де Сталь, яка втілювала себе в обох героїнях), але є між ними й істотні відмінності, деякі риси, які лише намітилися в Дельфіні, в образі Корінни знайшли повне, можна навіть сказати – патетичне вираження.

Корінна – це вже незвичайна, виняткова особистість, природа щедро дарувала їй “всі таланти”, передусім талант геніальної поетеси, в ній поєдналися сильний інтелект і палкі пристрасті, які її спалюють. її кохання до Освальда Невілла, англійського аристократа, позначене фатальністю, що теж її зближує з романтичними героїнями. Ще важливіше в цьому плані вказати, що образ Корінни (чого не спостерігалося в образі Дельфіни) має тенденцію до переростання в символ – символ поезії, краси і, найперше, її вітчизни Італії. Невипадково роман має подвійну назву (“Корінна, або Італія”), в ньому два центральні образи – Корінни й Італії, образи зближені, взаємопроникні. Як писав Констан у нарисі про мадам де Сталь, “Італія відображена в Корінні, Корінна – дочка цього неба, цього клімату, цієї природи”. Та насамперед у цьому образі письменниця прагнула втілити дух Італії та її культури, національний характер і темперамент. Цим своїм романом мадам де Сталь започаткувала культ Італії у французькій літературі доби романтизму, який буде підхоплений і продовжений Жорж Санд і Гюго, Стендалем, Мюссе та іншими романтиками.

Лорд Невілл, коханий Корінни, теж уособлює дух і характер своєї батьківщини, Англії, котра трактується у романі як контраст Італії. Співвітчизник Оссіана, він наділяється меланхолією, яка його гнітить і від якої його рятують Корінна та Італія. Натомість Невіллу притаманні й інші риси своєї батьківщини, “здоровий глузд” та практицизм, і, повернувшись на батьківщину, він зраджує Корінну й одружується з Люсіль, дівчиною із свого кола й середовища. Та за це йому довелося поплатитися нещасливим особистим життям і каяттям.

Певною мірою до художньої творчості мадам де Сталь належить книга “Десять років вигнання”, яка писалася в 1812-1813 pp., а опублікована була в 1821 р. У ній знайшла продовження й завершення згадувана “дуель мадам де Сталь з Наполеоном”, у другій її частині письменниця розповіла про подорож із Австрії до Швеції. Ця книга викликає для нас інтерес і тим, що в ній відбилися враження від подорожі де Сталь по Україні влітку 1812 р. Перетнувши австрійсько-російський кордон біля Брод, вона через Волинь, Київ і Чернігівщину попрямувала до Москви; отже, значна частина України потрапила в її поле зору. Природа України враження на письменницю не справила, вона здалася їй надто рівнинною і монотонною. Вразив її Київ своєю мальовничістю і контрастністю: “Дерев’яні хатини на зразок сільських і серед них раптом піднімаються палаци й особливо храми, що їх зелені й золоті куполи якось по-особливому чарують погляд”. Однією з перших серед письменників та митців Заходу мадам де Сталь звернула увагу на красу й мелодійність українських народних пісень, які вона почула під час мандрівки по Україні. Найбільший інтерес вона виявила до простого народу, до українських селян; їй в них сподобалося все, вона навіть знайшла, що й вигляд вони мають “елегантний і приємний”. Але передусім її привабили їхні моральні й душевні якості: людяність, безпосередність, релігійність, поєднання життєрадісності й меланхолії (це вона знаходила і в українських народних піснях), стоїчне ставлення до страждань і смерті.

На батьківщині мадам де Сталь мала репутацію письменниці, яка перетворила на своєрідну професію відкриття інших народів та розкриття їхньої душі. До цієї мети вона йшла різними шляхами, про що свідчать, з одного боку, книга “Про Німеччину”, а з іншого – роман “Корінна, або Італія”. Душу українського і російського народів вона сподівалася пізнати через простий люд, вникнення в його світовідчуття. Панівна верства, дворянство в цьому плані її не цікавили, вона вважала їх за людей, що перейняли європейську культуру й втратили національну самобутність.