М. Ю. Лермонтов – “втілення вічно сумного духу заперечення й сумніви” (А. С. Долинин)

1. Мотиви розчарування й самітності. 2. Образ демона, “духу отриианья, духу сомненья” у лірику Лермонтова. 3. Відгомони демонічного початку в образі головного героя роману “Герой нашого часу”. І гордий демон не відстане, Поки живу я, від мене, И розум мій опромінювати він стане Променем чудесного вогню; Покаже образ досконалості И раптом відніме назавжди И, давши передчуття блаженства, Не дасть мені щастя ніколи.

М. Ю. Лермонтов Хоча творчість М. Ю. Лермонтова деякою мірою є продовженням пушкінської традиції, важко не помітити величезну

різницю в емоційному настрое лірики цих двох великих російських поетів. Якщо для поезії А. С. Пушкіна характерна світла тональність, поза залежністю від того, чи пише він про радісні або сумні переживання, то в лірику Лермонтова одним з основних мотивів виступає похмура меланхолія, породжена розчаруванням і гострим усвідомленням власної самітності в цьому світі. Подібне світовідчування ріднить лірику Лермонтова із творчістю англійського поета Дж. Байрона: Ні, я не Байрон, я іншої, Ще не ведений обранець, Як він, гнаний миром мандрівник…

Потрібно відзначити, що захоплення поезією Байрона пережив і Пушкіна.

Однак, говорячи про Лермонтова, варто мати на увазі, що мова йде не про наслідування, а про особливості сприйняття навколишньої дійсності. Ліричний герой Лермонтова, як і персонажі творів Байрона, чітко усвідомлюють свою самітність у світі (“Смерть Поета”, “И нудно й смутно…

“, “Пророк”). З темою самітності в Лермонтова зв’язані мотиви власної вибраності й розчарування в людях: З тих пор як вічний судія Мені дав всеведенье пророка, В очах людей читаю я Сторінки злості й пороку. Подібні мотиви зустрічаються навіть любовній ліриці Лермонтова: Як знати, бути може, ті мгновенья, Що протекли в ніг твоїх, Я віднімав у вдохновенья! А чим ти замінила їх?

Всі ці характеристики – самітність, відчуття власної вибраності, розчарування й гордість – є неодмінними атрибутами заколотної особистості, що відкидає звичний миропорядок. Не дивно, що Лермонтов так часто звертався до образа демонів, “духу заперечення й сумніви”, супротивника Бога. Однак було б несправедливо затверджувати, що в лірику Лермонтова панує безпросвітна тьма; мабуть, можна сказати, що у творчості поета знайшли відбиття й похмурий смуток втомленої й розчарованої душі, і ясне, по-детски незамутнене споглядання миру, як, наприклад, у вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива…

“. И демони в лірику Лермонтова – це аж ніяк не канонічно чорні фігури з рогами й копитами, що опираються на вила. Демон у лірику Лермонтова – це завжди масштабна особистість, споконвічно щедро обдарована Творцем. Цікаво відзначити, як саме Лермонтов показує стихійну сутність демонів: Собранье зол його стихія; Носячись меж темних хмар, Він любить бури фатальні, И піну рік, і шум дубров; Він любить похмурі ночі, Тумани, блідий місяць, Посмішки гіркі й очі Безвісні сльозам і сну.

Як отут не згадати знамените лермонтовское: А він, заколотний, просить бури, Начебто в бурах є спокій! У вірші “Я не для ангелів і раю…” поет прямо співвідносить себе й свого похмурого героя: Як демон мій, я зла обранець, Як демон, з гордою душею, Я меж людей безтурботний мандрівник, Для миру й небес чужий. Можливо, у чомусь подібне зіставлення можна розцінювати як данина байронічної традиції, що зробила привабливим образ по-диявольському гордого й похмурого героя. Однак здається, що тут справа не тільки в популярності певного художнього мотиву; співвіднесення з демоном покликано підкреслити самітність поета у світі: Прочитай, мою з його судьбою Спогадом зрівняй И вір безжалісної душою, Що ми на світі з ним одні.

Величний і лиховісний образ демона встає зі сторінок однойменної поеми Лермонтова. Цей демон сильно відрізняється від своїх “побратимів”, що раніше з’являлися в лірику поета. Він не випробовує радості ні від своєї руйнівної діяльності, ні від споглядання диких крас природи: Ніде мистецтву своєму Він не зустрічав опори – И зло знудило йому… І дикий і дивовижний був навколо Увесь божий світ; але гордий дух Презирливим оглянув оком Створіння бога свого, И на чолі його високому Не відбилося нічого. Отже, демоном володіє нудьга, майже як гетевским Фаустом, що мріяв про чарівний плащ, завдяки якому він зуміє побачити далекі країни.

Однак лермонтовскому демонові й цьому засобу не допомагає від безпросвітної туги й гнітючої нудьги. Він вільно й упевнено летить над миром, але це його нітрохи не радує. Вигляд і пісня молодої князівни Тамари зненацька привертають увагу демонів. Чому?

Колись “дух изгнанья” був світлим ангелом, він не забув цього, незважаючи на свій заколот проти Бога й незліченні століття, що пройшли з тих пор. Що такий час для безсмертного? Здавалося б, те почуття, що опанувало демоном побачивши Тамари, могло б стати поштовхом до його духовного переродження. Чому ж цього не відбувається?

Демон щиро прагне любити й жадає бути улюбленим. Але що таке любов? “Бог є любов”, а Бога демон відкинув, тому він може сприймати любов лише як влада, володіння душею своєї обраниці. Саме шлях влади й вибирає демон. Щоб заволодіти Тамарою, він губить її нареченого, позбавляє дівчину щиросердечного спокою, а коли її змучену душу несе ангел, демон і йому готовий кинути виклик.

Влада завойовується, і тут гарні будь-які засоби – так адже нерідко думають і багато з людей. А любов, якщо вона щира, завжди дарунок Бога. У цьому й трагедія демона – він хоче любити, хоче позбутися від осоружної самітності, але лише власними зусиллями, не бажаючи прийняти допомоги від свого Творця. Відгомони демонічної стихії можна знайти й в інших героях творів Лермонтова. Особливо яскравий прояв “дух заперечення й сумніви” знайшов в образі Печорина, головного героя роману”Герой нашого часу”.

Як і лермонтовский демон, він “любив для себе, для власного задоволення”, тому його любов нікому не принесла щастя, навіть йому самому. І хіба не нагадують підступи демона ті маневри, завдяки яким Печорин завойовує любов Мери – любов, що йому й не потрібна зовсім? Цікаво відзначити таку подробицю.

Печорина ніяк не можна назвати нерішучою людиною – його стараннями, можна сказати, і закручується колесо фабули. Поштовхом до дії в цієї людини нерідко служить аж ніяк не впевненість в успіху, а сумніву. “Я люблю сумніватися у всім: це розташування розуму не заважає рішучості характеру – навпроти, що до мене стосується, то я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує”.

Отрицанье також проявляється в характері Печорина досить сильно: “У мене вроджена пристрасть суперечити… Присутність ентузіаста обдає мене водохресним холодом… “. Звичайно, у творчій спадщині Лермонтова можна знайти й інші підтвердження фрази, винесеної в заголовок.

Однак навіть при поверхневому аналізі найбільш відомих добутків ми легко переконаємося в неї справедливості


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


М. Ю. Лермонтов – “втілення вічно сумного духу заперечення й сумніви” (А. С. Долинин)

Categories: Твори з української літератури

Links