Поема “В катакомбах”
У жовтні 1905 року Леся Українка закінчила драматичну поему “В катакомбах” – один з найвизначніших антирелігійних творів світової літератури. “Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька…”,- писала поетеса до А. Крим-?-ського, якому присвятила цей твір. За словами Лесі Українки, поема у неї “рветься в світ”. Однак авторка не була певна, чи поемі судиться “…побачити їй його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить,- коли попи не з їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще “гірша” від “Одержимої”
Як свідчить поетеса, її поема відноситься до середини II віку християнської ери або до другої половини його. Дія відбувається в катакомбах біля (Рима. В них збирається християнська громада, до якої в шуканні волі і справедливості приходить Неофіт-раб. Уже перші фрази Єпіскопа, в яких вживається слово “раб”, насторожують Неофіта. Він прийшов сюди, бо чув, що серед християн нібито панує рівність і братерська любов. А тим часом Єпіскоп говорить, що і в потойбічному житті, на небі, змучений раб лишається “рабом господнім”. Так зав’язується ідейна суперечка між Неофітом-рабом і Єпіскопом. Поема,
Критика не раз відзначала у поемі “В катакомбах” майстерну побудову діалогів і максимальне смислове навантаження, яке несе на собі кожне слово. Прикладом цього може служити двічі поспіль вжите слово “раб” з перенесенням логічного наголосу. Єпіскоп говорить про раба господнього. Неофіт-раб – про господнього раба. Звідси й починається шукання правди Неофітом-рабом. Це шукання є одночасним розвінчанням і Єпіскопа, і християнської церкви.
Єпіскоп говорить про солодке небесне ярмо; Неофіт-раб виступає проти всякого ярма. Єпіскоп проповідує щастя в покорі; Неофіт-раб розкриває соціально підлегле становище христия-нина-раба перед християнином-патрицієм. Раб радить патрицію-християнину відпустити рабів на волю; Єпіскоп – проти одмі-ни “волі божої”, за соціальну нерівність. Цей діалог продовжується, аж доки Неофіт-раб не приходить до висновку, що християнство, крім ярма соціального рабства, накладає на нього ще й ярмо духовного рабства, що християнство вірно служить кесареві і взагалі всякій владі. Неофіт-раб пересвідчується в облудності релігії, йому нічого втрачати в цьому світі і нічого боятися у вигаданому потойбічному:
…Маю геєну ту щодня і щогодини, навколо себе чую плач і скрегіт…
Неофіт-раб бачить, що Єпіскоп хоче залишити незмінним заведений порядок, що він стоїть на сторожі інтересів патриціїв, панів. Єпіскоп схвалює все, що існує, навіть оргії, на яких гине в розпусті дружина Неофіта. Неофіт-раб розвінчує християнство, він не хоче віддавати своєї крові за Христа. Водночас раб повстає і проти світської влади, взагалі проти тиранії, з якою ототожнює і “владу Христову”:
Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову; якщо тільки правда,
Що він є бог, нехай хоч раз проллється
Даремне божа кров і за людей.
Мені дарма, чи бог один на небі,
Чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирати:
Ні за царя в незнаному едемі,
Ні за тиранів на горі Олімпі,-
Нікому з них не буду я рабом,
Доволі з мене рабства на сім світі!
Як справедливо вказував О. Білецький, у цих рядках мо-нолога Неофіта-раба “чуються відгуки гімна, звичайно, відомого Лесі Українці”, а саме – “Інтернаціонала” Ежена Потьє, зокрема таких його рядків:
II п’єзі сіє заиуешз зиргетез! N1 Оіеи, пі Сезаг, пі ТгіЬип! Ргосіисіеигз, заиуопз-поиз поиз-тетез…
Леся Українка була добре обізнана з творчістю поетів Паризької Комуни. У “Замітках з приводу статті “Політика і етика” поетеса писала про Паризьку Комуну, що вона “дала пісню про Червоний прапор, а хто чув ті пісні, що співали потім вдови і сироти комунарів, згадуючи дику екзекуцію ката Кавенья-ка, той, коли він мав желізнии темперамент, може, знайшов у співі “сентиментальні падькання” над долею тих, що полягли “в сумний осінній вечір” (С’еіаіі ип ігізіе ]’оиг сРаиІотпе,- так починається одна жалібна пісня), але не желізне серце чує в них глибоку тугу, велике величне горе, і заповіт, і обітницю боротьби…” 2. Серед паперів Лесі Українки зберігається переписана нею поезія Е. Потьє “Ти пе заіз сіопс неп!”.
Зрікшись усяких богів, земних і небесних, Неофіт-раб звертається до богоборця Прометея, який для Лесі Українки є символом непокірності владарям, символом боротьби людства за високі волелюбні ідеали. Неофіта-раба Прометей приваблює тим, що він
…не творив своїх людей рабами,
Що просвіщав не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято…
Неофіт-раб прийшов до християн шукати полі, любові й братерства, але в християнській громаді всі слова про любов до ближнього виявилися облудними й лицемірними. Нема і не може бути у патриція-християнииа справжньої любові до ближнього-раба. Між ними – соціальні суперечності. Анціллодея по-братньому ставиться до Неофіта тому, що вона сама – раба насамперед, а вже потім – християнка. Тому Неофіт-раб виступає проти покори сильним світу цього, прикритої словами про братерську любов:
Учили ви мене любити ближніх,
Так научіть мене їх боронити,
А не дивитись, опустивши руки,
Як в рабстві тяжкім браття погибають.
Неофіт-раб шукає шляхів до боротьби, і дорога його лежить у “табор потайний рабів-повстанців”, нащадків Спартака, які,
Утомлені своїм довічним рабством, вони гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї.
Драматична поема “В катакомбах” закінчується висновком, що його зробив для себе Неофіт-раб з усіх своїх шукань і розмов з Єпіскопом:
А я піду за волю проти рабства,
Я виступлю за правду проти вас!
У своєму творі Леся Українка підносить дуже гостре в дні революції питання про свободу людського духу від всіляких, у тому числі й релігійних, пут. Спочатку здогади, а потім і наукові студії привели поетесу до думки про те, що “…теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми” ‘. Леся Українка розвінчує легенду церковників про нібито комуністичний лад перших християнських громад. У поемі це переконливо розкрито у сцені, коли патрицій-християнин збирається “зайвий” одяг своїх рабів віддати Неофіту, а крамар – дати мила, щоб чистіше було в оселі раба. Неофіт з гідністю відкидає цю лицемірну “братерську” допомогу. У Неофіта-раба гостре й вірне відчуття майнової і станової нерівності, сказати б, класове почуття трудящого до експлуататорів. Він не залишає й цурки від “братньої допомоги” купця:
А я забув, що можу взяти мила у брата-крамаря зовсім задурно, щоб трохи обхаючить рабські злидні, аби не так уже кололи очі у царстві божому братам багатим, а то ще прийде часом брат убогий на ту агапу раз на тиждень їсти, та розпростре свої брудні верети на лаві поруч білої туніки і вишитої тоги…
“Комунізм першого християнства,- пише з цього приводу Леся Українка,- се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще “комунізмом” добродійного багача, що кидав “крихти від свого стола” комуні “псів, що сидять під столом пана свого”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)