Повести “Віч-на-віч” Ч. Айтматова й “Живи й помни” В. Распутіна
Стає його ворогом.
Ч. Айтматов
Чингиз Торекулович Айтматов прийшов у літературу з яскравим і цікавим добутком “Віч-на-віч” в 1958 році. Невигадливе оповідання про дезертира здобуває під пером майстра філософське осмислення. Айтматов показує героїв повести в розвитку: Исмаил усе більше й більше втрачає свій людський вигляд, намагаючись зберегти життя за всяку ціну; Сеиде ж протягом повести як би сходить до вершин гражданственности. Недарма Исмаилу здається, що Сеиде “коштує високо, дуже високо, недоступна у своїй скорботній величі,
Спочатку Сеиде рада, що чоловік живий, вони зможуть піти туди, де їх ніхто не знає, і бути щасливими. Вона не засуджує чоловіка за дезертирство, готова працювати день і ніч, щоб своєю самовідданою працею надолужити вчинок Исмаила. На допиті Сеиде готова вмерти, але не видати чоловіка.
Так само самовіддано поводиться й Настена – героїня повести Распутіна “Живи й помни”. Добуток з’явився в пресі в 1975 році. Настена, ще не бачачи Андрія, розуміє, що він повернувся й має потребу в її допомозі. Проста сільська жінка серцем розуміє неправоту чоловіка,
Андрій Гуськов, як і Исмаил, усе більше й більше грузне в злочині. У всьому, случившемся з ним, він обвинувачує свою “нещасну частку”, обрекшую його на дезертирство. Згодом він зовні усе менше стає схожим на людину. Распутін, як до нього Айтматов, показує деградацію особистості Гуськова. Заради свого шлунка Андрій на очах корови вбиває її теляти. Єдине, що хвилює тепер Гуськова, чи принесла Настена йому їду, він як би перетворився в суцільний шлунок, що неможливо наситити.
Ця ж особливість “теперішнього Исмаила вражає Сеиде: чому він так багато й жадібно їсть, не може ніяк насититися? Що намагається заглушити в собі цим безмірним апетитом?” Якщо спочатку Сеиде безумовно підтримує чоловіка, ні найменшого сумніву не виникає в неї із приводу його вчинку, те пізніше, бачачи горі сусідів, що втратили главу сім’ї, геройски загиблого Байдалы, Сеиде починає сумніватися в правоті чоловіка, готового вижити за рахунок сиріт. Убивство Исмаилом сусідської корови – це остання крапля, приведшая героїню до висновку, що її чоловік – ворог. Він, якщо прийде, переступить через матір, сина, дружину. Немає нічого святого для людини, що встали на шлях зрадництва. Саме тому Сеиде сама веде військових до притулку дезертира. Але ця перемога над собою далася героїні нелегко. Перед Исмаилом стояла “інша, незнайома йому жінка: сивоволоса, з непокритою головою. Вона безстрашно стояла перед ним, тримаючи в руках сина”.
Настена ж готова взяти на себе провину Андрія, вона боїться за свого ще не народжену дитину. Так хотілося мати Настене дітей, а коли довідалася, що стане матір’ю, їй стало страшно: як скаже людям, хто батько, не погубивши Андрія.
Мені здається, що гине Настена, кидаючись в Ангару, від цієї нерозв’язної проблеми. Дитина – це чиста, безгрішна істота, що народжується від любові й радості. А от ні любові, ні щастя Настена не випробовує. Вона змушена приховувати чоловіка, взявши його гріх на себе, а що буде з дитиною? Героїня гине не тому, що хоче покарати Андрія, а тому, що заплуталася в цих трагічних обставинах. Нерозв’язний вузол проблем розривається так страшно й безвихідно.
Майже символічно звучить заключна фраза повести про те, щоб жив і пам’ятав Гуськов, а що саме? Як дорослий і зовні міцний чоловік звалив на плечі дружини важку ношу, як вижив, погубивши її й майбутнього своєї дитини, а чи зможе він жити з такою пам’яттю? Прямої відповіді письменник не дає, залишаючи його на суд читачів.
В Айтматова акцент поставлений на іншому. Героїня не приемлет “щастя за всяку ціну”. Вона хоче чесно дивитися в очі людям і власному синові, виростити чесну людину, може бути, цим надолужити гріх батька.
Обидві повісті дуже емоційні й роблять сильне враження на читачів. Незважаючи на те що сюжети повістей дуже схожі, вирішується той самий моральне питання. Ці добутки цікаві й самобутні, талановиті й оригінальні по-своєму.
Навігація
(2 votes, average: 3.50 out of 5)