ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

Була це душ копальня дивовижна,-

У ній, як жили тихих срібних руд,

Тяглись вони крізь тьму.

Поміж коріння струміла кров, що до людей пливла;

Тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були

Урвисті скелі, і ліси безлюдні,

І зведені над пусткою мости,

І той сліпий, великий, сірий став,

Що над своїм глибоким дном повиснув,

Як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

Виднілася бліда стяга дороги,

Прострелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони

Попереду

ішов стрункий мужчина

В киреї голубій; він нетерпляче

І мовчазливо в далечінь вдивлявся,

І крок його жадібно жер дорогу

Великими шматками; в нього руки

Звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

Немов забули вже про легкість ліри,

Яка отак була вросла в лівицю,

Як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому начебто двоїлись,

Бо мчався зір, неначе пес, вперед,

Вертався, і спинявся, і чекав

На повороті ближчому дороги,-

А нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

Вчуває кроки кожного з двох інших,

Які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки

крок його лупав,

І вітер ззаду торгав за кирею.

Так він собі казав: “Вони ідуть”,-

Казав це гучно й до лупи вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

Обоє ходять. От якби посмів

Вій обернутись(але обертатись

Було йому заказано при ділі,

Яке він майже довершив),- тоді

Побачив би, що йдуть обидва тихі:

Це Бог мандрівок і доручень дальніх,

Дорожній шлик над світлими очима,

Вперед простерта палиця струнка,

Маленькі крила, що об ступні б’ють,

І звірена його руці – вона.

Така Кохана,- та її ця ліра

Оплакала за плакальниць усіх,

Аж світ на плач суцільний обернувся,

Де знову все було: і ліс, і діл,

І шлях, і поле, і ріка, і звір;

Але й в плачливому отому світі,

Так само, як над іншою землею,

І сонце йшло, й зоріло тихе небо,

Плачливе небо в скривлених зірках,-

Така Кохана.

Тепер вона ступає поруч Бога,

Хоч довгий саван заважає йти,

Невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

Не думала й про мужа, що простує

Попереду, не думала й про шлях,

Що приведе її назад в життя.

Boнa в собі вся скупчилась, посмертям

Наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

Вона ввібрала в себе смерть велику,

Таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканій

Вона вже існувала; стать її

Була немов надвечір юна квітка,

І так одвикли від звичаїв шлюбних

У неї руки, що й самого Бога

Безкрайно лагідний напутній дотик

Її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже – не та білява жінка,

Оспівана колись в піснях поета,

Вона уже – не пахощі, не острів

Широкої постелі, бо уже

Вона не власність жодного мужчини.

Її розв’язано, мов довгі коси,

І віддано, мов пробуялу зливу,

Й поділено, немов запас стократний.

Вона – вже корінь,

І коли нараз

Її спинив і з розпачем промовив

До неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-

Безтямно й тихо запитала: “Хто?”

А там здаля, при виході у світло,

Стояв хтось темний, що його обличчя

Не розпізнати. Він стояв і бачив,

Як на стезі дороги польової

Печальнозорий Бог і посланець

Безмовно обернувся, щоб іти

За постаттю, яка назад верталась,

Хоч довгий саван заважав іти,

Невпевнена, і ніжна, і терпляча.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ