ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ (1875-1920)
Україна ТА ЇЇ ІСТОРІЯ В ЛІТЕРАТУРІ
Повість
РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ (1875-1920)
ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ
(Уривок)
Оповідач познайомився з хлопчиком-калікою Євальдом, і кожного разу під час зустрічі з ним розповідав йому якусь історію.
“Це діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю…
…Мені слід було б відразу зробити невеликий вступ: у Південній Русі й у тих тихих степах, що звуться Україною, хазяйнували польські пани. Вони були жорстокими володарями. їхній гніт і жадоба євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть
– Як охарактеризовано ті давні часи?
– Що слугує опорою людині в неспокійні часи?
А. Куїнджи. Українська ніч
– Як художник розташував світло і темряву?
Що біліє в центрі картини, яке враження це створює?
Знов і знов виникає потреба в іконі, коли якусь знищить час чи шашіль, коли хтось одружується і ставить собі хату чи коли хтось, як, приміром, старий Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорнуті руки святого Миколая Чудотворця, – либонь, для того, щоб на небі впізнати по цьому образу найбільш шанованого ним святого.
Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, теж малює ікони. Коли стомлюється від однієї роботи, він переходить, тричі перехрестившись, до другої: і та сама побожність окриває як його дратву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випростує перед образами і тим зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і стані. Більшу частину свого життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню, спричинену тим, що його дружина Якилина народжувала йому дітей і що ті або вмирали, або одружувалися. Лише на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі залишилися в його домі і чию присутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина, його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала себе до останку дітям, підстаркувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усіма замовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб навчити сина. Олекса намалював Пресвяту Богородицю, але так мало досяг схожості зі строгим взірцем, що його мазанина швидше скидалася на портрет Мар’яни, дочки козака Голокопитенка, тобто на річ настільки гріховну, що старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись, замалювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він з невідомої причини шанував понад усіх святих.
– Коли виникає потреба в іконі?
– Яку роль відігравала набожність ужитті старого маляра?
Олекса й сам більше ніколи не брався за образи. Коли батько не загадував йому позолотити вінчик, він здебільшого блукав у степу, жодна душа не знала, де саме. Ніхто не тримав його вдома. Мати чудувалася з нього й побоювалася заговорити з ним, ніби він був стороннім або яким урядовцем. Сестра била його, поки він був малим, а тепер, коли Олекса виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі нікому було піклуватися хлопцем. Мар’яна, козацька дочка, висміяла його, коли він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запитував, чи вважають вони його за жениха. На Запорозьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він був утік і добрався до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли, – отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подарував йому одного разу стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав її з собою, але ніколи не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій, а ще тому, що не знав навіщо.
Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта дивилася на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його з ложкою застигла, і старий повернув своє широке змарніле обличчя до дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губилася в хатньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шаруділо по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди; але сонце щойно зайшло, та й нічні птахи взагалі рідко залітають у село. І потім знов ніби якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверях заступило щось високе, чорне, – воно геть витіснило вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед.
“Остап!” – сказала поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні. Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покуття (сам того не знаючи, він повернувся до ікони Знамення), потім сів біля печі й запитав тихим голосом: “У кого ж це я?” – “У нас, батечку, у Петра Якимовича, шевця”, – приязно відповів Петро. Він полюбляв пісні й радів цьому несподіваному гостеві. “А, в Петра Якимовича, того, що образи малює”, – мовив сліпий, щоб також виявити приязнь. Потому запала тиша. На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, від шести коротких струн, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав із сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. На віки вічні прославилась козача вірність. Не про їхні звитяги йшлося нині у пісні. Бажання танцювати заснуло глибоко в душі тих, хто її слухав, бо ніхто не притупнув ногою, не сплеснув у долоні. Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:
– Що вирізняє Олексу серед інших?
– Рільке відвідував українське село, був гостем у хаті. Чи це відчувається в описі?
– Що незвичного у появі старого?
– Як бандурист спілкується з родиною і засвідчує свою повагу?
Нема в світі Правди, не знайти, немає.
Хто забуту Правду нині відшукає?
Нема в світі Правди, не знайти до скону,
Правда – під п’ятою лютого Закону.
Тепер свята Правда сидить у темниці,
А вельможна Кривда – з панами в світлиці.
Правду зневажають, як сірому голу,
А Кривда сідає до панського столу.
Тепер святу Правду топтано ногами,
А вельможну Кривду поєно медами.
Правдо, мати рідна, орлице крилата,
Де ж той син, що прийде тебе відшукати?
Стане Бог великий йому на підмогу
І вкаже, єдиний, праведну дорогу.
І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі позначилося мовчання; це зрозуміли навіть ті, яким кортіло заговорити, І по недовгій поважній тиші знов заграла бандура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зростав. Тричі проспівав Остап свою “Пісню про Правду”. І щоразу – по-новому. Коли першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, коли кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою коротких наказів, то з трепетної мови вихопився нестямний гнів, поймаючи всіх і сповнюючи безмежним і водночас моторошним захватом.
“Де збираються чоловіки?” – запитав молодий селянин, коли співець підвівся. Старий, якому були відомі пересування козаків, назвав недалеке містечко. Швидко розійшлися чоловіки, чулися короткі вигуки, брязкіт зброї та плач жінок біля дверей хат. За годину загін озброєних селян вирушив із села до Чернігова.
– Як описано звук інструмента і мелодію?
– Про що пісня бандуриста?
– Як співає Остап? Як сприймають селяни спів?
Куди вирушили чоловіки? Що їх спонукало до цього?
Петро почастував кобзаря склянкою наливки в надії довідатися більше. Старий сидів, пив, але на численні запитання шевця відповідав скупо. Потім він подякував і пішов. Олекса вивів сліпого за поріг Опинившись зі старим на самоті в нічній темряві, Олекса запитав: “А на війну всім можна йти?” – “Усім”, – відказав дід і швидко, немов став уночі видючим, закрокував геть і зник у пітьмі.
Коли всі поснули, Олекса зліз із печі, де він лежав одягнений, узяв свою рушницю і вийшов з хати. Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину; та поспіхом подріботіла назад до хати. “Мамо!” – здивувався Олекса, і в нього стало якось чудно на серці. На якусь хвилю він завагався. Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав рушницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олекси нема. Лише як сідали до столу, Петро помітив порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Знамення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.
Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і заводив своїм лагідно-жалібним голосом тужну “Пісню про Правду”.
– Яка розмова відбулася між героями?
– Як мати проводила сина? Як син зреагував на її вчинок?
– Чому завагався син?
– Як Петро зреагував на зникнення сина?
Спостереження
Запитання і завдання
– Як починається вставна історія про український народ?
– Про що, на твою думку, йдеться в народній пісні про Правду?
– Витлумач назву всього оповідання
Аналіз
Побудова вставного оповідання
– Де й коли відбуваються описані події?
– Як у тексті охарактеризовано історичну добу? Чи є вказівка на конкретні факти? А дати?
– “Діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю…” Такий початок більш схожий на казку? Чи на легенду? А може на історичний роман? Свою думку обгрунтуй.
– Від якої особи ведеться оповідь? Чи брав оповідач якусь участь у подіях? Чи був він свідком тих подій? Чи висловлює оповідач своє суб’єктивне емоційне ставлення до героїв? Його оповідь об’єктивна чи суб’єктивна?
Національний колорит – особливості культури, історії народу, які спостерігаються в характерних деталях побуту, архітектури, одягу, мовлення людей.
Рільке захоплювався історією України, любив билини про Іллю Муромця і Добриню Микитовича
Бачення іншого та інакшості в оповіданні
“І в цій країні, де могили, мов гори, люди нагадують безодні. Жителі степів незглибимі, темні, мовчазні, і їхні слова – лише нетривкі, хисткі містки до їхнього справжнього єства”. Прокоментуй це визначення українського характеру. Письменник характеризує незрозумілу йому душу як безодню. Цей образ його лякає чи надихає?
“Старі ікони, немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки пробивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони – ніби опора, ніби певний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них”. Для Рільке глибина українського характеру, незмірність душі ховають у собі велику правду про життя. Та сама правда не називається. Віра в Бога представлена розгорнутою метафорою ікони. З яких порівнянь складається ця метафора?
Яку роль відіграє пісня бандуриста в будові оповідання?
Розвиток мовлення
Знайди ознаки українського національного колориту в творі. Наведи приклади художніх образів, пов’язаних у тексті з Україною, охарактеризуй їх.
Творчий проект
Добери інформацію про козацькі думи. Знайди таку, де йдеться про долю козака і яка є співзвучною до історії, переказаної Рільке.
Добери й оформи інформацію про мультиплікаційні фільми “Як козаки…”.
Робота в групах. Конкурс досьє
– Підготуй для участі в конкурсі матеріали твого досьє. Перемагає той, чия інформація має послідовний, цілісний характер, найцікавіша і містить ілюстративний матеріал.
Узагальнення
– Напиши твір на тему “Чому австрійський поет славить боротьбу українського народу за незалежність?”.
– Дай визначення поняття національний колорит. Наведи приклади з тексту.
Нитка Аріадни
Історичним може бути не тільки роман, а й оповідання, і повість. Зазвичай йдеться в них про події, що відбувалися за життя щонайменше двох поколінь.
Головні герої у творі на історичну тему – вигадані персонажі. Справжні історичні герої є другорядними персонажами і з’являються тільки в окремих епізодах.
Письменник може широко використовувати свою творчу уяву і будувати авантюрно-пригодницький сюжет, може більше уваги приділити психології героїв.
У творі на історичну тему важливим є зв’язок долі людини з історичними подіями та духом епохи.
Інша риса твору на теми історії – місцевий та національний колорит, які занурюють читача в епоху, показують особливості життя окремого народу.
“Ну щоб, здавалося, слова…”
Звісно, Микола Гоголь і Райнер Марія Рільке належать до різних культур і жили в різні часи. Але скільки поваги й любові у їхніх текстах до України, скільки щедрості й сили вони знайшли в характерах українців! Подумай, чому народна культура допомагає нам краще зрозуміти себе й іншого? Чи допомагає читання народних легенд і пісень, знання історії свого народу у становленні особистості? Чи допомагає визначити життєві орієнтири? Що ти найбільше цінуєш у людині? Яким може бути покликання людини? Що є найважливішим у житті: матеріальне чи духовне?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)