Робота й історія задуму добутку “Капітанська дочка”
Пушкін збирався друкувати роман у четвертому номері свого журналу “Сучасник”. 11 листопада 1836 року цензура підписала його до видання. Саме в ці місяці Пушкін піддавався цькуванню й був утягнений у мерзенну інтригу, ціль якої – наруга над честю поета.
22 грудня 1836 року журнал “Сучасник” з романом ” Капітанська дочка ” вийшов у світло. До загибелі Пушкіна залишалося 38 днів.
27 січня відбулася дуель Пушкіна з Дантесом. Переслідування поета скінчилося його вбивством – 29 січня Пушкін умер від отриманої смертельної рани.
Як і коли виник задум цього роману? Як ішла робота над ним? Чому роман про трагічну боротьбу народу за свою волю став своєрідним заповітом Пушкіна?
Уже на початку століття, відразу після Вітчизняної війни, з новою силою встало питання про ліквідацію рабства в Росії. Цього разу рішення його взяла на себе фаланга героїв, сотні мужніх революційних діячів – кращих людей із дворян. Виступ дворянських революціонерів визначило перший етап російського визвольного руху. Пушкіна вийшов із середовища цього руху. Замолоду він
|но декабризму властив непереборне протиріччя: дворянські революціонери були не тільки “страшно далекі від народу”,- вони й боялися його, його соціальної активності насамперед. Діючи самотньо, вони відважно брали на себе історичну місію порятунку батьківщини від деспотизму царської влади.
Подолання романтизму дозволяло Пушкіну пізнавати об’єктивний зміст законів історичного розвитку суспільства, сприяло з’ясуванню истинней, ролі народу в історичному процесі. Найважливішої виявлялася проблема взаємини особистості й народ! Хто активна сила історії, що визначає хід її подій,- окрема людина або народ? Чи є народ тільки жертвою обставин, що чекає милості ог сильної й шляхетної особистості, або саме народ творить історію й особистість тільки тоді виявляється здатної до великого й плідного діяння, коли пов’язана з народом і виражає його волю?
Вивчення російської історії обумовило написання в 1825 році трагедії ” Борис Годунов “, у якій, напередодні дворянської революції, поет судить самодержавство не з позицій одинака-свободолюбца, а судом народу. Своєю трагедією Пушкін відкидав декабристський шлях до волі. Досвід історії переконливо свідчив, що ніяка сильна, навіть виконана шляхетності й мужності, особистість не зможе змінити хід історичних подій без зв’язку з народом і без його підтримки. Історія допомагала розуміти насущні проблеми сучасності.
14 грудня 1825 року було найвищим моментом декабристського руху й початком його кінця. Явно й раптом у грізній заграві розгромленого руху виявився повний розрив Росії національної (народної) і “Росії європеїзованої”, як пізніше розкриє зміст подій дворянської революції Герцен. Розрив породив кризу ідеології дворянської революційності. Перший етап визвольного руху вступив у трагічну фазу своєї історії. Пушкіна вірив у неминуче торжество волі; йому було ясно, що якщо вона буде завойована, те тільки в боротьбі. Які умови й обставини потрібні для того, щоб уникнути поразки, Пушкін ще не знав. Досвід підказував йому, що, видимо, шлях до цієї перемоги пов’язаний з подоланням розриву кращих людей із дворянства з народом.
Пошукам відповіді на ці питання допомагали політичні події початку тридцятих років (французька революція 1830 року, холерні бунти в Росії, повстання військових поселень у Новгороді й Старої Руссе) і нові звертання поета до історії. Пушкіна починає займатися вивченням французької революції 1789 року, готуючись написати її історію: історичний досвід повинен був допомогти зрозуміти сучасні проблеми. Але, відклавши цю роботу, Пушкіна звернувся до вітчизняної історії. І тут історія як би підказала Пушкіну несподіваний сюжет, що, здавалося, допомагав рішенню проблеми, так гостро поставленої повстанням, що потерпіло поразку. 17 лютого 1832 року Пушкіну доставили подарунок імператора Миколи I-I-“книгу”- багатотомне “Повне зібрання законів Російської імперії”,- прислану в допомогу його заняттям історією Петра I. У двадцятому томі поет виявив безліч матеріалів, пов’язаних з повстанням Пугачова: маніфести Катерини II, її іменні укази, “наставляння”, а також сенатські укази, заповнені матеріалами судових розглядів справ полонених заколотників – Пугачова і його товаришів. Серед цих офіційних документів особлива увага Пушкіна залучила “Сентенція 1775 року січня 10. Про покарання смертною казнию зрадника, бунтівника й самозванця Пугачова і його спільників. Із приєднанням оголошення прот преступникам, що,”.
В “Сентенції” досить докладно розповідалося про хід повстання і його учасників. Там-Те й виявив Пушкіна несподіване і його повідомлення, що схвилювало, про дворянина, що перейшов на сторону Пугачова: серед подлежавших покаранню була названа прізвище “підпоручика Михаилы Швановича”. Сенатське рішення визначало: “…за учинене їм злочин, що він, будучи в юрбі злочинницької, забувши борг присяги, сліпо корився самозванцовым наказам, віддаючи перевагу мерзенному життю чесної смерті, позбавивши чинів і дворянства, ошельмовать, переломлячи над ним шпагу…”
Думку, що цікавила Пушкіна, була підтверджена історичним фактом – дворянин з “гарного”, тобто родового, дворянства перейшов на сторону Пугачова й брав участь у народному повстанні. Тоді-Те й виник задум історичного добутку (повести? роману?) про дворянина-пугачовця. У тої ж “Сентенції” згадувалося ім’я козака Панаса Перфильева, що прибув у Петербург в 1773 році як посланець яицких козаків для передачі прохання про зняття з них грошового штрафу за заколот, піднятий ними в 1772 році. Під час перебування Перфильева в столиці під Оренбургом з’явився Пугачов. Уряд почав переговори з Перфильевым, щоб він допоміг заарештувати Пугачова. Виїхавши на Урал, Перфильев перейшов на сторону повсталих, зробившись незабаром одним з активних керівників повстання й “найголовнішим улюбленцем Пугачова”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)