Проблема пошуку істини в одному з добутків російської літератури

Яка вдала тема для випускного твору! Для кожного з нас, що закінчують школу, настала пора вибору й Теми твору, і майбутньої професії, і життєвих пріоритетів. І кожному хочеться, щоб цей вибір був щирим, сьогоденням, вірним. Але що таке “істина”?

У математику, наприклад, є таке поняття, як щире рішення завдання. Коли ж Мова йде про літературний твір, під пошуком істини, я впевнений, треба розуміти пошук сенсу життя, призначення людини на землі, місця особистості в суспільстві, її ролі в долях і конкретних людях, і країни в цілому. Цим пошуком

істини пронизана вся російська література дев’ятнадцятого століття. Болісно шукає сенс свого життя Григорій Олександрович Печорин, відправляються на пошук “щасливого”, тобто обретшего істину, людину некрасовские мужики-правдошукачі, у щиросердечному сум’ятті міркують про істину герої п’єс А. П. Чехова “Дядько Ваня” і “Вишневий сад”. І тут я роблю другий, після вибору теми, свідомий крок: я обираю предметом аналізу пошуку істини роман-епопею Лева Миколайовича Толстого “Війна й мир”. Чому?

З одного боку, сам письменник шукає істину все життя, до останніх днів. Ми знаємо, як

суворо оцінював Лев Миколайович кожний прожитий рік, як нещадно виявляв власні промахи, пороки і як переборював їх згодом. З іншого боку, герої Толстого – молоді люди, що щиро бажають пізнати себе й навколишній їхній мир, знайти зміст свого життя

Письменник, вірний вибраному прийому створення образів, що він назвав “діалектикою душі”, не ідеалізує ні Пьера Безухова, ні Андрія Болконского, ні Наташу Ростову, показуючи, як у них перемішане й гарне, і погане, як важко їм знайти істину, як важко вони переживають невдачі й завзято прагнуть до шляхетної мети бути корисним, потрібним, затребуваним членом суспільства. Тим більше вони цікаві для нас, молодих. Уперше з Пьером Безуховим ми зустрічаємося в салоні Ганни Павлівни Шерер, куди він прийшов, повернувшись у Росію із Франції, що пережила революцію, на прапорах якої були написані гасла волі, рівності й братерства. Пьер вірить у те, що каждый людина приходить у цей мир для того, щоб змінити його до кращого, щоб полегшити доля тих, кому важко, важко. Він бачить всі переваги вільної Франції перед закріпаченою Росією, і йому здається, що досить буде дохідливо, яскраво, переконано сказати про достоїнства демократії, щоб усе погодилися з необхідністю подібного пристрою життя в рідній країні

Людиною, що зміг легко вплинути на хід історії, Пьер уважає Наполеона: “Народ віддав йому влада тільки потім, щоб він позбавив його від Бурбонов, і тому, що народ бачив у ньому великої людини. Революція була велику справу”. Він рішуче не згодний з тими, хто бачив у революції лише “грабежі, убивства й царевбивства”: “Це були крайності, зрозуміло, але не в них все значення, а значення в правах людини, в емансипації від забобонів, у рівності громадян; і всі ці ідеї Наполеон удержала у всій їхній силі”.

Яке ж було здивування Пьера, коли він виявив, що слухають його хто равнодушно, хто сиронией, а хто й з явною зневагою. Пьеру довелося переконатися в тім, що за допомогою самих вірних слів не можна змінити мир до кращого. Перша спроба в пошуку істини закінчилася невдачею

Читаючи роман, я помітив цікаву особливість: щораз, коли пошук істини приносить негативний результат, Пьер починає робити якісь дивні, необдумані вчинки. Розчарування від бесіди в салоні Шерер виливається потім у пияцтво, дебош, безглузду дуель із Долохо-Вым. Напевно, так і буває в реальному житті: невдача викликає стрес, зрив. Але важливо, щоб у людини не опустилися руки, щоб він знайшов у собі сили продовжити пошук істини, що ми й знаходимо в наступних подіях роману. Другу спробу Пьер робить, ставши власником величезного стану. Він наказує керуючим і старостам перевести кріпаків з панщини на оброк, улаштувати в селах школи, лікарні, тобто докорінно поліпшити життя селян, що належали йому,: “Він почував себе центром якогось важливого загального руху; почувало, що від нього щось постійно очікується…

“. Але коли “більше всіх інших у цей перший час як справами Пьера, так і їм самим опанував князь Василь”, “Пьер ще більше, ніж у Москві, випробовував почуття отуманенности, квапливості й всі наступаючого, але не блага, що відбувається якогось,”. Поступово виявляється, що його обманюють і князь Василь, і керуючі зі старостами, не тільки що не полегшили долю кріпаків, але й усилившие їхню експлуатацію під прийменником виконання наказів пана. Пьеру довелося переконатися, що й воля (бажання, наказ, веління) окремої людини, даже’высказанная в ім’я блага людей, не міняє їхнє життя клучшему.

Розчарування виливається в безглузду, непотрібну самому Пьеру одруження на Элен. Граф Безухов робить ще кілька хворобливих спроб знайти істину. Я бачу одну з них в історії смасонами.

У масонській ложі Пьеру бачився зразок майбутнього пристрою Росії, заснованого на ідеях волі, рівності й братерства. Але виявилося, що масони нічого загального із цими ідеями не мають, а Йосипа Олексійовича більше цікавить гаманець Пьера, ніж його пошук і знаходження істини. Іншим разом Пьер вирішив змінити хід історії особистим учинком, задумавши вбити Наполеона, що ввійшло Вмоскву.

Невдача ставить Безухова на грань життя й смерті: він подумує про самогубство, але знаходить у собі сили перебороти цю страшну спокусу. Джерелом цієї сили, за моїм переконанням, став Бородінський бій, за ходом якого стежив Пьер. Він побачив, як прості солдати, жертвуючи собою, робили спільну справу захисту своєї батьківщини. За задумом Толстого, тут уперше відкривається Пьеру шлях кистине.

Знайомство й бесіди із Платоном Каратаевым у полоні остаточно оформляють новий погляд Пьера на сенс життя. Як я це розумію, він полягає в тому, щоб відмовитися від егоїстичного бажання вершити долями людей, жертвуючи собою, стать частиною цілого, одним з тих, хто зайнятий спільною справою перебудови життя в благо всіх людей. У фіналі роману ми бачимо Пьера Безухова членом таємного суспільства, людиною, упевненою в тім, що він знайшов істину, знайшов щирий сенс життя: “Ми тільки для того, щоб завтра Пугачов не прийшов зарізати й моїх і твоїх дітей і щоб Аракчеев не послав мене у військові поселення, – ми тільки для цього беремося рука з рукою, з однією метою загального добра й загальної безпеки”.

Тут уже немає того Пьера, що ніколи входив у салон Ганни Павлівни Шерер, тут перед нами мудрий громадянин, що усвідомив своє приречення, укладене в досягненні “загального добра”. Але ж це велика істина, уперше виявлена миру ще Ісусом Христом у його вченні про царство небесному! Але як же важкий шлях до неї для простого смертного!

Своїм шляхом пошуку істини йде й Андрій Болконский. Тут ми знайдемо й спробу змінити мир за допомогою слова-ідеї (участь у роботі комісії Сперанского), і особистий приклад (бій під Аустерлицем), і використання зразка (господарська діяльність у маєтку). До Бородінського бою князь Андрій знайшов ту істину, до якої пізніше прийшов Пьер: він став частиною цілого, “нашим князем” для солдатів, тобто людиною “загального добра”. А до вмираючого князя Андрію приходить і вища істина, що, за задумом Толстого, забезпечує людині безсмертя

Вона полягає в тім, щоб простити своїм недругам нанесені ними образи й розчинитися в космосі, стати часточкою Творця. Андрій Болконский примиряється з Анатолем Курагиным, повертає свою любов Наташе й умирає в повній гармонії із собою й миром. Я можу в чомусь не погодитися з Л. Н. Толстим, з його розумінням пошуку істини й роллю особистості в суспільстві. Але в один мудрий геній російської літератури переконав мене: основою пошуку істини повинні бути гуманність і моральність, а сам пошук триває стільки, скільки відведене людині жити в цьому світі. Ми починаємо свій пошук істини, і так буде його підсумок таким, щоб не було нам соромно за прожите життя!