Проблема змісту людського життя в збірнику повістей Н. В. Гоголя “Миргород”
1. Суспільно-політична ситуація в країні. 2. Одноманітне життя старосвітських поміщиків. 3. Героїзм і самовідданість козаків. 4. Искушенность Хоми. 5. Животіння чиновників. У першій половині XIX сторіччя для представників творчої інтелігенції наступили лихоліття.
Декабристське повстання було жорстоко подавлене Найкращі молоді сили відправлені в посилання. У суспільній свідомості вкоренився непереборний страх перед вільнодумством. А. И. Герцен у своїх записках указував, що “глибокий сум опанував душою всіх мислячих людей… тільки дзвінка
В 1835 році в Петербурзі вийшов збірник повістей письменника “Миргород”. Аматори російської словесності відразу ж відзначили талант молодого автора. Він, немов геніальний живописець, зумів яскравими соковитими фарбами передати всю красу української природи, запорізький колорит, а також розкрити характер козаків, вище життя ставящих свій кодекс честі й достоїнства. На перший погляд складові збірник повести ніяк не зв’язані один з одним по змісту, і їх ніяк не можна поєднувати
Однак при більше глибокому розгляді читач раптом розуміє, що всі вони намагаються дозволити одну загальнолюдську проблему, питання, не одне сторіччя мучавший розуми людей – зміст і призначення людського життя Микола Васильович у своєму добутку розкриває свої подання про ідеал. Першу частину збірника ввійшли дві повісті: “Старосвітські поміщики” і “Тарас Бульба”. Зосередженість на внутрісімейних справах, на коханій людині, деякої замкнутості інтересів старосвітських поміщиків протистоїть героїчна й трагічна доля головних героїв повести “Тарас Бульба”. Старосвітські поміщики, Панас Іванович і Пульхерия Іванівна ведуть досить відокремлений спосіб життя. З першого погляду можна визначити, що це за люди: “Легені зморшки на їхніх особах були розташовані з такий приятностию, що художник, вірно б, украв їх.
По них можна було, здавалося читати всю їх, ясне, спокійне життя, що вели старі національні, простосерді й разом богатие прізвища”. Гоголь із різних позицій намагається розглянути своїх героїв. “Я іноді люблю зійти на мінуту в сферу цієї незвичайно відокремленого життя, де жодне бажання не перелітає за частокіл, що оточує невеликий будиночок”.
Все це навиває непідроблену “нез’ясовану принадність”. Одне лише скороминуще міркування про можливій людську “низькості” дозволяє більш гостро відчути людяність і привітність старосвітських поміщиків. Вони “внаслідок чистої, ясної простоти” можуть викликати в читача тільки добрі почуття.
Не останню роль у цьому грає щирих, потребуючих більших щиросердечних витрат любов друг до друга цих двох літніх уже людей. Рідко, коли до старості сімейні пари зберігають у собі така повага й терпимість друг кдругу. “Не можна було дивитися без участі на їхню взаємну любов. Вони ніколи не говорили один одному ти, але завжди ви: ви, Панас Іванович; ви, Пульхерия Іванівна”.
При цьому в молодості заради любові головні герої також робили безрозсудні вчинки. Навіть була романтична історія. Пульхерию Іванівну родичі не хотіли видавати за секунд-майора, яким тоді був головний герой. І він навіть спритно відвіз її з рідного будинку Однак сам намагався більше не згадувати про цей випадок. З іншого боку, автор намагається підкреслити, що все життя літніх поміщиків починає поступово концентруватися навколо обіднього стола.
Читач, приміром, може точно сказати, скільки разів “закушивал” Панас Іванович, і які блюда винаходить Пульхерия Іванівна. Бесіди про сторонній обмежувалися тільки жартами Панаса Івановича про те, “якби раптом зайнявся будинок”. Головні герої позбавлені яких-небудь не домашніх інтересів.
Звичайно ж можна обвинуватити старосвітських поміщиків у різкої обмеженості, у відсутності громадянського обов’язку, бажанні ухилитися від громадського життя. Однак і зовнішня дійсність позбавлена тої насиченості й щирого призначення, якими повинна бути наповнена життя кожної людини. Тому, вибираючи між двома формами існування, любовна зосередженість людей похилого віку друг на другу виглядає куди більше привлекательней порожньої й бездушної атмосфери світських раундів або кабінетних інтриг. У пошуках героїчного початку Микола Васильович звертається до історії простого народу в “Тарасі Бульбе”.
Він жваво й правдоподібно показує загальну картину боротьби за незалежність запорізького козацтва. На перший план виходить образ людини з народу, “із широким разметом щиросердечної волі”. Гоголю вдалося майстерно показати вільну, незалежну натуру козаків, які з головою захоплюються й “скаженим разгульем веселості”, і непримиренною боротьбою. Тарас Бульба, головний герой повести сприймає свою боротьбу з “ляхами” не просто бій заради якоїсь матеріальної вигоди, стоянням за православну віру: “…поклав собі правилом, що в трьох випадках завжди варто узятися за шаблю, саме: коли комісари не вважили в чому старшин і стояли перед ними в шапках, коли поглумилися над православ’ям і не ушанували предковского закону й, нарешті, коли вороги були басурмани й турки, проти яких він уважав у всякому разі дозволеним підняти зброю в славу християнства”.
Для вільних козаків завжди на чолі стола були воля рідного краю, козацьке товариство й козацька воля Героїчний пафос червоною ниткою пронизує весь добуток. Тарас Бульба готове пожертвувати своїм життям, дітьми заради своєї рідної землі. Він не щадить молодшого сина, що поміняв товаришів і вітчизну на любов прекрасної панночки.
Головний герой не може простити йому такого зрадництва: “Я тебе породив, я тебе й уб’ю!” Автор у своєму добутку намагається довести читачам, що не вмер геройський дух у російській людині, у козаку: “Чорт забери! Так є чи що на світі, чого б побоявся козак?”. У другій редакції Гоголь ще більше підсилює це враження, закінчуючи повість словами: “Так хіба найдуться на світі такі вогні, борошна й така сила, яка б пересилила російську силу!
” У другій частині збірника можна побачити ще дві дивні повісті “Вий” і “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”. Автор і тут не відхиляється від загальної ідеї – пошуку призначення людського життя Повість “Вий” є, напевно, самим таємничим добутком у творчості Гоголя. У ньому занадто ясно звучить мотив страху, “боязкості”. Життя Хоми представляється читачам неймовірно “безкрилої”, бідної по своєму духовному змісті, щоб успішно протистояти злу. Він не здатний упоратися зі спокусою хоч одним оком глянути на чудовиська, тому жорстоко покараний Використовуючи в добутку чарівні й фантастичні елементи, автор тим не менеестремиться дозволити цілком земні проблеми.
Він дає ясно зрозуміти, що всі случившееся настільки реально, що могло бути не тільки в уяві людини. Читач так і залишається в здивуванні: наяву або в сні протікає дія. “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” знову змушує згадати читача про тім незначний, що зустрічається в людському житті. Гоголь сміється не тільки над людськими недоліками й слабостями, але й над соціальним злом. Але це сміх крізь сльози.
Незабаром у центрі уваги виявляються офіційні особи, покликані стежити за порядком у місті й змушені багато дорогоцінного часі витрачати на дозвіл дурної сварки двох колишніх друзів Повість закінчується важким подихом автора: “Нудно на цьому світлі, добродії!”. Тут чується жаль письменника про загублене життя. Життяя, що самі люди перетворили в животіння. Протягом всієї своєї творчої діяльності Гоголь майстерно використовує художній прийом, коли “комічне одушевление” є прекрасним засобом відображення дійсності На думку Бєлінського, Гоголь як би прикидається “простачком”, однак одночасно ніколи не втрачає своїй індивідуальності й самобутності, що й створює неповторну авторську манеру викладу тексту.
“Спочатку смішно, потім смутно”, – продовжує критик. Якщо придивитися, можна виявити що Гоголь із легкою іронією ставиться практично до всіх своїх героїв. А влучне й гостре слово дозволяє йому “на всенародні очі” виставити моральна потворність, а також всі ті явища повсякденної дійсності, які приводять до цього. Твору Гоголя здатні знайти відзвук у душах читачів “крізь видний миру сміх і незримі, невідомі йому сльози”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)