Роль антитези в одному з добутків російської літератури XX століття
Відомо, що термін “антитеза” відбувся від грецького слова “протилежність”. Це стилістична фігура, заснована на різкому протиставленні образів і понять. Для письменників дев’ятнадцятого століття був істотний сам факт зміни одних антитез іншими, що знаменує зрушення у свідомості письменника, хоча сама значеннєва контрастність не усувається. Сучасна Література користується антитезою більш витончено.
Повернемося до роману. Матера – це й острів, і однойменне Село. Триста років обживали це місце російські селяни. Неквапливо,
Ця перспектива не радує старих, яких Распутін майже завжди вводить у свої добутки. Душу бабки Дар’ї обливалася кров’ю, адже в Матере не тільки вона виросла. Це батьківщина її предків, а сама Дар’я вважає себе охоронницею традицій
Суть протиставлення в тім, що для чужих цей острів усього лише територія, зона затоплення. Так, новоявлені будівельники спробували знести на острові цвинтар. По їхній логіці це природно, це першочергове завдання, тому що розмиті рукотворним морем поховання можуть бути джерелом хвороб. А протилежна сторона антитези – Дар’я доходить висновку, що в людях і суспільстві стало втрачатися почуття совісності. “Народу стало багато боле, – міркує вона, – а совість, мабуть-ка та ж… наша совість постаріла, баба стала, ніхто на неї не дивиться… Че про совість, коли отаке діється!”
Втрату совісті герої Распутіна зв’язують впрямую з відривом людини від землі, від своїх Корінь, від вікових традицій. Але не все. Протиставлення нового й старого помітно й серед аборигенів Матеры. Залишилися вірними їй лише старі й баби. Молодь живе майбутнім і спокійно розстається зі своєю малою батьківщиною.
Письменник змушує задуматися: чи буде людина, що покинула рідну землю, що порвала зі своїми коріннями, щасливим і, спалюючи мости, залишаючи Матеру, чи не втрачає він свою душу, свою моральну опору?
Павлу, старшому синові Дар’ї, важче всіх. Він розривається на два будинки: потрібно облаштовувати життя в новому селищі, але з колишнього місця ще не вивезена мати. Душею Павло на острові. Йому важко розстатися з материнською хатою, із землею предків. Але й повстати проти переселення Павло не в силах.
Підсумок жалюгідний… З карти Сибіру зникло ціле селище, а разом з ним – традиції й звичаї, які протягом сторіч формували душу людини, його неповторний характер.
Що ж тепер буде з Павлом, що метається між селом і селищем, між островом і материком, між моральним боргом і дріб’язковою суєтою й так і залишається у фіналі повести в човні посередині Ангари, не приставши до жодного з берегів? Що буде з тим гармонічним миром, що для кожної людини стає святим місцем на землі? Що буде з Росією? Надію на те, що Росія все-таки не втратить своїх корінь, Распутін зв’язує з бабкою Дар’єю. Вона несе в собі ті духовні цінності, які втрачаються з міською цивілізацією, що насувається: пам’ять, вірність роду, відданість своїй землі. Берегла вона Матеру, що дісталася їй від предків, і хотіла передати в руки нащадків. Але приходить остання для Матеры весна, і передавати рідну землю комусь.
В історії Матеры легко прочитується доля рідного села Распутіна – Аталанки, у роки будівництва Братньої ГЕС, що потрапила в зону затоплення. Письменник не проти змін, він не намагається у своїй повісті протестувати проти всього нового, прогресивного, а змушує задуматися про такі перетворення в житті, які б не винищили людського в людях. У силах людини зберегти рідну землю, не дати їй зникнути без сліду, бути на ній не тимчасовим мешканцем, а вічним її хоронителем, щоб потім не випробовувати перед нащадками гіркота й сором за втрату чогось рідному, близького твоєму серцю
(2 votes, average: 3.00 out of 5)