Поезія Ф. Тютчева поезія думки, філософська поезія, поезія космічної свідомості

Найважливіша тема для Тютчева хаос, укладений у світобудові, це незбагненна таємницяя, що природа приховує від людини. Тютчев сприймав мир як древній хаос, як первозданну стихію. А все видиме, суще лише тимчасове породження цього хаосу. Із цим зв’язане звертання поета до нічної тьми. Саме вночі, коли людина залишається один на один перед вічним миром, він гостро почуває себе на краю безодні й особливо напружено переживає трагедію свого існування. Поет використає прийом алітерації:

Сутінок тихий, сутінок сонний,

Лийся в глиб моєї душі…

Про

що ти виєш, ветр нічний

Про що так ремствуєш бездумно

Silentium філософський вірш. Ліричний герой з’являється в ньому як мислитель. Основна ідея нескінченна самітність людини. Перед всемогутністю природи людина виявляється неспроможний. Виходячи із цього, Тютчев приходить до думки про недостатність усякого людського знання. Звідси випливає трагічна колізія неможливість людини виразити свою душу, передати свої думки іншому. Вірш будується як свого роду ради, звертання до читача, до ти. Перша строфа починається радою мовчи й завершується тим же. Під ти розуміється і я:

Як серцю висловити

себе. Іншому як зрозуміти тебе. Поет робить висновок про те, що людське слово безсило: Думка виречена є неправда. Завершується вірш закликом жити у світі власної душі:

Лише жити в собі самому вмій

Є цілий мир у душі твоєї…

Природа основна тема творчості Тютчева. Ідея натхненності природи, віра в її таємниче життя втілюються поетом у прагненні зобразити природу як якесь одушевлене ціле. Вона з’являється в його лірику в боротьбі протиборчих сил, у безперервній зміні дня й ночі. Це не стільки пейзаж, це космос. Основний прийом, використовуваний поетом, уособлення. Вірш Весняні води цей поетичний опис пробудження природи. Природа (струмки) одушевляється, знаходячи голос:

Вони говорять в усі кінці:

Весна йде, весна йде!

У вірші передається молоде, веселе почуття весни, відновлення

Тютчева особливо залучали перехідні, проміжні моменти життя природи. У вірші Осінній вечір картина вечірніх сутінків, у вірші Люблю грозу на початку травня весняний перший грім

Самобутня й любовна лірика Тютчева. ПРО, як убийственно ми любимо… вірш денисьевского циклу. Тютчев винить себе в стражданнях, заподіяних Олені Денисьевой двозначним її положенням у суспільстві. Любов звучить те як сполучник душі з душею рідний, те як тривога, те як сумне визнання. Любов не може бути абсолютно щасливої. Одне серце тріумфує, інше, більше слабке, гине

Долі жахливим вироком

Твоя любов для їй була

Але без любові, без внутрішньої боротьби немає людського життя

Мене завжди захоплював надзвичайний мир поезії, що зачаровував своєю таємничістю, загадковістю, хвилював душу, наповнював її любов’ю до всього: до людини, до природи, до батьківщини… Ще з малого років пам’ятаю улюблені рядки:

Лазур небесна сміється,

Нічною обмита грозою,

И між гір росисте в’ється

Доліна світлою смугою…

Це уривок із чудового вірша Ф. И. Тютчева Ранок у горах. Не дивно, що саме ці слова великого поета звучать у моїй душі, адже навіть Тургенєв так відгукнувся про творчість Тютчева: Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії. Перший свій вірш поет написав, коли йому було одинадцять років. Із цього часу народився новий геній російської поезії. В утворах Тютчева ми відчуваємо його внутрішнє життя, невтомну роботу думки, складне протиборство його почуттів, що хвилювали. По творах Тютчева можна визначити настрій поета: чи те це сум, чи те радість усі розкривають рядки:

ПРО, віщаючи душу моя!

ПРО, серце, повне тривоги,

ПРО, як ти б’єшся на порозі

Як би подвійного буття!

Особливу увагу обертаєш на опис природи, що виспівується поетом у всій своїй вроді. Читаючи Весняну прозу, представляєш, як перший грім гуркоче, гримлять розкати. І разом з усім цим поринаєш у святкову музику весни, у природні ігри й забави: резвяся й граючи, гуркоче грім, грім весняний, перший і всі навколо радується цьому торжеству в природі. А згадаємо рядки про море:

На нескінченному, на вільному просторі

Блиск і движенье, гуркіт і грім –

Тьмяним сияньем облите море,

Як добре ти в безлюддя нічному!

Брижі ти велика, брижі ти морська,

Чим це свято так святкуєш ти

Хвилі несуться, гримлячи й блискаючи,

Чуйні зірки дивляться свисоти.

Як влучно в декількох коротких віршованих рядках Тютчев помічає пишноту природи, її радість. Він відкриває читачеві неповторну красу, звертаючи увагу не тільки на очевидні явища, але й на сховані для звичайного сприйняття речі, тим самим підкреслюючи загадковість навколишні нас миру:

З гори скотившись, камінь ліг вдолине.

Як він упав ніхто не знає нині

Зірвався ль він з вершини сам собою,

Иль був низринут волею чужий

Столетье за столетьем пронеслося:

Ніхто ще не дозволив питання

Краса російської природи вразила письменника з юного років, і, я вважаю, що саме тому він неї одушевляє, зводячи в ранг живої істоти. Це підтверджують наступні рядки:

У ньому є душу,

У ньому є воля,

У ньому є любов,

У ньому є мова

Іноді Тютчев навіть обожнює навколишній світ, одночасно намагаючись розгадати його таємниці:

Природа – сфінкс. І тим вона верней

Своєю пробою губить людини,

Що може статися, ніякий від століття

Загадки немає й не було в їй

Продовжую читати. От, наприклад, Весняні води:

Ще б полях біліє сніг,

А води вуж навесні шумлять

Біжать, і будять сонний брег,

Біжать, і блищать, і говорять…

Все-таки якою свіжістю й підбадьорливою силою віє від кожного слова!

Але найбільше мене залучає любовна лірика поета. Адже, на мій погляд, тільки в любові людин повністю оголює свою душу, відкриваючи її для світлого почуття. Як відомо, Тютчев був щасливий у любові, любив з ранньої молодості до самої старості. Пора закоханості для поета цей золотий час:

Я зустрів вас і все колишнє

У віджилому серці ожило:

Я згадав час золоте

И серцю стало так тепло…

Ці рядки присвячені Амалии Лерхенфельд, у яку був закоханий письменник замолоду. Але все-таки самі прекрасні вірші про любов були написані Тютчевим для Е. А. Денисьевой. Це такі шедеври його лірики, як ПРО, як убийственно ми любимо…, Чому молилася ти з любов’ю…, Не говори: мене він як і колись любить…, Весь день вона лежала в забутті… і інші. Всі ці утвори ввійшли в так званий денисьевский цикл

А той факт, що у своїх творах Тютчев особисті переживання піднімає до загальнолюдського значення, робить його лірикові ще більш проникливої, вона стає ще ближче читачеві:

ПРО, як убийственно ми любимо,

Як у буйній сліпоті страстей

Ми те всього вірніше губимо,

Що серцю нашому милею!

Але цікавий ще один прийом, що Тютчев використає при написанні віршів про любов. Намагаючись проникнути в самі таємні куточки серця, поет-чоловік виступає в ролі улюбленої їм жінки й пише від її імені, у результаті чого народжуються дуже виразні добутки:

Не говори, мене він, як колись, любить,

Мною, як і колись дорожить…

Про немає! Він життя мою нелюдяно губить,

Хоч бачу, ніж: у руці його тремтить

Він міряє повітря мені так дбайливо й скудно…

Не міряють так і лютому ворогу…

Ох, я дихаю ще болісно й важко,

Можу дихати, але жити вуж не можу

И навіть на схилі віку, коли життя підходить до кінцю, поет у весь голос говорять про любов:

ПРО, як на схилі нашого років

Нежней ми любимо й суеверней…

Сіяй, сіяй прощальне світло

Любові останньої, зорі вечернею!

Мені дуже подобається лірика Тютчева. Вона вражає мене своєю яскравістю, самобутністю, глибиною відбиття почуттів. Цей поет незвичайно талановитий, причому його талант розкривається не в абстрактних описах, а в розкритті душі людини, його сприйнятті природи, його відносинах а людьми. Це допомагає з усією глибиною відчути підтекст добутку, визначити грань між важливим і суєтним, між прекрасним і повсякденним