Проблеми українського села середини ХХ століття крізь призму оповідання “Оддавали Катрю”

Оповідання Григора Тютюнника “Оддавали Катрю” присвячене болючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття – масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі – не знав ніхто.

А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого народу? Бо саме цього вимагало жорстоке “проросійське” місто. Саме на це питання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник.

Донька хутірського крамаря

Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки “мусять оддавати” Катрю за городянина. Мусять… І цим все сказано.

Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки… Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне – невідомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік.

Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх персонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша

– зубожілий стан українського села. Адже з подібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджають до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Богом хуторах?

Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу – найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана наречена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що “… сміх у нього тихий, м’який…” Під час виконання української пісні “здавалося, не десятки людей співало…, а одна многогласна душа”. В цих рядках – мрія письменника об’єднати український народ, адже сила – в громаді.

Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгородитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків?

На ці питання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається сподіватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку – запорука того, що ця жінка все ж таки залишається українкою…

Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше – вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Проблеми українського села середини ХХ століття крізь призму оповідання “Оддавали Катрю”

Categories: Твори з української літератури

Links