Принципи втілення Лермонтовим образа Наполеона в “Останнім новосіллі”

Дозволимо собі невелике, але важливе, на наш погляд, відступ. Мова йде про відношення Лермонтова й Л. Н. Толстого до особистості Наполеона, про художнє втілення образа Наполеона у творчості двох великих російських письменників. Письменника-романтики завжди мали тяжіння до яскравих історичних особистостей, і, якщо не знаходили таких у сьогоденні, то зверталися до минулого. З Наполеоном справа обстояло трохи інакше. Численні оцінки вигляду й діяльності Бонапарта в окремі епохи одержували в російській літературі різний ступінь історичної важливості

й значення. Так, якщо в ранніх романтиків Наполеон був у тозі героя, борця проти феодалізму, а в добутках зрілого романтизму його фігура персоніфікувала собою скоріше характер демонічний, силу жахливу, але проте манливу до себе, то надалі, у добутках реалістичної літератури цей демонізм образа Наполеона усе більше зв’язується з індивідуалізмом характеру й особистим егоїзмом. Ці мотиви своє найбільш повний розвиток одержали в тім суспільно-художньому ключі сприйняття Наполеона, де він трактувався як загарбник

Відомо, що Толстой на всьому протязі творчості винятково різко озивався про Наполеона. У

своїх щоденниках Толстої зі збурюванням пише про “обожнювання лиходія” (після відвідування в Парижі “Будинку інвалідів”, де в соборі, що примикає до нього, перебувають останки Наполеона), цього “незначності”, “представника жадібного буржуа^-егоїста”, що заслужив “ганебну смерть” і т. д.

В “Війні й світі” Наполеон, мабуть, єдиний образ, змальований прямо сатирично. Малюючи салон Ганни Павлівни Шерер і його мешканців, розповідаючи про сімейство Курагиних, про Друбецких і Бергах, зображуючи Олександра I і його оточення, Толстой, звичайно, не щадить і цих людей. Але сатиричний гротеск вступає у свої права тільки в тих сценах, де з’являється Наполеон. Сучасники Толстого не раз звертали увагу на різку критику письменником особистості французького імператора. От що, наприклад, писав із цього приводу А. П. Чехов у листі до А. С. Суворину 25 жовтня 1891 року: “Щоночі прокидаюся й читаю “Війну й мир”. Читаєш із такою цікавістю й з таким наївним подивом, начебто раніше не читав. Тільки не люблю тих місць, де Наполеон. Як Наполеон, так зараз і натяжка й усякі фокуси, щоб довести, що він глупее, чим був насправді. Усе, що роблять і говорять Пьер, князь Андрій або зовсім незначний Микола Ростов,- все це добре, розумно, природно й зворушливо; все-таки, що думає й робить Наполеон,- це неприродно, не розумно й мізерно по значенню

У чому тут справа? Було б наївним думати, що такий щирий і чесний художник з величезним діапазоном творчого й філософського мислення, яким був Толстой, не усвідомлював історичного значення Наполеона, як це трапилося з Лермонтовим, що у Наполеонові бачив не тільки “чоловіка долі”, говорячи його власними словами, але вважав одним з найбільших людей людської історії. На наш погляд, одна із причин настільки разючого підходу двох художників до особистості Наполеона може бути пояснена гострими перепадами часу, що їх розділяло

Пошлемося на такий приклад. Відомо, що оцінка Наполеона Толстим багато в чому повторює сказане про імператора французів Герценом. Так, різка оцінка Наполеона втримується в циклі статей Герцена “Війна й мир”, написаних із приводу франко-італо-австрійської війни 1859 року, які були надруковані повністю в збірнику “За п’ять років” в 1860 році. Але адже в цей же самий час (з 1852 року) Герцен писав свою сповідь “Колишнє й думи”, по всьому оповіданню якої вкраплені авторські згадування про Наполеона. І дивна справа, незважаючи на те, що хронологічно обоє згаданих герценовских добутку збігаються, в “Колишньому й думах” ми ніде не зустрінемо сатиричного зображення автором фігури Наполеона. Більше того, Герцен ставить тут Наполеона в один ряд з видатними росіянами полководцями

Про що це говорить? У першу чергу про те, що “Колишнє й думи”, хоча й писалися на початку другої половини XIX століття, але вони спогад про події й дні далекої юності, зокрема про тім часі, коли в діяльності Наполеона сучасники бачили продовження ідей французької революції. Епоха, про яку повествуется в художній автобіографії Герцена, ще повна була захоплених ілюзій у відношенні Наполеона. Ця епоха продовжувала розвивати в багатьох варіаціях слова Байрона про Наполеона з його “Бронзового століття”:

Об міць небес! Він був твій лик живий И ти, земля! Він – кращий нащадок твій

Великий народний поет Франції Пьер-Жан Беранже у вірші “Липневі могили” зв’язував ім’я Наполеона з липневими днями в Парижі, коли багатотисячна юрба мастерових і “блузников столиці” повстала під “триколірним прапором” проти режиму Карла X. У величному ореолі представлялася фігура Наполеона стендалевскому Жюльену Сорелю. Приклади можна було б продовжити. “По подібних мотивах, як антитезу Бурбонам, Меттерниху, Кестльри, неаполітанським Бурбонам,- і росіянинові паную, додамо ми слідом за автором цієї цитати,- Наполеона прославляли Байрон і Міцкевич, Стендаль і Беранже, Генріх Гейне й Михайло Лермонтов”1.

Як справедливо пише Т. Мотилева, хоча прогресивні письменники Заходу й усвідомлювали тому, що “полководець Бонапарт, ставши імператором, знищив ті завоювання революції, завдяки яким він прийшов до влади.., але легендарна слава Наполеона все~таки сильно заслоняла від них загарбницьку сутність його політики. Вони все-таки більше схилялися перед Наполеоном, чим засуджували його”.

У відношенні Лермонтова наведене висловлення вимагає уточнення в тому розумінні, що в нього за зовнішньою ідеалізацією образа ховається прогресивна, антимонархічна по своїй спрямованості тенденція – розглянути в минулій діяльності Наполеона не тільки здійснення революційних ідей, але й боротьбу сил, їм конфронтуючих. Не дивно тому, що для Лермонтова самотній в’язень острова св. Олени зберіг свою колишню привабливість. Перебільшені масштаби особистості Наполеона визначалися, з одного боку, традицією, романтичним сприйняттям (“він”, “один”, що протистоїть “юрбі”, для Лермонтова був найбільш повним виразником свого століття, сином свого часу), а з іншого боку – тим, що поет уже в юному віці побачив у Наполеонові не тільки романтичний образ, але й прогресивна історична особа. У той же час Лермонтов – і це варто підкреслити з усією силою – усвідомлював загарбницький характер наполеонівських війн і справедливість народної відсічі французові

У Лермонтова в “Вадимові”, в X главі, є одне примітне висловлення, що стосується Наполеона. Дано воно як би мимохіть, для того тільки, щоб підтвердити якесь “святий таємничий потяг”, властиве, по думці Лермонтова, якимсь вибраним істотам. “…Воно існує, повинне існувати… Візьміть Наполеона і його військо!- чи довго вони прожили друг без друга?” У даному філософському міркуванні Лермонтов залишається романтиком. Не маючи можливості, пояснити соціально-економічні й політичні передумови виникнення наполеонівської диктатури, Лермонтов тут фаталістичну зумовленість долі Наполеона пояснює якимись таємничими силами, непізнаваними психічними процесами. І тільки у вірші “Бородіно” – безсмертному пам’ятнику по силі вираження ідеї патріотизму – боротьба народу у визвольній, справедливій війні з ворогом затверджується як вирішальний фактор поразки Наполеона


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Принципи втілення Лермонтовим образа Наполеона в “Останнім новосіллі”

Categories: Твори з української літератури

Links