Природа як уособлення Батьківщини в лірику Пушкіна
Бура мглою небо криє,
Вихри сніжні крутячи,
Те, як звір, вона зав’є,
Те заплаче, як дитя.
Те по покрівлі ветхої
Раптом соломою зашумить.
Те, як подорожанин запізнілий,
До нас у віконце застукає.
А. С. Пушкін.
Неповторну принадність рідної природи відкриває нам поезія Пушкіна. Під впливом його незабутніх віршів ми подорожуємо до моря, любуємося з висоти пташиного польоту красою Кавказу, відпочиваємо в тихому сільському “пустельному куточку”, упорядковуючи свої думки й почуття, або мчимося по зимовій дорозі,
Особливе місце серед віршів Пушкіна належить тим добуткам, де з надзвичайною силою він малює дивні картини рідної російської природи. На думку багатьох, Література – це зліпок з життя, але зліпок більше тонкий, більше об’єктивний. Однієї з особливостей поета була різнобічність його дарування, багато творчих сил Пушкін віддав створенню реалістичного пейзажу. Лірика була дорога поетові як можливість безпосередньо висловити свої думки, почуття, переживання. Поетичні сторінки зображення природи в “Євгенію Онєгіні” просто чудові.
“Як смутно мені
Весна, весна… Пора любові?
Яке млосне хвилювання
У моїй душі, у моїй крові”.
В. Г. Бєлінський дуже точно помітив, що Пушкін гостро почуває плин часу, виражає кращий тип російського національного характеру своєї епохи. Його душа далека кастовій ізометрії й духовній обмеженості. Багате духовне життя самого Пушкіна дозволяло йому відкривати в природі красу, що таїться в ній. Милі серцю рідні картини природи, намальовані Пушкіним, не забуваються ніколи, як ніколи не можна забути дитинство. Хвилюють його рядка з “Євгенія Онєгіна”:
“Люблю піщаний косогір,
Перед хатинкою дві горобини,
Хвіртку, зламаний забір,
Перед гумном соломи купи,
Так ставок під покровом верб густих –
Роздолля качок молодих”.
Із всіх пір року Пушкін обожнював осінь. Він писав: “Із всіх часів я радий лише їй однієї”. Російська Природа оживає у своїй непомітній чарівній красі в ліричних віршах Пушкіна. Золоті й багряні фарби осіни переміняються сліпучою білизною зими. Улюбленою порою року була для Пушкіна осінь, який присвячене однойменний вірш. Це своєрідний поетичний календар, у якому поет дає точну і ємну характеристику всіх пір року й виражає своє відношення до них. Сприйняття природи в Пушкіна нетрадиційно й незвично. Наприклад, рядка, присвячені лету, викликають посмішку й змушують погодитися з автором:
“Ох, літо червоне! любив би я тебе,
Коли б не спека, так пил, так комарі, так мухи”.
Незважаючи на те, що Пушкін багато писав про осінь, чудесні його замальовки у віршах: “Зимовий вечір”, “Зимовий ранок”, “Зимова дорога”, “И знову я відвідав…”. У цих скромних зовнішніх замальовках кожному зрозуміла й мила природа, з якої людина зіштовхується протягом всього свого життя. Його вірші “Хто знає край, де небо блищить”, “На пагорбах Грузії” стали шедеврами не тільки росіянці, але й світової літератури. Жоден російський поет не може зрівнятися з Пушкіним по принадності й легкості зображення мовчазної краси природи. Здається, що сама природа сумує разом з поетом. У кожній картині Пушкін запам’ятовує своїм особливим, невловиме звичайним оком настрій. Пейзаж у поета – не байдужий образ, він активний, має свій символ, свій зміст. У вірші “На пагорбах Грузії” сум протягає не тільки в пейзажі, але й у настрої поета. Він пише: “На пагорбах Грузії лежить нічна імла…”. У цих рядках передана романтична мрія про чарівний край. Пушкіна зображує мир сильних страстей і почуттів. У вірші ” Село ” на тлі поетичних замальовок картин природи показане виснажливе рабське життя кріпаків. Пушкіна викликує: “ПРО, якщо б голос мій умів серця тривожити!”. Він почував себе самотнім вітрилом у жорстокій життєвій бурі, але голос його як і раніше залишався вільним.
“Жовтень вуж надійшов, уже гаю отряхают
Останні аркуші з нагих своїх галузей”.
Я вважаю, що картини природи в його лірику були чудовим засобом виховання любові до Батьківщини. Можна любити тільки ту землю, ту красу, серед якої народився й виріс. І хоча на землі чимало екзотичних країн із чудесними пальмами й морями, ми тільки захоплюємося цією природою, але вона нам не дуже близька. Недарма, коли поети й письменники залишають Батьківщину, те найбільше вони тужать за російською природою.
Пушкін був більше, ніж поет. Це був історик, філософ, політик, людина, що виявляє собою епоху. Він сприймав її зірким поглядом художника й тонким слухом музиканта й був теперішнім живописцем природи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)