Роль внутрішнього монологу в створенні характеру героя. (По одному з добутків російської літератури XIX століття)
Внутрішню, котра, як правило, виливається в монолог героя. Я б хотіла розглянути добуток А. С. Пушкіна “Євгеній
Онєгін” – перший російський роман, що починається із внутрішнього монологу:
“Мій дядько самих чесних правил
Коли не в жарт занедужав,
Він поважати себе змусив
И краще видумати не міг.
Його приклад іншим наука,
Але, боже мій, яка нудьга
Із хворим сидіти й день і ніч,
Не відходячи ні кроку ладь!
Яке низьке підступництво
Напівживого забавляти,
Йому подушки поправляти,
Сумно підносити
Зітхати й думати про себе:
Коли ж чорт візьме тебе?”
Ніколи раніше внутрішній монолог не виносився в початок добутку. Пушкіна зробив це вперше. Цікаво ще й те,
Що зміст монологу незрозуміло й навіть загадково, він як би застигає нас врасплох, тому що ми не розуміємо, про що
Мова йде. Такі властивості думки на відміну від мовлення: вона ні до кого не звернена й не розраховує ні на чиє розуміння, вона
Емоційна й непослідовна. Це – внутрішній мир самої людини без усяких прикрас, які найчастіше
Виявляються в розмовах з іншими людьми. Перед нами психологія племінника, що виражається
Відношенні до вмираючого дядька. У цьому монолозі починає розкриватися характер Онєгіна. У всякому разі, можна сказати,
Що цей парубок щирий перед самим собою й у чомусь навіть нещадний. Читаючи роман далі, ми переконуємося в тім,
Що герой позбавлений театральності й не рисується перед самим собою. Так, наприклад, преддуэльные міркування Онєгіна також
Виразні й небагатослівні.
Він обвинувачував себе багато в чому…
Між монологами Онєгіна й Ленского є безперечна різниця. У словах Ленского переважають риторичними питаннями й
Вигуками. Ленский – людина зовнішнього, театрального існування. Монологи його штучні. Він не може бути
Сьогоденням навіть із самим собою, дійсність йому заміняє сліпа віра у свої високі романтичні ідеали. Онєгін же
Здатний до широкого самоаналізу. Він оцінює ситуацію не просто тверезо, але з розумною різнобічністю. Відношення
Ленского до Ольги він називає “любов’ю боязк і ніжної”, одночасно вважаючи, що “часом дуріє”, – Онєгін почуває до
Молодшому приятелеві й ніжність і поблажливість. Себе ж він беззастережно засуджує за хлоп’яцтво, за незрілість і
Дурість. Однак совісні міркування Онєгіна, його каяття виявляються слабкіше соціальних умовностей. Він боїться
Пліток – Зарецкий може знеславити його. Євгеній розуміє, що лихослів’я заслуговує презирства, але страх виявитися смішним
Переважує. У внутрішнім мовленні Онєгіна раптово!
З’являється різке грубувате слівце: “хохотня дурнів” – воно те й визначає остаточне рішення.
И от суспільне мненье!
Пружина честі, наш кумир!
И от на чому вертиться мир!
У цьому визначенні суспільної думки Онєгін, як завжди, нещадний. Однак, можна помітити, що його слова хоч і
Різання часом, але завжди неймовірно точні й правдиві. Вони повні скепсису, але позбавлені наслідування кому-небудь.
Чим менше жінку ми любимо,
Тим більше подобаємося ми їй.
Так думав Євгеній, одержавши наївний і палкий лист від закоханої в нього Тетяни. Він не любить її, він, що утомився й
Розчарований у житті, навіть не здатний її оцінити. Перед ним просто юна сільська дівчина, який він дає жорстоку
Одповідь у відповідь на визнання в любові. Однак, що звик кокетувати й лицемірити з жінками, він і отут не змінює
Своїм правилам.
Я вас люблю любов’ю брата,
А може бути ще нежней.
А після, у внутрішньому монолозі:
Кому не нудно лицемірити!
Але все міняється, коли Євгеній і Тетяна зустрічаються через кілька років у Москві. Тетяна – уже замужня жінка,
Ставна й досить гарна. Онєгін – усе той же, “без служби, без дружини, без справ”. І побачивши Тетяну в образі господарки
Балу, байдужої й неприступної, у душі Євгенія спалахує до неї любов. Із зарозумілого егоїста він перетворює в
Тужного закоханого.
“Ужели, – думає Євгеній, –
Ужель вона? Але точно… Немає…
Як! Із глухомані степових селищ…”
Пушкін передає щиросердечне сум’яття героя, що пізніше знову виражається у внутрішнім мовленні Онєгіна:
“Де, де смятенье, состраданье,
Де плями зліз? Їх ні, їх немає!”
Під самий кінець автор уже позбавляє героя прямого вираження своїх думок і передає їх побічно:
Вона пішла. Коштує Євгеній,
Начебто громом уражений.
У яку буру відчуттів
Тепер він серцем занурений!
Сказаного про Онєгіна й Ленском досить, щоб прийти до деяких висновків: внутрішнє мовлення на відміну від зовнішньої
Глибше й точніше передає щиросердечні рухи героїв; чим у персонажа внутрішнє мовлення більше відрізняється від зовнішньої, тим
Персонаж більш психологічно змістовний. Так, наприклад, Тетяна глибше Онєгіна в текстах її внутрішніх монологів, в
Їх все властиве Онєгіну доведено до вищого ступеня. Онєгін содержательнее й глибше Ленского, а Ленский – Ольги,
Якої взагалі не властива ніяка думка, тому й монологів Ольги в тексті немає.