Сталінський час через призму поезії
На душі чому – те смутно… Півморок… За вікном шелестять дерева, а в кімнаті чутний хрипкий, що надриває душу голос Володимира Висоцького: “А на лівих грудях – профіль Сталіна…” Пам’ять негайно ж малює хитру рябу особу, густі вуси, що ховають усмішку. Невже ця сама людина, якій поклонялися десятки років? Втім, чому поклонялися? Хіба й зараз мало його явних і особливо таємних прихильників? Часто чуєш: “При Сталіні такого неподобства не було!”, “Сталін би такого не допустив, розстріляв би відразу!”,”Сталіна б на
Ближче до серця кололи ми профілі,
Щоб він чув, як рвуться серця, – тривожить Висоцький. Я виключаю магнітофон. Треба подумати, що ж це за час таке, коли люди добровільно вмирали за катів
Що ж почитати? Сьогодні не хочеться брати в руки публіцистику з її страшними цифрами. Лежить закладка в другому томі біографії Сталіна Волкогонова. Але й він почекає сьогодні. Так, я ж взяв у бібліотеці роман – газету “Сучасна поема”. Хто
Там? Ахматова “Реквієм”, Твардовский “По праву пам’яті”, Гамзатов “Люди й тіні”. Хто ще? Інше потім.”Реквієм”. Так, дзвони повинні звучати
Це було, коли посміхався
Тільки мертвий, спокою радий,
И непотрібним привеском бовтався
Біля в’язниць своїх Ленінград
И тоді, збожеволівши від борошна,
Ішли вже засуджені полки,
И коротку пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зірки смерті стояли над нами,
И безвинна корчилася Русь
Під кривавими чоботями
И під шинами чорних “марусь”.
Так, краще не скажеш, краще порівнянь і метафор не видумаєш. Читаючи про нещасну долю жінки, у якої “чоловік у могилі, син у в’язниці”, настільки типової в “страшні роки ежовщини”, віриш, що, дійсно, “перед цим горем гнуться гори…”.
Від грудної, співучої лірики Ахматової переходжу до карбованого вірша Твардовского.
… Коли кремлівськими стінами
Живий від життя обгороджений…
Ні, це з поеми “За далечінню – далечінь”. А в журналі інша річ – “По праву пам’яті”. Хочеться цитувати без кінця, так важко що – те вибрати. От це. Орепрессиях.
… І звання “син ворога народу”
Уже при них увійшло вправа.
И за однією рисою закону
Уже рівняла всіх доля:
Син кулака иль син наркома;
Син командира иль попа…
… І всі, здавалося, не вистачало
Країні таврованих синів
Або от ще про те, як дітей змушували відрікатися від батьків. Та й вся поема про це:
… Тої жертви вимагали строго:
Відринь батька й матір відринь
Зрадь у шляху рідного брата
И друга кращого тайкома.
И душу почуттями людськими
Не обтяжуй, себе щадячи
И лжесвідчи в ім’я,
И звірствуй ім’ям вождя
А що говорить про цей час Гамзатов?
Ах, цей час!
Гаслам і фразам
Порожн і брехливим не було кінця
И журився від суму розум
И раділо серце в дурня
Журнал випадає в мене з рук. Сторінки, зашелестівши, замигтіли. Напоследок встиг прочитати тільки рядка Твардовского:
Хто ховає минуле ревниво,
Той навряд чи з майбутнім у ладі…
Як добре, що ми довідаємося правду. Може бути, це стан нашого майбутнього?
Пальці натискають клавішу, і знову я чую охриплий, але такий рідний напівнасмішкуватий голос:
… І хльостаю я березовим веничкомпо спадщині похмурих імен
Трагічним, похмурим, жорстоким описують поети сталінський час. Не коштує нам сьогодні жалувати Осталине.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)