“Послужний описок” Гумилева

У ньому в голих фактах і казенних формулах відбиті військові жнива й героїчний подвиг Гумилева. Два солдатських Георгій протягом перших п’ятнадцяти місяців війни самі говорять за себе. Сам Гумилев, поетично відтворюючи й переживаючи заново своє життя в чудовому вірші “Пам’ять” (яке читач знайде в другому томі наших зборів) так сказав про це: Знав він борошна голоду й спраги, Сон тривожний, нескінченний шлях, Але святий Георгій торкнув двічі Пулею недоторкані груди. У роки війни Гумилев вибув з літературного середовища й життя й перестав

писати “Листа про російську поезію” для “Аполлона” (зате в ранковому виданні газети “Біржові Відомості” один час друкувалися його “Записки кавалериста”).

З його послужного списку випливає, що до 1916 року він жодного разу не був навіть у відпустці. Але в 1916 році він провів у Петербурзі кілька місяців, будучи відряджений для тримання офіцерського іспиту при Ніколаєвськом кавалерійському училищі. Іспиту цього Гумилев чомусь не витримав і виробництва в наступному послу прапорщика чин так і не одержав

Як відніс Гумилев до лютневої революції, ми не знаємо. Може бути, з розвалом,

що почався, в армії було зв’язано те, що він “отпросился” на фронт до союзників і в травні 1917 року через Фінляндію, Швецію й Норвегію виїхав на Захід. Повидимому, передбачалося, що він проїде на Салоникский фронт і буде прилічений до експедиційного корпуса генерала Франше д-эспере, але він застряг Впариже.

По дорозі в Париж Гумилев пробув якийсь час у Лондоні, де Б. В. Анреп, його петербурзький знакомец і співробітник “Аполлона”, познайомив його з літературними колами. Так, він возив його до лэди Оттолине Моррелл, що жила в селі й у будинку якої часто збиралися відомі письменники, у тому числі Д. X. Лоуренс і Олдус Хаксли.

У збереженим у лондонському архіві Гумилева записних книжках записаний ряд літературних адрес, а також багато назв книг – по англійській і іншій літературах – який Гумилев збирався читати або придбати. Записи ці відбивають інтерес Гумилева до східних літератур, і можливо, що або в це перше перебування в Лондоні, або в більше тривале по дорозі назад (між січнем і квітнем 1918 року) він познайомився з відомим англійським перекладачем китайської поезії, Артуром Уэли (Waley), що служив у Британському Музеї. Перекладами китайських поетів Гумилев зайнявся Впариже.

Про життя Гумилева в Парижі, що тривав шість місяців (з липня 1917 по січень 1918 року) ми знаємо досить мало. За словами відомого художника М. Ф. Ларионова (у приватному листі до мене) найбільшою пристрастю Гумилева в цей його паризький період була східна поезія, і він збирав усе до її дотичне

З Ларионовим і його дружиною, Н. С. Гончаровой, що жили в той час у Парижі, Гумилев багато спілкувався, і приналежний мені зараз лондонський альбом віршів Гумилева ілюстрований їхніми малюнками у фарбах (є в ньому й один малюнок Д. С. Стеллецкого). Згадуючи про перебування Гумилева в Парижі, М. Ф. Ларионов писав мені: “Взагалі він був непосидою. Париж знав добре й відрізнявся дивним умінням орієнтуватися. Половина наших розмов проходила про Анненском і Жерар де Нервале. Мав чудність у Тюильри сідати на бронзовий лев, що самотньо схований у зелені наприкінці саду, майже в Лувра”. З інших російських знайомств Гумилева відомо про його зустрічі з давно що вже жили закордоном поетом К. Н. Льдовим (Розенблюмом), лист якого до Гумилеву з Парижа в Лондон із вкладеними в нього віршами збереглося серед паперів, переданих мені Б. В. Анрепом.

Але хоча Ларионов говорить про східну літературу, як головної пристрасті Гумилева в Парижі, ми знаємо й про іншій його паризьку пристрасть – про любов його до молодої Олені Д., стат-росіянці, стат-француженці, що вийшла потім заміж за американця. Про цій “любові нещасної Гумилева в рік четвертий світової війни”, як він сам охарактеризував її, говорить цілий цикл його віршів, записаних в альбом Олени Д., що він називав своєї “синьою зіркою”, і надрукованих по тексту цього альбому – уже після його смерті – у збірнику “До синьої зірки” (1923 Багато хто із цих віршів були записані Гумилевим і в його лондонський альбом, іноді в нових варіантах. Короткий закордонний період виявився творчо продуктивним у житті Гумилева.

Крім віршів “к. синій зірці” і перекладів східних поетів, що склали книгу “Порцеляновий павільйон”, Гумилев задумав і почав писати в Парижі й продовжував у Лондоні свою “візантійську” трагедію “Отруєна туніка”. До цього ж часу ставиться цікава незакінчена повість “Веселі брати”, хоча можливо, що роботу над нею Гумилев почав ще Вроссии.

Може здатися дивним, що в той час як і Швеція, і Норвегія, і Північне море, які він бачив проїздом, навіяли йому вірша (ці вірші ввійшли в книгу “Багаття” , 1918), ні Париж ні Лондон, де він пробув досить довго, самі по собі не залишили слідів у його поезії, якщо не вважати згадувань паризьких вулиць у любовних віршах альбому “До синьої зірки”. Про військову службу Гумилева за цей час, про те, у чому полягали його обов’язки як офіцера, відомо дуже мало.

Я вже згадував складений Гумилевим меморандум про набір добровольців серед абиссинцев в армію союзників. Чи був представлений цей меморандум по призначенню, тобто французькому верхів ному командуванню або військовому міністерству, ми не знаємо. Може бути, розвідки у французьких військових архівах дадуть відповідь на це питання. Гумилев у всякому разі вважав себе фахівцем з Абіссінії

Хоча Георгій Іванов, що добре знав Гумилева, у своїх спогадах про нього й говорить, що він озивався про Африку презирливо й раз у відповідь на питання, що випробував він, побачивши вперше Сахару, відповів: “Я не помітив неї. Я сидів на верблюді й читав Ронсара”, – ця відповідь варто вважати, мабуть, рисовкой. Помітив Гумилев Сахару або не помітив, він оспівав її в довгому вірші й навіть пророчив час, коли…

На мир наш зелений і старий Дико ринуться хижі зграї пісків З палаючої юної Сахари Середземне Море засипят вони, И Париж, і Москву, і Афіни, И ми будемо в небесні вірити вогні, На верблюдах своїх бедуїни И коли нарешті кораблі марсиан У земного виявляться кулі, Те побачать суцільний, золотий океан И дадуть йому ім’я: Сахара

Вірші Гумилева про Африку (у книзі “Намет”) говорять про те чаклунське зачарування, що мав для нього ц-материк – він називав його “велетенською грушею”, що висить “на дереві древнім Євразії”. Про Африку Гумилев згадував і в Парижі в дні свого змушеної бездіяльності там в 1917 році. Свою любов до неї й своє знайомство з нею він вирішив використати в інтересах союзної справи. Звідси – його записка про Абіссінію, у якій він повідомляє дані про різні її племена, що населяють, і характеризують їх з погляду їхнього військового потенціалу. Цю записку читач знайде в додатку до одному з наступних томів наших зборів. У додатку до теперішнього нарису даються ніколи раніше що не друкувалися документи, що проливають деяке світло на обставини, при яких Гумилев у січні 1918 року покинув Париж і перебрався в Лондон. У нього було, невидимому, серйозне намір відправитися на месопотамский фронт і боротися в англійській армії

У Лондоні він запасся в якогось Арунделя дель Ре, що пізніше був викладачем італійської мови в Оксфордском університеті (я зустрічався з ним під час перебування мию студентом там, але, на жаль, і поняття не мав про те, що він знавав Гумилева), листами до італійських письменників і журналістів (у тому числі до знаменитого Джованни Папини) – на випадок, якщо йому прийде по шляху затриматися в Італії: листи ці збереглися в записних книжках у моєму архіві

Можливо, що до відправлення Гумилева на Близький Схід зустрілися якісь перешкоди з англійської сторони внаслідок того, що на той час Росія вибула з війни. При від’їзді з Парижа Гумилев був забезпечений платнею по квітень 1918 року, а також засобами на повернення в Росію. Чи думав він серйозно про те, щоб залишитися в Англії, ми не знаємо. Навряд чи, хоча в лютому 1918 року він, повидимому, зробив спробу приискать собі роботу в Лон доні (див. про це в документах, прикладених до теперішнього нарису, II, 8). Із цієї спроби, мабуть, нічого не вийшло

Гумилев покинув Лондон у квітні 1918 року: серед його лондонських паперів зберігся датований 10 квітня рахунок за кімнату, що він займав у скромному готелі неподалік від Британського Музею й теперішнього будинку Лондонського університету, на Guilford Street Повернутися тоді в Росію можна було лише кружним шляхом – через Мурманськ