Роман “Євгеній Онєгін” – “енциклопедія російського життя”. Художня своєрідність роману
Як повно й разом з тим художньо змальований світський Петербург і Петербург трудовий, яскраво з’являється патріархально-дворянська Москва, помісне Село й панорама всієї Русі: “селенья, грады й моря”, громадське життя й приватний сімейний побут, театри, бали, народні святочные гаданья, робота кріпосних дівчин у саду поміщицької садиби, що гуляє “золота” молодь у модному столичному ресторані й селянин, що їде на дровнях по першому снігу, прекрасні пейзажі пір року й багато чого, багато чого іншого.
Нічого, хоч скільки-небудь
“Євгеній Онєгін” – роман про пушкінський сьогоднішній день, про людей пушкінського покоління і їхніх доль. В образі Євгенія Онєгіна найбільше повно відбилися риси, які були відмітними для молоді початку XIX століття.
У світській обстановці постійного лицемірства, невірної дружби й гри в любов, де життя “одноманітна й строката, і завтра те ж, що вчора”, не могли бути щасливі люди із совістю й гострим розумом. Розчарування штовхає Онєгіна на втечу в село, подалі
“Що й у селі нудьга та ж,
Хоч немає ні вулиць, ні палаців,
Ні карт, ні балів, ні віршів”.
Інший представник молоді початку XIX століття – Володимир Ленский. Палкий і захоплений романтизм Ленского – явище у своєму роді не менш характерне для передової молоді пушкінського часу, чим охолодження й скептицизм Онєгіна. “Піднесені почуття” і “незаймані мрії” Ленского, його наївна віра в мир досконалості – результат повної відірваності від реальної російської дійсності, до зустрічі з якої Володимир був зовсім не пристосований, за що й поплатився життям.
Однак Росія – це не тільки дві столиці, і поета не може задовольнити показ лише світського дворянства. Він веде нас у провінцію й малює широку панораму російського поміщицького життя. Але й це, в основному, затхле болото, як, наприклад, що дісталося Євгенію в спадщину родове гніздо,
“Де сільський старожил
Років сорок із ключницею сварився,
У вікно дивився й мух давив”.
Навіть у сім’ї Ларіних, що Пушкін описує з певною симпатією, відчувається та ж затхла атмосфера. Сам бригадир Дмитро Ларін “…був добрий малий,
У минулому столітті запізнілий;
Але в книгах не видал шкоди;
Він, не читаючи ніколи,
Їх почитав порожньою іграшкою…”
Що ж викликає тоді співчуття й навіть симпатію Пушкіна до такої пересічної дрібнопомісної дворянської сім’ї? Відповідь один: її патріархальні порядки й побут тісно пов’язані зі способом життя народу. Сам Пушкін, істинно народний поет, ставиться до всього народного із глибокою любов’ю й ніжністю. От чому сім’я Ларіних, де із благоговінням віддавалися “звичкам милої старовини”, ідеалізована в романі. Однак, залишаючись поетом-реалістом, автор малює не тільки ліричний среднерусский пейзаж, не тільки поетичні картини із селянського життя: гадання опівночі на наречених, народні пісні, але і її тяготи: дівчин, які змушують співати ці пісні, щоб, не дай Боже, при зборі ягід не поласували ними, що пройшли життя старої няньки Тетяни, що і “не чула про любов” і була видана заміж у тринадцять років. Все це дає нам досить яскраве й живе подання про щире положення народу.
Цю же свою прихильність до всього народного, до росіянина Пушкін переносить і на Тетяну, свій самий улюблений жіночий образ, у чому неодноразово й сам зізнається. Любить він її за близькість до простого народу, за росіянку душу, за національну гордість. Пушкіна вивів в образі Тетяни ідеал російської жінки, у якій “все тихо, просто”, жінки із чутливою душею й гарячим люблячим серцем. Тетяна незвичайна у дворянському середовищі, і все-таки це типовий образ, тому що вона – людина росіянин всією своєю істотою. Це й відрізняє її від Онєгіна й Ленского, даючи їй більші переваги перед ними. “…У їй і в розпачі, і в страждальницькій свідомості, що загинуло її життя, все-таки є щось тверде й непорушне, на що опирається її душа. Це її спогаду дитинства, спогаду батьківщини, сільської глухомані… І цього не мало… Отут зіткнення з батьківщиною, з рідним народом”.
Простежуючи життєвий шлях своєї героїні, Пушкін знову повертає нас у другу столицю Росії, у Москву, на раути, у салони величних палаців, до суспільства, де чималою людиною вважається той,
“Хто у двадцять років був франт иль хват,
А в тридцять вигідно одружений;
Хто в п’ятдесят звільнився
Від приватних і інших боргів,
Хто слави, грошей і чинів
Спокійно в чергу домігся”.
И знову встають перед читачем картини життя “світської черні”, тонко помічені й виведені Пушкіним у романі.
Однак, говорячи про “Євгенія Онєгіні” як про роман-енциклопедії, де відбилися всі характерні риси життя Росії початку XIX століття, не можна не згадати про X главу добутку, у якій дана широка панорама політичного життя країни того часу і яку Пушкін не зміг опублікувати й навіть був змушений зашифрувати її по політичних і цензурних міркуваннях. Як можна було надрукувати в Росії вірші, де із презирством показаний і їдко висміяний сам государ-імператор?
“Володар слабкий і лукавий,
Плішивий чепурун, ворог праці,
Ненавмисно пригрітий славою,
Над нами царював тоді”.
Але навіть не це саме істотне. Головним є те, що Пушкін поетично, образно й одночасно чітко й украй предметно показав суспільний підйом, нові віяння, що проникають у в’язницю російської дійсності після погрози дванадцятого року. Пушкіна малює середовище декабристів, з якими близько спілкувався:
“Отут Лунін зухвало пропонував
Свої рішучі заходи
И натхненно бурмотав.
Читав свої Ноэли Пушкін,
Меланхолійний Якушкин,
Здавалося, мовчачи оголював
Цареубийственный кинджал”.
Енциклопедія роману, його величезне пізнавальне значення для наступних поколінь Бєлінський уважав основною рисою, що і забезпечить роману Пушкіна безсмертя: “Нехай іде час і приводить із собою нові потреби, нові ідеї, нехай росте російське суспільство й обганяє “Онєгіна”, як би далеко воно не пішло, але завжди буде воно любити цю поему, завжди буде зупиняти на ній виконаний любові й
Подяки погляд”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)