Поезія Тютчева
Поезія Тютчева – одне із драгоціних надбань російської класичної літератури. Поезія Тютчева повна думки, але він був насамперед художником. Він жагуче любив життя. Радісним прийняттям життя наповнені вірші “Я пам’ятаю час золоте”, “Ні, мого до тебе пристрасть я”, “Ще землі сумний вид…”, “Весна”, “Весняні води”, “Весняна гроза”.
І в той же час саме природа, на думку поета, – вище блаженство людини. Тютчев володів надзвичайно живим і безпосереднім почуттям природи. Поет охоче прибігав до уособлень:
Не
Тютчева прийнято називати “співаком природи”. Через звертання до неї нерідко розкривається мир людської душі
У всім багатстві переживань. Так, вірш “Фонтан” виражає характерну для Тютчева думка про одночасну велич і безсилля людського розуму. Тютчев багато в чому ліричний поет. Крім картин природи його перу належить чимало віршів, присвячених високому почуттю любові до жінки. Поет був щасливий у любові, не міг жити без любові, любив з ранньої молодості до глибокої старості. Для
Люблю ока твої, мій друг, Із грою їх полум’яно чудесної, Коли їх піднімеш раптом И, немов блискавкою небесної, Оглянеш швидко ціле коло…
У більшій частині своїх добутків поет ретельно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна догадатися, до кого воно звернено;
Вона сиділа на підлозі И купу листів розбирала. І, як остиглу золу, Брала їх у руки й кидала.
Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ернестині Федорівні. Спостерігаючи роман свого чоловіка, вона зберегла самовладання, достоїнство й любов до нього. На схилі віку поет оцінить це й зрозуміє, що пішло з його життя зі смертю дружини:
Улюблена ти, і так, як ти, любити – Ні, нікому ще не вдавалося! ПРО, господи!.. І це пережити… І серце на клаптики не розірвалося…
Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його” коханій: зв’язок їх уважали порочної. Випробовуючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денісьевій:
Чому молилася ти з любов’ю, Що як святиню берегла, – Доля людському слову На поругане зрадила. Юрба ввійшла, юрба вломилася У святилище душі твоєї, И ти мимоволі постидилась И таємниць, і жертв, доступних їй…
Тим часом життя поета вже підходить до кінцю. Здається, повинні зазвучати вірша, у яких автор підводить підсумки свого буття. Але, всупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти любові:
ПРО, як на схилі нашого років Ніжній ми любимо й вірніше… Сіяй, сіяй, прощальне світло Любові останньої, зорі вечернею! Про ти, остання любов! Ти й блаженство й безнадійність.
Для мене поезія Тютчева – це музика, що хвилює душу, що наповнює її безмежною любов’ю до всього: до людини, до природи, до Батьківщини, до тварин. Його поезія проникає в самі таємні куточки моєї душі. Тютчев навчив мене зауважувати те, що раніше я не зауважувала, любуватися тим, що не впадає в око.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)