Подвоєння приголосних. Однорідні члени речення
Урок життя Григорія Сковороди. 1787 року, подорожуючи по Україні, російська імператриця Катерина ІІ зачула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: чому не знала про нього раніше, чому він не охоплений її увагою і милістю? Негайно звеліла своєму фаворитові Потьомкіну розшукати Сковороду і переказати йому милостиве повеління, аби переселився до столиці Росії. Знаменитого філософа знайшли на околиці села, де він пас вівцю і грав на сопілці. Посланець переказав Сковороді волю Катерини, а той здивував його такими словами:
Так і поїхав верхівець ні з чим. Вельможам невсилки було зрозуміти логіку вчинку Григорія. Очевидно, він видався їм просто неймовірним диваком, людиною не від світу сього.
Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, в дев’ять літ лишився круглим сиротою. В Київській академії, де він вчився з 22 років, йому пророкували кар’єру видатного співака. П’ять років у складі торгової комісії як перекладач жив за кордоном. Не переобтяжений особливими обов’язками, Сковорода використовує цей час для навчання. Йому пропонували
Після повернення з-за кордону помандрував до рідних Чорнух, а потім рушив куди очі бачать. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа.
Сковорода ніколи не мав свого дому, свого майна.
Він прагнув свободи і прагнув нікого в світі не обтяжувати собою, не завдавати клопотів своєю особою. В останній день’ перебування Сковороди на цьому світі він був веселим і балакучим, обідав з друзями, читав їм свої твори. А по обіді вийшов з хати й став копати собі могилу. Скінчивши ту роботу, зайшов до кімнати, переодягся в чисту білизну, підклав під голову торбинку зі своїми немудрими пожитками й рукописами та й ліг на лавиці, щоб уже ніколи не встати. Кончина, справді достойна імені великого філософа і його етичних самонастанов.
Так, Сковорода в своєму щоденному житті втікав од світу, від людей, ревно беріг свою внутрішню свободу від будь-яких зазіхань на неї. В такий спосіб він утверджував себе як людину, що живе за вимогами й правилами своєї філософії. Але все його складне для розуміння існування має головний знаменник – навчительство людей, навчитель-ство свого народу.
Його не стало 29 жовтня 1794 року. Крім філософії, літературних творів і музики Сковороди, лишився нам і урок цього справді рідкісного життя. Урок того, як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла. (За М. Слабошпицьким)
Вертеп
Ви прийшли, щоб подивитися на мистецьке дійство, українською мовою казавши, на вертеп. Чи ж треба вам далі нагадувати, що цим прекрасним словом у нас називали колись дуже розповсюджене пересувне видовище містерій та інтерлюдій? Отже, ви спокійненька сіли, готуючись, мабуть, трохи відпочити в цій залі, де має бути показано низку смішних випадків або. ж жахливих змов та кошмарних убивств з чужого чи нашого життя. Але якраз у нашому вертепі все буде трохи інакше. Адже протягом останніх віків багато-багато чого змінилося, тому-то й абсолютна аналогія з колишнім неможлива.
Погодьтесь-бо справді: якщо за тих давніх часів вертеп являв собою видовище, що складалося тільки з містерій та інтерлюдій, то на’наш час наспіло вже чимало нових народних різнобарвних і також цікавих видовищ.
Чуєте? Поки що хвилюється скрипка. Але незабаром почне тріскотіти маленький барабан, дедалі до нього прилучаться ще кілька, тоді гримне великий бубон, ляснуть пронизливі металеві полумиски, застогне валторна, задріб-цюють цимбали, засвищуть флейти, залунають фанфари, зареве шалений тромбон – неначебто здійметься ціла хуртовина звуків, що різко пройматимуть ваші істоти й нарешті-таки розірвуть завісу.
Бачите? Ось вона перед вами на всю просторінь міниться фарбами. Перед вами ніби злива найрозмаїтіших кольорів та відтінків. Перед вами грандіозний калейдоскоп. Перед вами – саме життя. (За А. Любченком)
Самотність
Найбільше вразила Степана згадка про його сирітство. І справді, мати його померла, коли йому тільки два роки було, і жодних споминів про неї його пам’ять не зберегла. Тому мета його дитячої туги під час кривд та болів відходила в мрію, ширилась по степах і гаях, сягала в незбагненну далеч. Потім йому навіть здаватися перестало, що мати його колись існувала так, як існують інші ясінки, що родять. І та дивна ніжність, що бриніла в синівському голосі Максима, збудила тепер у хлопцеві гнітючу тугу за тією, що була б йому найближча й найдороясча. Ох, коли б він маму мав, не був би такий самотній! Він із жахом думав про долю матерів на селі, що туляться в синів по закутках на становищі зайвого рота, зневажені від невісток та онуків, і тим яскравіше марив, як шанував і кохав би свою. Дле він втратив її навіки без найменшого сліду-, і раптова свідомість цієї втрати підкреслила йому тепер його відчуженість у світі. Лігши спати, він якось змалився, здитинився під впливом своїх згадок; нестримні жалі за ненею продовжували йому відчуття колишніх пестощів її та співів над колискою, і він палко відтворював свою уявну матір, прекрасні риси якої за мить повертались у провалене обличчя смерті. (За В. їїідмогильним)
Безмежна мрія
Степан уперше за цей’ вечір, одірвавшись поглядом від землі, підвів очі до неба, і чудне тремтіння пройняло його, коли побачив угорі ріжок місяця серед знайомих зірок. Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірник юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що навіяла вулиця. Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, голодують, але працюють і вчаться. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він – один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти. Міста-сади, села-міста, заповідані революцією, ці дива майбутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькі й збагненні. Вони стояли перед ним завданням, завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що він бачив, робив і має робити. Родюча сила землі, що проймала його жили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність землі. Він розчинявся в своїй безмежній мрії, що захопила його враз і цілком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, і, сходячи вниз вулицею Революції до брудного Нижнього валу, знімався вгору і вгору, до жагучого мерехтіння зір. (За В. Підмогильним)
Життя продовжується
Ясно-прозорий сонячний настрій наскрізь пронизував Максима. Пружилося тіло, й пружилася душа. “Ну, що ж,- думав Максим.- Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі і котиться самум”. А він усе-таки стоятиме, як дуб, на цій землі, бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. І як найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любові. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріумфує над чорною тьмою світ – сонячний, прекрасний, божественний світ.
Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Можуть зітерти його тіло на порох, але не змаже ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю. Відгримлять сморідні грози, прийдуть знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти налел-сить. І поросте бур’янами те, чому порости бур’янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, все те, що не жило, а чаділо.
І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом буйно розквітлий. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть у ньому закохані горлиці, радітимуть у ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос. (За І. Багряним)
(2 votes, average: 3.00 out of 5)