Ремісницькі пісні
Ремісницькі пісні – група соціально-побутових творів, дуже поширених у країнах Західної Європи та й у фольклорі слов´янських народів. Ремісники виготовляли ручним способом різні предмети щоденного вжитку. Залежно від виду ремесла вони об´єднувалися в цехи: гончарський, ковальський, ювелірний, швацький, кравецький, пекарський та ін. У країнах Європи в період середньовіччя і пізніше ремісничі цехи посідали значне місце у суспільстві; будучи основною сферою виробництва, вони могли суттєво впливати на соціальне життя, мали свої правові
Як свідчать історичні матеріали, такі цехи існували і в Україні. Однак вони діяли на зразок таємних організицій, кожна з яких мала свою ієрархію управління, умови вступу та поведінки, нерідко свою мову. Кожен із цехів мав специфічний обряд ініціації (посвяти в майстри) з попередніми випробуваннями, вивідуванням секретів майстерності інших умільців, набуттям різних умінь. Часто обряди, пов´язані з цими організаціями, були засекречені. Напевне, тому в Україні
Суто ремісничих пісень в українському фольклорі дуже мало. Прикладом ремісничої Творчості, на думку Ф. Колесси, можна вважати гумористичну пісню “Про цехмайстра Куперяна”, записану М. Лисенком. У ній говориться про старшого майстра цеху Куперяна, що бенкетує з “братчиками-ремісниками”. Коли до них доноситься звістка, що “мамуня йде – всім лихо буде”, всі заметушилися, не знаючи, що робити. І тільки цехмайстер не втрачає рівноваги і потішає переляканих підлеглих, мовляв, “якось то буде”. Цей твір, безумовно, пов´язаний із давнім укладом таких громад, оскільки фіксує правила ритуальної антиповедінки учнів ремісничого майстра, яка вважалась необхідним елементом такого роду ініціацій.
Поширений у середньовічній Європі жанровий різновид ремісничої пісні не отримав поширення в усній словесності українців у зв´зку з іншим укладом ремісників.