Скорочено ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС
Це душ було родовище чудове.
Крізь сутінь жилами вони пливли,
Мов тихі зложжя срібла. 3-між коріння
Бистрина кров, що до людей одходить,
І важко – мов порфір – багріла у пітьмі.
То ввесь був багор.
Скелі там були
І пустка пущ. Мости понад пустинням
І той великий, сірий, темний став,
Що над далеким дном своїм навис,
Мов небо дощове над краєвидом.
І поміж лук – терпцю сметного повен
І тиші й миру – смугою блідою
Прослався шлях, як довга біль в
І шляхом тим надходили вони.
Станкий найперше муж в киреї синій,
Що німо й нетерпляче в тьму зорив.
Притьма, наспіх крок його глитав
Шматки великі шляху; з пливу збирок
Звисали вниз замкнуто й важко руки,
Що вже й не відали про легку ліру,
Яка вросла у лівицю, як витке
Трояндне пагілля в оливну гілку.
І змисли в нього роздвоєм узялись:
Коли ось зір його, мов пес той вірний,
Поперед біг, вертавсь і знову ген
На закруті найближчому чекав, –
То одставав, мов запах, слух за ним.
Здавалось іноді, що він здаля
Ходу обидвоїх отих поймає,
Що мали б йти
І потім знов лиш одляск власник кроків
І легіт шат його ж за ним метлявся.
Та він мовляв собі, що все ж ідуть –
І мову ту односило луною.
Мов йдуть вони, але ж обоє так
Жахливо тихо йдуть. Дано б йому
Хоч раз оглянутись (якби унівець
Це чину всього не звело, що тільки
Ось звершиться), він бачити їх міг би
Обидвоїх, що мовчки йдуть за ним:
Він – бог далекої дороги й вісти,
В дорожнім шоломку над світлим зором,
Струнке жезло в простягненій правиці
Й ніг прудких окрилені суглоби;
Його ж лівиці придана: вона.
Така кохана, що одна лиш ліра
За плакальниць усіх тужила важче;
Аж цілий світ з плачу постав, що в нім
Ще раз усе було: долина й ліс,
Оселя, шлях і поле, річка й твар;
І круг оцього світу сліз, немов
Круг нашої землі, кружляло сонце
І тихе небо зоряне слізне,
Із зорями спотвореними небо –
Вона – така кохана.
Ішла ж вона упоруч з богом тим,
В’язавши крок в довжінь полотен смертних,
Непевна, тиха, терпелива вкрай.
Була в собі. Померлих днів буттям
Уповні, вкрай налита.
Як померки й солодкість овоч повнять,
Сповняла впричерть смерть її велика,
Така нова, аж не збагнута їй.
Була вона в дівочості новій
Незайманістю ціла; стать її
Примкнулася, мов юна квіть надвечір,
І руки їй од дружби і подружжя
Одвикли так, що вже й легкого бога
Ледь відчутний, провідний тільки приторк
Вражав, мов надмір щирості, її.
Це не була вже та русява жінка,
Що іноді в піснях співця дзвеніла,
Ні пахощі, ні ясен острів ложа,
Ані теж власність мужа он того.
Розвіялась вона волоссям довгим,
Рясним дощовим ливнем віддалася
І запасом стократним дарувалась.
Корінням стала.
І коли притьмом,
Враз бог спинив її і з болем в озві
Проказав слова: Він озирнувся –
Не зрозумівши, прошептала: Хто?
Далеко ж перед виходом яснющим
Стояв померкло хтось, чиє обличчя
Непізнанним взялось. Стояв, дивився,
Як ген на смузі стежки лукової
Бог вісти смутен мовчки одвернувся
І німо йшов за постаттю тією,
Що вже верталась тим самим шляхом,
В’язавши крок в довжінь полотен смертних,
Непевна, тиха, терпелива вкрай.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)