Не можна не погодитися зі словами римлян, що поетом не можна стати, поетами народжуються. Не можна вивчитися ні на Шевченко, ні на Бетховена. На них, як на пророків, сходить Святий Дух, і їм відкриваються речі дотепер нікому не зрозумілі. Такою поетесою була Олена Віз. Її поезія була по-справжньому аристократичний, позбавленої вульгарності й простоти, образи й ідеї цілісні. Вона була елегантної у своїй статурі “швидконогої Діани” і у формі своїх віршів, гордої у відношенні до життя. Олена Телига, як блискуча зірка, спалахнула й згоріла на
небі війни й революції, але залишила яскраве світло для нащадків
Вона ставила до себе, як до поетеси, і до своїм вірші, високі вимоги. Вона намагалася відшукати закінчену форму слова, яке б відповідало кожному відчуттю, яке б підходило до тій емоції. Потрібне слово шукала довго й не поспішала вставити якесь інше. Мала геніальний дарунок зв’язати близьке з далеким, сьогодення з майбутнім або з минулим. У зерні бачила рослину, у квітці – плід, у житті – смерть, у смерті – життя. Її вірші відрізняються шляхетністю ліній, лаконізмом, незвичайною доцільністю будови, що прагне вирватися за кордон, у простір,
у повітря, рветься нестримно, піднімається вдалину. Створюється враження, що душу поривається від сірого, приземленого в небо. У палітрі її віршів не знайдеш “тремтливо ласкавих” або “рожево-мрійливих” фарб, які часто вживають наші лірики. Немає там і сірості грязно-рожевих і грязно-блакитних фарб, які роблять вірші такими нудними й одноманітними. Найбільше вона не терпить сірості! Важко знайти в неї невиразні переходи від однієї до іншої фарби. Навпаки, всі фарби яскраві, блискучі, не холодні, а гарячі, які створюють контраст. У поетеси слова “віра” і “любов” заблищали свіжими, різнобарвними фарбами, первісним вогнем. Олена Телига буде стояти як провідний маяк, щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець прийдешніх поколінь. Щоб тисячі ніг пройшли по її слідах шляхом, неминучим для націй з більшим майбутнім, шляхом змагань страждань і Воскресіння. Шляхом велетнівЕ. Телига (1907-1942) – своїм життям показала, як можна й треба любити рідну мову, землю, народ. Поет, публіцист, політичний діяч – от ті найвищі характеристики, якими неї нагородила доля. Батьки й оточення розбудили в ній національна свідомість, і вона заговорила рідною мовою, відкинувши від себе тих лжедрузей, які ганьбили все, що їй стало рідним. У часи національно-визвольних революцій 1917-1921р. разом з родителями жила в Києві, а з 1923 р.- у Чехословаччині. В 1924 р. закінчила курси, в 1925 вступила на історико-філологічний факультет Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Стає учасницею літературно-художнього життя, знайомить із Е. Маланюк, Л. Мосендзо: і іншими поетами-пражанами. Після одруження переїжджає у Варшаву. Працює вчителем, манекенницею. З 1932 р. співробітничає з “Вісником” Д. Донцова. З початком другої світової війни не може залишатися осторонь визвольного процесу й у вересні 1941 року разом з похідними групами ОУН перебирається в Рівне, а 22 жовтня – у Київ, де починає редагувати літературну газету “Литаври”.
У лютому 1942 р. її заарештовує гестапо й незабаром разом із чоловіком, журналістом Іваном Рогачем, і поетом Іваном Ирлявским були розстріляні в Жіночому Яру. Так закінчується її життя, але не слава й не велич борця за волю. Посмертно вийшли книги “Душу на сторожі” (1946), “Прапори духу” (1947).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)