Проблеми планетарного масштабу крізь призму буденного (поезії збірок “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”)
Кілька поколінь читачів захоплено читали Поезії Василя Симоненка, знали їх напам’ять, цитували принагідно, коли заходила роїмова про болючі проблеми цілих поколінь. Рання смерть поета створила навколо нього справжній ореол мученика. Можна було навіть почути розмови про навмисне знищення його поетичного і генін. Так це чи ні, кожен, мабуть, вирішуватиме для себе, але Симоненкове слово було настільки гостре, що, на мою думку, заважав він багатьом, протистоячи офіційній “радісній” поезії, оспівуванню “радянської дійсності”.
Поетові
Першою своєю книжкою “Тиша і грім”, яка вийшла в 1962 році, сам поет не був задоволений, хоча її схвально зустріли і читачі, і критика,
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого…” Ось таким вимогливим був поет до своєї творчості, до себе, таким запеклим у запереченні нещирості, зради, несправжності будь-чого у житті. І тому він писав:
Навіщо бундючитися пихато,
Гріться в похвалах?
Слава не ртуть:
Мало великим себе уявляти,
Треба великим буть.
Я думаю, що мова йде перш за все про душевну велич, яку не здобути пустим вихвалянням.
Поет ніколи не хапався за дрібні, випадкові теми, і тому круг його громадських інтересів надзвичайно широкий. Скільки тут яскравих образів, звичайних людей, описуючи яких, поет звертається до загальнолюдських проблем, розкриває життя в усій його глибинній сутності. Ось, наприклад, рядки, присвячені здобуткам технічного прогресу, але й крізь них просвічується любов до простої людини:
Цілую руки,
Що крутили жорна
У переддень космічної доби.
Чи:
За те, що ми в космос знялися,
Що нині здорові й живі,
Я пам’ятник бабі Онисі
Воздвиг би на площі Москви.
Поет не вважав, що є люди важливі й неважливі для епохи. Кожна людина неповторна, і кожна виконує свою роботу, свій обов’язок, від якого залежить загальнолюдський прогрес:
Генії! Безсмертні! На коліна
Станьте перед смертними людьми!
З цього випливає думка про те, що той, хто не цінує мільйони неповторних “я”, мільйони особистостей, не може цінувати й увесь народ, штовхає його на руйнування. Той же, хто не цінує народ, не мне право на його повагу й поціновування. У поезії Василя Симовенка весь час бринить мотив болю за людину, заклик цінувати її, берегти кожну особистість, кожне людське життя:
Ти знаєш, що ти – людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Поет освідчується в любові до землі, до всього світу:
І хочеться
Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Але, люблячи, поет так само сильно вміє ненавидіти все, що руйнує життя, людину, щастя. Тому у нього так багато сатиричних, викривальних віршів. Поет гнівно викриває сутність політики Радянського Союзу у своєму творі “Казка про Дурила”, з болем говорить про мізерність існування деяких людей:
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?
І зовсім гострою іронією звучать рядки:
По лузі травами зеленими
З газетою зім’ятою в руках,
Натхненний рішеннями пленуму,
Я лину на побачення, мов птах.
Василь Симоненко промовляв до свого сучасника, сміливо відкриваючи йому очі на потворні явища життя, ведучи його за собою.
Внесок його в українську поезію незаперечний, і не тільки тому, що тематика віршів досить гостра, а й тому, що поетика його – неначе чисте джерело українського слова.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)