У теоретичній літературі існує розуміння терміну “повість” як середньої форми епічної прози. З цієї точки зору повість зіставляється з романом (велика форма прози) та новелою чи оповіданням (мала форма). Якщо у романі у центрі знаходиться дія в цілому, фактичний і психологічний розвиток сюжету, то у повісті увага нерідко зосереджується на статичних компонентах твору – положеннях, душевному стані, пейзажах, описах тощо. Дійові моменти набувають у ній скульптурного характеру, застигають у момент найвищого напруження, епізоди часто йдуть
один за одним за принципом хроніки. Для повісті великого значення набуває розгортання, розширення багатоманітності світу у межах звичайного плину життя, чи просто зміна вражень оповідача, що бачить все нові і нові сцени, нових людей, або – це особливо поширена форма – поява інших картин та персонажів у дорозі чи мандрах. Велику роль у повісті відіграє мовна стихія – голос автора або оповідача.
До різновидів повісті належить філософська повість. Великого значення цей жанр набуває в епоху Просвітительства, зокрема у творчості Вольтера, хоча до цього жанру французький філософ і письменник звертається
досить пізно. Англійський літературознавець А. Кеттл стверджував, що своїм корінням філософська повість йде до “повчальних притч” – творів, в основі яких лежить філософська, етична або інша теза, ілюстрована в художніх образах. Вольтер не тільки ілюстратор морально-політичних істин. Його твори – це цікаві, пригодницькі історії. У своїх філософських повістях Вольтер піддає критиці поширене на той час вчення Лейбніца-Попа про гармонію, за яким світ, незважаючи на те, що в ньому є зло, розвивається у напрямку добра й справедливості. Вольтер особливо засуджує суспільні відносини, владу, яким ще далеко до гармонії.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)