Поезія – це музика. Міркування по поезії Ф. І. Тютчева
Поезія – Це музика, хвилююча душу, наповнює її безмежною любов’ю до людини, природи, батьківщини. Сама мова поезії налаштовує на глибоке розуміння і внутрішнє осмислення того, що відбувається навколо, поезія проникає у найпотаємніші куточки душі людини. Некрасов називав Ф. І. Тютчева “першорядним поетичним талантом”, а Тургенєв писав: “Тютчев один з самих чудових російських поетів; ми скажемо більше: … Тютчев, що належить до покоління попереднього, варто рішуче вище всіх своїх побратимів по Аполлону… на одному Тютчева лежить
Лірика Тютчева – Філософська. Його вірші філософічно по глибині, за темами: життя і смерть, віра і безвір’я, хаос і космос. Думки й почуття поета позбавлені абстрактності, їх будить тільки конкретне життя, і поезія Тютчева – не проголошення остаточних істин, не повідомлення про підсумки пошуку, а сам неспинним пошук. Тютчев – поет-Філософ, лірик-мислитель, він йшов не від ідеї до явищ життя, а від дійсності, яка пробуджувала думку, наповнюючи її своїм змістом.
“Щоб поезія процвітала,
На нескінченному, на вільному просторі
Блиск і рух, гуркіт і грім…
Тьмяним сяйвом облите море,
Як добре ти в безлюддя нічному?
Всю лірику Тютчева пронизує ідея злиття людини і природи. Поет рішуче виступає проти тих, для кого природа – Всього лише “зліпок” і “бездушний образ”, позбавлений внутрішнього життя, хто не здатний відгукуватися на поклик матері-землі, хто залишається глухим до заклику людського серця, хто не в змозі співчувати, співпереживати і любити. Для Тютчева природа – таке ж істота, розумна істота, як і людина:
У ній є душа,
У ній є свобода,
У ній є любов,
У ній є мова.
У Тютчева краса і святковість, пишність природи, радість її і людей взаємопов’язані. Створюючи натхненні вірші, поет малює картини природи і розмірковує про загадки світобудови, віковічних питання людського буття. Поет відкриває неповторну красу не тільки очевидних, але і прихованих від людського ока явищ, показуючи невичерпність і загадковість земного і космічного світу, підкреслюючи пріоритет природи у відносинах між нею і людиною:
З гори скотившись, камінь ліг у долині.
Як він впав ніхто не знає нині
Зірвався ль він з вершини сам собою,
Іль був перевернений волею чужий.
Століття за століттям пронеслося:
Ніхто ще не дозволив питання.
У вірші “У задушливому повітрі мовчання…” у перших трьох строфах зображується наближення грози, в трьох інших – хвилювання дівчини, відчуває наплив незнайомого їй почуття любові. Ще органічніше, у вигляді “двох проявів стихії однієї” показано тотожність природи і людини. Гармонія в природі у Тютчева виявляється навіть у “стихійних суперечках”: слідом за бурями і грозами завжди настає заспокоєння, осяяне сонячним сяйвом і затінений веселкою. Бурі і грози вражають і внутрішнє життя людини, збагачуючи її різноманіттям почуттів, але найчастіше залишаючи після себе біль втрати і душевну спустошеність.
Тютчев жваво, Граціозно і вірно зображує природу, напевно, тому, що чудово розуміє її, тому, що йому доступні її таємні, невловимі риси та відтінки. Вірші Тютчева дуже короткі, але до жодного з них нічого додати, кожне слово точно і влучно. За словами Некрасова, Відтінки у творах Тютчева “розташовані з таким мистецтвом, що в цілому змальовують предмет як не можна краще”. Слова Некрасова підтверджує вірш Тютчева “Ранок у горах”:
Лазур небесна сміється,
Нічний омита грозою,
І між гір росяно в’ється
Долина світлою смугою…
Тютчеву знайоме почуття трепетною любові і ніжності до будь-якого деревця, квітки, билині, які виросли на землі його предків, на землі, де народився поет. Напевно, саме ці почуття спонукали поета написати вірша “Естьвосені початкової…”, “Чародейкою Зимою…”, “Перший лист”. Від вірша “Весняні води” віє свіжістю і підбадьорливій силою:
Ще в полях біліє сніг,
А води вже навесні шумлять
Біжать і будять сонний брег,
Біжать, і блискучі, і говорять…
Поезія Тютчева – Це людське “я” зі своїми вічними питаннями перед обличчям світу, перш за все перед лицем природи. Але тютчевською лірика – не просто лірика пейзажів. У тютчевской поезії читач завжди опиняється перед цілим світом. Поет уміє за кожним явищем природи відчути всю її колосальну і загадкову життя і в світлі дня, і в темряві ночі, і в страшному хаосі, і в прекрасній гармонії. У віршах Тютчева настільки оголена душа поета, що по них можна визначити, чи знаходиться автор в стані раптово нахлинула меланхолії або, навпаки, радісного натхнення:
О, віща душа моя!
О, серце, повне тривоги,
О, як ти б’єшся на порозі
Як би подвійного буття!
Вірші про кохання в ліриці Тютчева пройняті глибоким психологізмом, справжньою людяністю, благородством, прямотою у розкритті складних душевних переживань. Рядки, що виникли із-за самого великого почуття в житті поета – любові до Е. А. Денісьевой, за своєю проникливості і трагічної силі у передачі складної і тонкої гами почуттів не мають рівних не тільки в російській, а й у світовій любовній ліриці:
О, як убивчо ми любимо,
Як у буйної сліпоти пристрастей
Ми то все вірніше губимо,
Що серцю нашому миліше!
“Денісьевскій цикл” – Це роман у віршах, В якому з незвичайною силою і повнотою розкривається трагедія любові, виявляється потреба людини в щасті і обмеженість людських можливостей його досягнення. Кращі вірші любовної лірики Тютчева чудові тим, що в них індивідуальне, особисте, пережите самим поетом піднято до значення загальнолюдського:
Любов, любов – Свідчить переказ
Союз душі з душею рідний
Їх с’едіненье, сочетанье,
І фатальний їх злиття,
І… поєдинок фатальною…
У більшій частині своїх творів поет ретельно приховує адресата, і лише по ледь помітним прикметами можна здогадатися, до кого воно звернене:
Вона сиділа на підлозі І купу листів розбирала, І, як остиглу золу. Брала їх в руки і кидала. Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ернестіна Федорівні, яка, спостерігаючи роман свого чоловіка, зберегла самовладання, гідність і любов до поета. На схилі років поет зрозумів це і оцінив, що пішло з його життя зі смертю дружини:
Коханою ти, і так, як ти, любити
Ні, нікому ще не вдавалося!
О, господи! .. І це пережити…
І серце на клаптики не розірвалося…
Філософська основа не робить лірику поета абстрактною. Тютчев чудово вміє відтворювати “пластично вірні”, за словами Н. А. Некрасова, зображення зовнішнього світу. Користуючись різноманіттям фарб своєї поетичної палітри, вдаючись до словесних півтонів і відтінків, поет викликає у читача точні і зримі образи, Чудово передає у віршах життя природи, вічну зміну її явищ. Цю життя Тютчев вловлює в бурхливому гомоні весняних вод, тремтінні молодих березового листя, переливах зреющих нив, блиску рухів моря, томному, легкому шелесті осінніх дерев.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)