Як таке, чиновництво з’явилося в Росії при Петрові I. Саме він увів знамениту “Табель про ранги”, де всі державні посади ділилися на чотирнадцять класів – від колезького реєстратора до дійсного таємного радника. Будучи прогресивної в епоху царювання Петра I, “Табель про ранги” до XIX століття, безумовно, застаріла. Однак так зване освічене суспільство продовжувало ділити себе на чотирнадцять класів. У комедії “Ревізор” Микола Васильович Гоголь малює широку картину розкладання російського чиновництва. Глава міста – городничий.
Це “уже пристарілий на службі й дуже недурний по-своєму людина. Хоча й хабарник, однак поводиться дуже солідно”. Втім, його підлеглі теж хабарничають, хоча й поводяться не дуже-те солідно. Гоголь нагородив кожного персонажа комедії “мовця прізвищем”. Легко, наприклад, представити, як буде судити чиновник на прізвище Ляпкин-Тяпкин, або як буде виконувати свої обов’язки поліцейський на прізвище Уховертов. Але подивимося уважніше на чиновників, зображених Гоголем.
Піклувальник богоугодних закладів Земляника, приміром, так говорить про особливості медичного обслуговування в довіреній
йому лікарні: “Людина простій: якщо вмре, то й так умре; якщо видужає, то й так видужає”. Повітовий лікар Гибнер – німець. Він не знає по-російському ні слова, і тому хворі частіше вмирають, чим видужують. Поштмейстер Шпекин – незвичайно дурна людина. Свою неважку службу він уважає “приємним времяпрепровождением”. Щоб служба була ще приємніше, поштмейстер роздруковує й із задоволенням читає чужі листи, а найцікавіші з них попросту колекціонує. Суддя Ляпкин-Тяпкин ставиться до служби більш ніж прохолодно. Він зайнятий полюванням, а неодмінні для російського чиновника хабара бере хортицями щенятами, уважаючи себе тому набагато нравственнее інших повітових чиновників. Виражаючись сучасною мовою, ці люди одержують заробітну плату з державного бюджету, а до виконання своїх обов’язків ставляться просто наплевательски. Куди ж дивиться державу? Найімовірніше, високій владі вигідно мати на місцях урядовців-негідників: адже такого можна тримати в страху й раболіпстві, а при нагоді з легкістю змістити. Корупція, зловживання службовим становищем, присвоєння казенних сум – все це будні повітового чиновництва. Іноді здається, що Гоголь написав свою велику комедію про наше сьогоднішнє життя.
На мій погляд, перераховані пороки й недоліки повітового чиновництва й чиновництва взагалі невикорінні або практично невикорінні. Недарма сатиричний заряд комедії догодив у саме хворе місце суспільства: захвилювалися всі, навіть ті, хто ніколи не цікавився театром і слыхом не слыхивал про Миколу Гоголі. Авторові довелося виправдуватися й перед публікою, і перед владою. Хвилювання було викликано не тим, що десь у якомусь закутковому повітовому містечку діються “свинцеві мерзенності життя”. Шок у глядачів викликала та приголомшлива правда, завдяки якій комедія “Ревізор” залишається єдиним у своєму роді добутком. І в наш час обов’язково найдеться комедіограф, здатний написати про повітовий і не тільки повітовому чиновництві сучасного “Ревізора”.
